Однією з найголовніших рис розвитку УГКЦ є її вдалі кроки у перетворенні своїх слабких сторін на сильні. Йдеться передовсім про те, що нашій Церкві завше закидали певну невизначену ідентичність – ні не Східна, ні не Західна. Не бракувало й внутрішніх чвар стосовно тих чи тих впливів і векторів розвитку. Зрештою, тотожність УГКЦ є тотожністю самої України, яка через незалежні від неї обставини розміщена на перетині Сходу і Заходу, Півдня і Півночі. Як стосовно держави, так і стосовно Української Греко-Католицької Церкви завжди звучали думки: те, що на перший погляд видається слабкістю або може спричинити конфлікти і розколи, за мудрого керівництва може стати багатством і шансом виходу на новий рівень. Те, що поки не вдається державі Україна, почало вдаватись Українській Греко-Католицькій Церкві. На противагу ексклюзивістським закликам «або-або» УГКЦ послідовно втілює програму «і-і», через що й далі зазнає критики з боку тих, хто вимагає від неї обрати одну зі сторін «водорозділу» між християнами Сходу і Заходу, але знаходить чимало симпатиків серед тих, хто відкритий на постконфесійне християнство. Говорячи менш абстрактною мовою, УГКЦ з кожним роком все ефективніше поєднує свою східну тотожність зі здобутками західного християнства. Це стосується і душпастирських програм, і соціального служіння, і освітньої сфери, і суспільної активності, і книговидавництва, і міжрелігійного діалогу.
ПОВНІСТЮ СТАТТЮ ЧИТАЙТЕ В ДРУКОВАНІЙ ВЕРСІЇ ЧАСОПИСУ
