Український Патріярхат та українська національно-державна рація

В українському патріярхаті, тобто в Помісній Українській Церкві повинна бути видною українська національна та навіть державницька рація. Оба ці принципи важливі тим, що в них повинен бути національно-історичний зміст за найстаршими формами й законами володимирівської Русі з релігійними традиціями. Власне, ця національна прикметність закріплена історично повинна бути остоєю, фундаментом нашої церковної окремішности. Лише в патріярхальній формі ми можемо бути партнером та співтворцем нормалізації міжцерковних взаємин.

Власне, у цьому принциповому підході до нашої сучасної церковної справи в канонічному, обрядовому та національному аспектах ми маємо бачити ще один важливий принцип — пошанування вселенської християнської єдности, яка зараз дуже захитана. Нас повинна лучити із всіма іншими церквами молитовна єдність, як чинник побудований на взаємопошануванні та релігійній толеранції, але в точному, а не як досі, часто гіпокритичному розумінні.

В такому власне нашому підході до єдности із Вселенською Церквою ми мусимо бути проти всяких навіть найменших спроб денаціоналізації, звичайно прикриваної терміном латинізації, чи «вірного управославлення». Це важливе питання для нас тому що наші вірні живуть в обох релігійних католицькому та православному світах. Основна суть екзистенції національної релігії та її оборони є в свойому державному існуванні, якого ми не маємо. Тут власне все основне лихо нестабільности відносин у наших церквах так католицькій як православній. Добитись належних нам прав які наша нація в історичному минулому втратила власне через політичне а в парі й релігійне поневолення не легко.

Ми ставали безпотрібно лише жертвами зла, яке нас національно розбивало, обезсилювало та політично ще більше закріпачувало. Ми не були через століття господарами в своїй церкві, залежній від зовнішного реліґійно-адміністраційного осередку.

Такий жахливий стан поневолення, вливав що раз то гірше на нашу національну свідомість й політичне вироблення яких вислідом було творення послушного церковного проводу, який свідомо, а часто підсвідомо, ставав знаряддям пануючої церковної адміністрації над нашою Церквою та її вірними — громадянами.

Терміни «порядок й дисципліна в церкві», та лояльність до святішого престолу через призму локальних церковних властей створив атмосферу постійного підданства, особистих інтересів поодиноких в нашій церкві зверхників, які своєю безкритичною лояльністю лише обезсилювали нашу національну окремішність, яку пристосовувано до обрядовості чужої нам церкви пануючої в нашій церкві.

Не має сумніву, що дисципліна в церкві є дуже важним чинником. Інакше у Вселенській Церкві могло б прийти до безпотрібного сектанства, персональних, ширшого розряду розходжень чи некомпетентностей тих, чи інших церковних достойників. Всяка незорганізованість в церковній системі є виявом лише її слабості, Тому церковна єдність базована на дисципліні потрібна, але при умові, що цей послух є побудований на принципах дійсної християнської любови, пошани гідности до кожної Христової Церкви без будь яких надуживань чи скритих локальних використовувань лояльности для локальних церковно-політичних інтересів.

Ми беззастережно повинні бути в послуху до Святого Престолу, який в заміну наділяв би нас таким самим респектом яким втішаються церкви польська, мадярська чи литовська. Ми не бажаємо бути більше упривіліованими як інші, але не можемо бути вдоволені із стану нашої нерівноправности в системі Вселенської Католицької Церкви. Ми становимо поважне число вірних (біля 5 міліонів) та занимаємо важливе географічне, чи геополітичне місце між сходом та заходом.

Ворожі нам чинники, користаючи із нашого етнічного потенціоналу в політичному сенсі, вживаючи дипломатичної мови є проти нашого національно-релігійного відродження, проти стабільности нашого церковного життя та стабільности у паритетному відношенні до нашої Церкви та її ієрархії Святого Престолу. Автоматично є ці сили проти встановлення католицького патріярхату в Україні.

В такій ситуації власне з наміром бути конструктивним, творчим чинником в родині католицької церкви ми вважаємо що єдиним Гарантом нашого існування є лише Патріярхальний устрій, який ми мали в минулому у своєрідній на ці часи формі.

Не було ще в історії такого випадку, щоб володар якоїсь нашої церковної спільноти хотів би зректися користей, які він мав із цього панування. Лише під тиском опозиції незадоволених, пануюча церква над іншою була приневолена до признання прав підконтрольній церкві. Означає це, що не має ідеальної справедливости в церковному світі хоч у проводі є духовенство яке повинно бути ідеально-справедливим. Коли взяти до уваги, що духовні є лише людьми й теж грішні та спроможні робити помилки як світські, під впливом яких, чи в оточенні яких духовенство живе, ми не можемо бути легковірними у взаєминах із цими в руках, яких лежить доля церковних спільнот.

Лише завдяки сильній поставі деяких провідників народу прийшло у 1918 році до «IV-гo універсалу», якого дотогочасний володар України й чути не хотів, признати легальним, але був приневолений грядущими важливими історичними подіями які сталися по стороні нашого державного проводу, приневолити дотогочасного окупанта мільйонів душ — громадян України таки визнати законність нової української влади із усіма міжнародно-правними принципами та привілеями.

І власне тому, ми, маючи досвід із часів державности, коли саме через непослідовність в державному підході до наших самостійницььких справ, частина наших національних провідників (завзятих автономістів) довела до руїни, ідучи з нашими національними противниками. Ми сьогодні не сміємо допустити ту нашу церковну справу до подібного стану. Ми повинні зробити все що є можливе у наших силах, щоби остаточно наша Церква позбулася підданства чужої церковної ієрархії, яка нам наскрізь неприхильна, а то й ворожа.

Дуже прикро, що як 60 років тому, так й сьогодні лише не велика горстка наших церковних та громадських провідників на фронті захисту нашої церковної окремішности.

Не важне чи Апостольська Столиця визнала чи ні наш Патріярхат, а важливим є що ми його приняли, як факт.

Важне, що частина зовнішнього світу визнала через висилання на торжественну врочистість нашого патріярхату представників-дипломатів складаючи візиту нашому Патріярхові в його візитному сальоні. Це іще один великий позитив який багатьом нашим вірним мало відомий…

Однак прикро є, коли не хоче чи боїться признати патріярший устрій із усіма його позити­вами ця частина наших владик, яка вихована в ортодоксальному автоматизмі послуху та послідовності в своїй безкритичній поставі до лояльности церковним властям в Римі, які використовують нашу, так сказати вірність й чесність для своїх цілей легковажно ставлячись до нашої церковної справи, вдоволяючи духовних безвільних почестями в ієрархічному степенуванню. Можливо, що з вибором нового Папи Івана Павла ІІ-го буде інакше.

І врешті ще одна проблема у нашому релігійно-суспільному житті по відношенню до нашої патріяршої справи. Це, питання становища до нашої патріяршої проблематики Д.Ц. УНР як спадкової лєґалістичної інституції до останнього уряду УНР із 1919/20 років, коли від цеї саме республіки були акредитовані у травні 1919 p., та в червні 1920 p., наші дипломатичні представники: спершу в особі ґрафа Михайла Тишкевича а опісля о. Ксаверія Франца Бона. Цеж були державні акти видні у всій своїй ширині. Вони мають сьогодні велику вартість для нашої державної та для нашої церковної справ.

Маємо такий стан, що патріярша установа здана виключно на власні сили, має хоч-не-хоч завдання репрезентувати українську релігійну проблему перед зовнішним світом в Римі та при цьому всю нашу й національну справу у всій ширині раз патріярша канцелярія має назву «української».

Виходячи із цього становища, незважаючи на основний факт а саме той, що наш патріярх юридично репрезентує Українську Католицьку Церкву, всеж таки як людина із широким горизонтом національно патріотичного дужання, заступається як потрібно за всю українську церкву тобто й православну а може й протестантську, як ці що однаково в кріпацтві як його католицька. Наш Патріярх має не менше зрозуміння для нашої української православної Церкви як її безпосередні провідники УАПЦ, постійно керуючися симпатіями її верховного духовенства в вільному світі. Інакше й не може бути. Якщо є в нашій братній православній церкві випадки незрозуміння цеї доброї волі, добрих намірів нашого Глави Церкви в Римі то це таке саме лихо, як й серед таки наших католицьких провідників які все ще мають своє «але» замість реального підходу до Патріярхального устрою в нашій Церкві. Наші завдання зовсім ясні, зовсім прості.

Постепенний розвиток нашої патріяршої установи із повним попертям вірних священиків і єпископів має всі дані скоро осягнути широке міжнародне (в церковному розумінні) визнання так само, як у 1918/19 роках наша де факто існуюча держава набула постепенно де юре чи де факто визнання аж від 42-ох держав світа.

Підкреслюю ще раз аспект значення патріярхату для нас в сучасну пору особливо важний. Це повинна бути наша основна теза. Це, що чужі сили нас на протязі віків розділили навіть насильно, ми повинні такою самою силою знівечити оцей поділ у напрямі всенаціонального об’єднання під одним соборноправним проводом із такою плятформою яка нам як західно-європейської культурної нації буде найбільше відповідною. Ясно рішення в цій справі буде в руках наших найчільніших церковних достойників. Ми повинні пам’ятати одну аксійому це: в нас була від початку християнства лише одна церква візантійського обряду. Поділ прийшов щойно через пів століття пізніше на римську (латинську) та візантійську Церкви. Роздор виник понад голови нашої церковної компетенції, не питавшись в ХІ-му столітті наших достойників володимирської церкви куди ми та з ким хочемо іти. Київ поставлено перед доконаний факт. Так ось обрядово ми були приневолені остатися при нашому духовному патронаті з Візантії, хоча Царгород був вже тоді противником нашої окремішности. Царгород старався задержати керму в нашій Церкві номінуючи своїх голов на київський митрополичий престіл.

Ми повинні розуміти всю суть патріяршої справи виїмково важливої для нашого релігійного відродження. Наша політична еміграція вже змучена теорією поєднання якого не має кому перевести із гідним авторитетом від часу смерти великого Пастиря народу нашого Митрополита Андрея Шептицького. Може спільними силами ми допоможемо нашому сучасному Патріярхові Йосифові 1-му із його проводом зреалізувати цю велику ідею ще перед 1000 літтям хрещення Руси-України. Варто подумати над цими усіма важливими проблемами вже тепер на порозі святкувань хрещення України, яке вся наша спільнота всієї української церкви буде вже спроможна відбути в серпні місяці 1988 року з радістю як у Великодній День. Зараз іде нам про одне: поробити все можливе, щоб наш національний корабель обчистити з вікового ворогами нанесеного намулу, та вивести на чисті води, для гідного відсвяткування Хрещення Руси з новими твердими заложеннями серед культурних націй світа. Хай пролята мученицька кров наших вірних як католицької так православної а то й інших вірозвизнань на протязі віків й особливо за останніх 60 років із безбожницькими силами за нашу Христову віру буде цінною жертвою та заплатою за наші гріхи перед Богом.

Чи здає собі справу із нашого місійного ставлення українська віруюча спільнота у вільному світі?

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>