Свіжий номер

6(500)2023

Час ставати сильнішими

Стати автором

Українські мученики за єдність з Апостольським Престолом

(Скорочено)

«Чого боїтеся, маловіри? Це я з вами по всі дні до кінця віків». Ці Христові слова все наповняли і вічно наповняють надією всіх вірних Христової Церкви, тому тим більше мусять вони вливати відраду і силу в серця нашого народу. Український нарід, власник молоком і медом текучої землі, положеної на межах заходу і сходу, був вічно розриваний то з одного, то з іншого боку. Та понад грохіт громів, що котилися понад його головами, несеться голос Христа: «Не кидайте мого судна, стійте непохитно при Петровій скалі і не лякайтесь, бо я з вами по всі дні, аж до кінця віків».

І так воно дійсно було, так є і так залишиться. Сильна держава Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Данила Галицького росла при злуці з Католицькою Церквою. І тільки на урожайному грунті з тої злуки виросли такі св. подвижники: Свв. Ольга, Володимир Великий, святі Борис і Гліб, Антоній і Теодозій Печерські. Чиста віра — сильна віра родить сильного Духа.

Коли наші землі захопили поляки, то всіми силами і через цілі століття хотіли перевести нас на римо-католицький обряд. І тим самим нас спольонізувати. Хоч деякі боярські роди, переходячи на римо-католицький обряд, пропадали назавжди для нашого народу, але назагал люди трималися своєї віри і не зрадили свого обряду. Після розбору Польщі Східня Україна, Полісся, Волинь, Підляшшя, Холмщина, Білорусь потрапляють під окупацію Росії, а Галичина — під Австрію. Петро І — російський цар (1705 р.) просив благословення російського патріярха на війну зі шведами. Патріярх не хотів поблагословити війну доти, доки цар не знищить УНІЮ на Україні. Тоді Петро І вибрався на Литву і Білорусь і власноручно убивав українських католицьких священиків, забивав кулаками на смерть, рубав мечем, відрізував вуха, засилав на Сибір. Білорусь, Литва, Волинь вкрились мучениками, вбитими Петром І. Після Полтавської битви чимало священиків і світських людей були замордовані Петром І та його дикими солдатсько-російськими ордами. Через своїх урядників те саме робилося за Катерини І. Катерина II зломала хребетний стовп українського католицизму і то руками українського православ’я. В серії інших втрат українського самостійного життя: гетьманату (1764 p.), Запорозької Січі (1775 p.), адміністративної автономії через заведення московських губерній (1786 р.) і свободи селянства прийшла черга на католицьку Церкву. У 1796 році знищено москалями на українській території всі українські католицькі єпархії, а на їх місце засновано чотири православні. Сотні священиків, мирян загинули в тюрмах та вивезені в Сибір на холодну і голодну смерть. Нічого не помагали ноти закордонних урядів та самого Папи Римського. Хто не хотів добровільно прилучитися до російської царедворної Церкви,— цей мусів загинути. При допомозі вогню і меча. Із п’яти тисяч католицьких парафій Київської, Кам’янець-Подільської, Луцької й Володимирівської єпархій впродовж трьох років (1781-1783) втрачено на користь ніби українського, насправді московсь¬кого православ’я коло 800 церков і більше як 100 тис. вірних. В роках 1773 і 1796 за Катерини II навернено «добровільно» на православ’я 8,000,000 уніятів, відібрано у католиків і передано православним 9,316 церков, зліквідовано 145 Василіянських манастирів. У 1796 році в згаданих чотирьох єпархіях на Правобережжі при унії залишилось не цілих 200 парафій.

Спровокувавши і використавши соціяльно-релігійний бунт — Гайдамаччину — для знищення уніятів, Москва віддала провідників того руху полякам, а генерал Кречетніков докінчив «роботу»— 1200 парафій приневолено перейти на московське православ’я.

Деяке полегшення настало для унії за Павла І (1796-1801 pp.) і царя Олексанра І (1801-1805), але і вони згодом вхопилися за насильство, щоб так знищити українську католицьку Церкву й здійснити свої імперіялістичні пляни в Україні.

Нове насильство («воз’єднання» українських католиків з православною Церквою) сталося в 1839 році. Цар Микола І через свого міністра Блудова і після плянів, виготовлених зрадниками нашої Церкви, священиками Семашком, Лужинським і Зубковим підступом і силою дощенту знищено українську католицьку Церкву на Правобережжі і в Білорусії. Причиною до цього послужив закид, що уніяти вмішані в польське повстання проти Москви. На сумну згадку ліквідації унії російський уряд вибив медаль з цинічною епіграмою:         «Отторженные насильем, воссоєдинены любовью».

У 1826 р. Микола І заборонив продавати українські католицькі книжки й молитовники, бо в них могла бути протидержавна крамола.

В Петербурзі під виглядом очищення «Унії» від латинізації розробляється проєкт повного знищення української католицької Церкви в Росії. В тім царатові допоміг український католицький священик, випускник Віденської семінарії Йосиф Семашко. Ставши помічником полоцького єпископа, став здійснювати царський плян знищення української католицької Церкви. Заарештовують усіх священиків, які не хочуть присягати на возз’єднання української католицької Церкви з російським синодом. Семашко свого батька, католицького священика, висилає в Сибір. Ліквідовує коло 20 католицьких манастирів. виганяє коло 200 монахів за кордон. В 1831 році стає єпископом-ординарієм, це дало йому можливість розпоряджатись в дієцезії. На відповідні місця ставить своїх людей Зубкова і Жарського, які вже тайно перейшли до російської Церкви. Тепер вони разом виступили відкрито проти Української Католицької Церкви. Об’єднали всі єпархії і закликали всіх священиків переходити під владу російського синоду. Почалось жорстоке переслідування, арешти, катування, вивози на Сибір. Олександер Пушкін на Семашка написав таку епіграму: «Господи, Иисусе Христе, Ты спас разбойника на Кресте, спаси свой Крест на разбойничей груди». А коли Семашко з’явився в Петербурзі на якийсь синод православний, то один православний священик сказав до свого сусіда: «Смотри, пришел Иосиф, но не тот, что его продали братья, а тот, что продал своих братьев».

Таке формальне «возз’єднання» не мало впливу на народ, який залишався вірний католицькій Церкві. Частина священиків виїхала в Галичину, частина на Холмщину, яка входила в склад автономного карликового королівства і де царат ще не переслідував католицької Церкви. По селах вірні майже повністю бойкотували російських батюшок, часто люди вмирали без Святих Тайн, а не хотіли приймати їх від чиновників єретичного російского православ’я, зрідка користувалися з послуг латинських священиків, яким було заборонено обслуговувати «уніятів». Були випадки, що до хворих приходили російські батюшки із жандармами, і коли хворий відмовлявся приймати від них Св. Причастя, жандарми кинжалом відкривали хворому рота, і російський чиновник в одежі священика вливав йому Св. Причастя. Таким чином, за винятком Холмщини, в межах Російської імперії української католицької Церкви в 1840 році вже не було.

Після польських повстань проти Росії, а особливо після 2-го повстання, царський уряд почав такі самі жорстокі переслідуваня на Холмщині. Міністер освіти і релігійних визнань граф Толстой звільнив єпископа Куземського і призначив галичанина-москвофіла Попеля, який відразу приступив до руйнування Холмської єпархії, видав наказ, щоб у Символі віри пропускати слово «і Сина», наказав не згадувати папу, лише російський синод, заборонив святкувати свято Пресвятої Євхаристії, Непорочне Зачаття Пресвятої Діви Марії і т.п., призначив москвофілів деканами і поручив їм пильнувати, щоб його розпорядження було якнайскоріше виконано.

Священики і вірні ставили завзятий опір русифікаторським намаганням Попеля. Часто вірні не давали ключі від церкви священикам-апостатам. Холмські місцеві священики ігнорували вказівки Попеля. Почались жорстокі переслідувань». Відносно розпоряджень Попеля, священики поділились на три групи: 1) старі священики не приймали найменших обрядових змін; 2) не приймали догматичних змін; 3) прихильники Попеля — москвофіли — приймали всі його розпорядження. У березні 1874 р. вже біля 100 священиків сиділи в тюрмі, а понад 100 втекли до Галичини. Почалась справжня війна вірних за католицьку релігію і за українську католицьку Церкву. Попель спровадив солдатів і в селах Дідолови, Притулині і Дрелові та ін. полилася кров, «упорствующих» вірних таки на місці, коло церкви, вбивали. Ось напр., коли в селі Дрелові дня 17 січня 1874 р. люди не хотіли віддати церкви православним, військо крісовою сальвою положило трупом 9 людей, а кілька десятків було заарештовано і депортовано вглиб Росії. Наказ Москви звучав: «Перебить всех, кто ставит сопротивление…».

Жорстокі переслідування викликали обурення в Европі. Губернатор закликав до себе делегацію селян, щоб помирити з Попелем. Селяни заявили, що вони скоріше всі згинуть, ніж відречуться від своєї віри і Церкви. Годі губернатор став вимагати, щоб уряд забрав Попеля з Холмщини. Але російський царат спротивився, і Попель продовжував далі своє криваве «добровльное соединение».

Холмщани передали свою заяву цареві Олександру II з проханням захистити їх від жорстоких переслідувань (під час переїзду «Освободителя» через Холмщину), але це не помогло. Тільки Папа Пій IX став в обороні переслідуваних — видав лист до вірних Холмщини, в якому їх благословив і заохочував до витривалости. Той лист ходив по руках і давав причину жандармам до нових обшуків і катувань «упорствующих хохлов». Попель висилав війська в села. Дикі солдати дуже дошкулювали селянам, а в неділі і свята штиками заганяли селян на російське богослужіння (перевоспитывали), і села не витримали такого напору, почали здаватись. Попель за допомогою жандармів виривав згоду від священиків на «воссоединение», яке закінчувалось проханням на ім’я «батюшки царя» прийняти їх до російської Церкви. У 1875 році російський синод дуже врочисто «воссоединил» Холмщину і прилучив її до Варшавського православного єпископату.

З 400 священиків Холмської єпархії 200 пішло на «воссоединение», понад сто втекло до Галичини і стільки ж загинуло в тюрмах.

До якої міри Москва ненавиділа унію, свідчить ще один промовистий факт: коли в 1905 р. проголошено «указ» толеранції, то дано свободу і дозволено переходити на яку-небудь релігію, лише для українців-католиків, навернених на православ’я, не вільно було повернутись до унії, але вони мали вибір: або лишитись православними, або переходити на латинський обряд. Тоді коло 250,000 наших людей на Холмщині і Підляшші перейшли на латинський обряд, де під впливом польського кліру стали поляками.

Після розбору Польщі Східня Галичина, Буковина і Закарпаття потрапили під австрійську займанщину. Для церковної адміністрації на частині тих теренів Папа Пій VII відновив давню Галицьку митрополію (24.2.1807) з осідком у Львові, перенісши на неї права і привілеї Київської митрополії, і вслід за тим почалось релігійне і національне відродження на тих теренах.

Українське католицьке духовенство і єпископат, а зокрема митрополит Лев ІІІ, Шептицький і єп. Петро Білянський (1780-1796) провадять тяжку боротьбу з неграмотністю і п’янством, дбають про розвій освіти і рівночасно зв’язуються тісно з народом і стають духовними провідниками Церкви і провідниками духовної самостійності нашої Церкви і народу.

Завдяки провідній ролі Церкви Галичина скоро будиться з летаргічного сну, галицький русин усвідомлює свою гідність, в душу народу вертається національна свідомість і через 100 років Галичина з «хлопа і попа» стається національним і релігійним П’ємонтом України.

Унія навіть в Австрії і під Москвою мусіла боротись на два фронти: проти Москви і Польщі. Поляки всюди: чи то в своїй державі, чи в австрійському цісарстві, чи навіть в підмосковнім царстві робили уніятам різні шкоди, старались верховодити над ними, вважаючи себе більш повновартісними й упривелійованими католиками. Вони постійно і фальшиво інформували Рим і Відень про нас, що ми непевний елемент, схильний до схизми і до Москви, забуваючи, що дуже часто вони самі своєю поведінкою, утисками і політичними махінаціями пхали багато духовних, а за ними і світських у т. зв. москвофільський табір шукати там притулку — опіки в православної Москви, яка мудро використовувала це на свій лад і для свого добра.

Тільки завдяки вступленню на митрополичий престіл Митрополита Андрея Шептицького і завдяки його проводові українська католицька Церква позбулась москвофільства, й український народ в Галичині в короткому часі з наймита на своїй землі стає її господарем.

Якщо хтось, крім москалів, найбільше ненавидів Митрополита Андрея Шептицького, то це були поляки. Вони сподівались, що він з уваги на своє панське походження займе панську — пропольську лінію. Цього він не зробив, а навпаки, боронив Церкву й народ від всякого насилля поляків над православними братами на Волині, стаючи в обороні покривджених у часі нищення їх церков поляками 1938 року.

Всюди, де тільки ступала московська нога, москалі нищили унію і насаджували своє московське «благочестие». Так було і за першої окупації Галичини, в часі Першої світової війни, в 1914 р. Митрополита Андрея Шептицького вивезено в глиб Росії. Зразу в перших днях окупації коло 200 греко-католицьких парафій обсаджено московськими священиками. Післано єпископа Евлогія, щоб викорінювати унію, а насаджувати православіє.

В часі Другої світової війни (1939-1941) на зміну царській Росії прийшла совєтська армія. Але Москва чи біла, чи червона, завсігди залишається клятим ворогом українського католицизму. Зразу почалось політичне і релігійне переслідування; конфіскація церковних маєтків, заборона Церкві публічно виступати і навчати релігії в школах, повне відділення Церкви від держави чи скоріше повне поневолення Церкви державою, арешти більш активних священиків, розв’язання манастирів і всіх церковних наукових, харитативних інституцій, надмірне оподаткування, щоб змусити її до самоліквідовування.

На повну загладу української католицької Церкви більшовикам не стало часу. Одиноким серед загального терору, паніки й безвиглядного становища протестував проти насилля над Церквою святоюрський святець — пастир свого стада Митрополит Андрей Шептицький.

Вірний своєму покликанню пастиря і провідника свого народу, Митрополит Андрей Шептицький навіть у часі німецької окупації Гітлером протестував проти насильства над українцями, навіть над жидами, боронить покривджених.

Митрополит української католицької Церкви 1900-1944 pp. Царський в’язень 19 14-19 17 pp. Великий знавець і любитель Сходу. Оборонець української католицької Церкви і православної Церкви перед переслідуванням під польською займанщиною 1921-1939 pp. Атлант з’єднання українських Церков.

В 1945 р. почався новий трагічний процес ліквідації нашої Церкви на Західніх Землях, де став московський кірзовий чобіт і сягнула московська рука.

Йдучи за засадою: «Поражу пастиря, й розбіжаться вівці», вночі з 10 на 11 квітня 1945 р. у Львові московське НКВД заарештувало Митрополита української Церкви Йосифа Сліпого і його помічника, еп. Никиту Будку і сп. Миколая Чарнецького; у Станиславові з 14-15 квітня арештували єп. Григорія Хомишина і його помічника єп. Івана Лятишевського. В Перемишлі в січні місяці 1946 р. були арештовані єп. Йосафат Коциловський і його помічник єп. Григорій Лакота. В Німеччині заарештовано апостольського адміністратора о. Петра Вергуна. Усіх їх вивезено до Києва, де відбувся над ними суд. Усіх їх судили під претекстом «політичних злочинців» проти радянської влади і засудили на довгі роки ув’язнення. Єн. Хомишин під час слідства був побитий слідчим. Із слідства його забрали до тюремної лікарні, де через кілька днів помер. Єп. Йосафат Коциловський 31 грудня 1946 року з Лук’янівської тюрми був перевезений до інвалідського лагеря у Святошині в Києві, де 1947 року помер. На Сибірі у лагерах померли єп. Григорій Лакота, Никита Будка. В 1955 році вернулись на Західню Україну єпископи Микола Чарнецький і Іван Лятишевский. В лютім місяці 1963 р. Митрополит Йосиф Сліпий звільнений з північних лагерів і депортований у Рим.

Подібна доля стрінула українську католицьку Церкву і на Закарпатті. НКВД інсценізувало автомобільну катастрофу, єп. Теодора Ромжу, побитого, доставили в лікарню з поломаними ногами. Єп. помічники Микола Мурані й Олександер Хира були заарештовані й депортовані на схід у лагеря. У країнців-католиків у Пряшівщині, в кордонах Чехо-Словаччини, Москва не лишила в спокою; єпископів П. Гойдича і його помічника Василя Гонка запроторено в тюрму, де перший помер, а другий вийшов на волю після довгого перебування під наглядом.

Після арешту владик всюди відбувалися арешти і переслідування монашого духовенства, насилля за «поворот» їх та їхньої пастви на московське православ’я. Такий рух за «поворот» до московського православ’я очолив о. Гавриїл Костельник у Львові, у Станиславові о. А. Пельвецький, а в Перемишльській єпархії о. М. Мельник. В днях 8-10 березня 1946 р. у Львові відбувся «Собор», у якому взяло участь 294 священики і 12 світських відступників від Греко-католицької Церкви. Учасники того т. зв. собору виповіли послух видимому голові Церкви римському папі й безправно й ганебно передали українську католицьку Церкву під владу московського патріярха. Зробили її рабинею руської православної Церкви. Цей псевдособор не має ніякої канонічної вартости.

Скільки страждань, жертв і крови наша Церква проляла за св. єдність з Апостольським Престолом. Тільки завдяки Божому милосердю і Провидінню Божому ми сьогодні можемо вільно визнавати свою віру, молитись і хвалити Бога.

У 1996 р. ціла Вселенська Церква буде святкувати 400-ліття унії Української Христової Церкви з Вселенською Христовою Церквою. Відбудеться Собор Української Католицької Церкви.

В імені всіх мучеників, які так багато натерпілися за святу єдність, пролили свою кров і зложили своє життя за Вселенську Христову Церкву, благаємо Святішого Отця, Східню Конгрегацію проголосити один день — святом українських мучеників за святу єдність з Апостольським Престолом.

ЛІТЕРАТУРА:

о. Софрон Мудрий, ЧСВВ. Нарис історії Церкви в Україні
о. д-р Юрій Федорів. Історія Церкви в Україні.
о. Кость Панас. Історія Української Церкви.
Наталія Полонська-Василенко. Історія України.
П. Н. Батюшков. Историческія судьбы Юго-Западного края. 1888 г.

Поділитися: