Український редактор в обороні наших ватиканських недругів

У «Свободі» від 26 січня 1985 року була надрукована стаття журналіста-сеньйора Івана Кедрина під назвою «Обережно з критикою Ватикану». Стаття цікава не тільки своїм змістом, але стилем, мовою, логікою, висловами, якими автор користується. Правда, що ред. І. Кедрин менше «відомий» як працівник чи прихильних патріярхії Помісної УКЦеркви, зате більше відомий як критик не тільки Патріярхального руху, його праці, але й також св. п. Блаженнішого Патріярха Йосифа.

Сподіваємося, що думки й погляди ред. І. Кедрина будуть цікаві читачам журналу «Патріярхат» і наскільки цього роду писання є корисні патріярхальній ідеї, нашій Церкві та для самого автора. Думаємо заторкнути тільки деякі порушені ним проблеми, бо аналізувати усе те, що ним було написане, вимагає багато часу, паперу, а що найважніше — коштовного місця у журналі «Патріярхат».

Нашим завданням є найперше проаналізувати журналістичну мову ред. І. Кедрина. Стверджуємо, що редактор любується у зневажливих висловах, коли ідеться про людей, що є об’єктом його критики. Прозивати українських мирян (патріярхальників, без уваги на їх число) «загорільцями», «фанатичними членами», приписувати їм злостивість є дуже неетично, не журналістично і ні в якому разі не годиться редакторові-сеньйорові, ще й співредакторові українського щоденника «Свобода». Епітети ред. І. Кедрина по адресі українських мирян не нові. Був час, що на сторінках філядельфійського католицького «Шляху» подібні епітети по адресі українських мирян «світились, мов зорі на небі». Українських мирян, що були по стороні Блаженнішого Патріярха Йосифа, прозивано «вієтконгами», «людьми із сполосканим мозком» і т.д.            Треба признати, що епітети ред. І. Кедрина ще не такі вульгарні, вони не прозивають українських мирян комуністами, вони навіть більше «приступні» для людського уха. Та, однак, треба дивуватися, що це чується від людини, всеж таки освіченої, що своїми літами журналістичної праці логічно має право вимагати від інших пошани до себе, тільки, на превеликий жаль, сама не уміє пошанувати тих, з якими має відмінні погляди хоч би, наприклад, на церковні теми.

Професійний журналіст повинен уміти культурно вести дискусію з інакшедумаючими, з тими, що відмінно розуміють патріярхальну працю і які, може, навіть мають більше знання і зрозуміння дискусійного матеріялу.

Може, сам ред. І. Кедрин нам вияснить, нащо існує кодекс журналістичної етики, що хіба повинен зобов’язувати усіх, без різниці віку, освіти, років праці журналіста, партійної приналежности чи політичних переконань.

Миряни радо прислуховувались би до критичних завважень ред. І. Кедрина (розуміється, навіть на патріярхальні теми), але тільки тоді, коли його критичні завваги будуть висловлювані в дусі, де не Ватикан, але добро і доля Помісної УКЦеркви будуть лежати на серці. Коли форма критичних завваг буде культурна, розумна, без образливих висловів! З жалем доводиться ствердити, що ми ледве коли мали змогу читати щось позитивного про Патріярхальний рух з-під пера ред. І. Кедрина. Також шкодуємо, що ніколи не мали змоги бачити ред. І. Кедрина між нами на різних патріярхальних зборах. Послухати його порад, критичних завваг — було б корисно! Дорікати сьогодні комунебудь, що досить пізно почав цікавитися церковними справами, не є дипломатично, а то навіть і небезпечно. Бо це саме можемо запитати ред. І. Кедрина, коли саме у нього розбудилися зацікавлення і позитивні почування до нашої Помісної УЦКеркви? Нам видається, що теж досить пізно, але з тих причин не робимо редакторові жодних докорів.

У своєму писанні ред. І. Кедрин твердить, що деякі «загорільці» пропонували відірватися від Риму!

Вперше від редактора чуємо, що такі пропозиції були роблені. Виникає питання: ким і кому? Ми ніколи цього не чули на патріярхальних засіданнях, загальних зборах і ніколи не чули, щоб хтось із мирян (чи від самого Товариства) щось подібне сугерував нашому Патріярхові. Однак, є можливим, що про подібну «ідею» хтось мріяв? Якщо так, то чому ред. І. Кедрин не подасть до загального відома ім’я цього «революціонера-відступника»? Ред. І. Кедрин повинен врешті усвідомити собі, що жиємо в Америці, вільній країні, де законом дозволено кожному свобідно думати і висловлювати свої думки й погляди, і навіть та «тяжка провина» «відірватись від Риму» не є тільки допустимою, але навіть не каральною і навіть «Церковні Заповіді» такого «гріха» не передбачують.

Ми дивуємось і дуже цінуємо жевріючий сентимент І. Кедрина до Ватикану, але не думаємо «каменувати» тих, у кого цей сентимент викликає низьку температуру. Нікого не можна змусити любити папу римського, ватиканську курію, «остполітік», кардиналів Казаролі чи Рубіна… У цій вільній країні цей вибір є особистим привілеєм кожного і його власною приємністю. І хіба ж І. Кедрин не визнає і не акцептує принцип тоталітарного думання, на якому побудовані гітлеризм і комунізм?

Автор сугерує порівняння сьогоднішнього стану Помісної УКЦеркви з роками Волянського. Досить дивне порівняння. Після Другої світової війни у цілому світі відбулися великі зміни, майже у кожній ділянці людського життя. Якщо б не було Другої світової війни і виходу багатьох людей з України до інших країн, включно з Америкою, ледве чи був би ріст нашої Церкви поза Батьківщиною. Українці-католики з Галичини заповнили тутешні порожні церкви, збудували також і нові. Зросла теж Українська Автокефальна Православна Церква, у проводі якої є Блаженніший Митрополит Мстислав.

Якщо б не було наших священиків і мирян з Галичини, не було б нових єпархій. Та сила тих єпархій не у їх числі чи в грошах (як свого часу твердив один український католицький митрополит в США) , але у їх єдності.

На жаль, цієї єдности немає й досьогодні, і в тому лежить суть цілої справи. Не було єдности між українськими владиками за митрополита Андрея Шептицького, не було повної єдности і за патріярха Йосифа.

Щиро дораджуємо І. Кедринові розумно, солідно і без упередження прочитати «Завіщання» Блаженнішого Патріярха Йосифа, і там він знайде потвердження наших слів. Це сумний, але правдивий факт. Не є розумно потішати себе гарними епітетами по адресі українських католицьких владик, а не розцінювати ситуації реально, такою, якою вона є.

І.Кедрин під небеса вихваляє кардинала В. Рубіна за те, що його мати, мовляв, українка і що він розмовляє українською мовою. Питаємо редактора: чого тут радіти? У знанні української мови не бачимо нічого надзвичайного. Українські священики з Галичини, крім рідної української мови, володіли не гірше польською, німецькою, латинською, навіть грецькою та іноді гебрейською мовами. Але по їх адресі І. Кедрин не пише похвальних панегіриків, подібно як по адресі кард. Рубіна.

Чи часом І.Кедрин не хворіє на комплекс меншевартости? Все гарне й ідеальне у чужих — тільки не у своїх? Остаточно кожна культурна і освічена людина XX століття повинна володіти принайменше кількома мовами. Це правда, що цього зрозуміння ще немає цілком в США (молодь українського роду не вивчає української мови), але й тут, в американських університетах, питанню вивчення чужих мов присвячується чимраз більше уваги.

Редактор І. Кедрин твердить, що УКЦ проіснувала без патріярхату 500 років. Логічно можна зробити висновок, що і наступних 500 літ може «витримати». Це правда! Можна жити без патріярхату, але можна жити також без самостійности, без згоди, без освіти, без культури, без хати, без авта, без літаків, навіть без черевиків і щіточок до чищення зубів, навіть без найбільше необхідних речей. Можна жити дуже примітивно, подібно, як ще досьогодні живуть недорозвинені народи. Але кожна розумна людина має вищі аспірації поліпшити свій життєвий стан. Людина без аспірацій і стремління до чогось вищого — бідна, упосліджена, нездорова. Церква, що не бажає удосконалити своєї структури, не бажає самостійно собою управляти, має дуже мізерну прогнозу. Отже, у її проводі стоять невідповідні люди. Якщо б І. Кедрин ліпше запізнався з тим, що Блаженніший Патріярх Йосиф говорив і писав, він напевно зрозумів би, чому патріярхія (помісність) так дуже конечна нам для нашого власного збереження тут, поза Україною. Справа патріярхії дещо інакше представлялася в Галичині, коли ми усі жили разом на рідній українській землі. Але й у Галичині Слуга Божий Андрей Шептицький мав поважні труднощі з українськими католицькими владиками, бо і між ними в той час не було згоди. Митрополит А. Шептицький не міг навіть «склеїти» провізорично обрядової єдности, аж це мусів зробити Рим. А як та українська «обрядовість» у наших церквах виглядає, хіба не треба говорити. Варто поїхати до Едмонтону, Торонто, Філядельфії і Нью-Йорку, щоб цю «обрядовість» побачити і почути власними вухами. Якщо українські католицькі владики ще досьогодні не розуміли конечности єдности, то прогноза помісности є дуже невесела. Подібна прогноза була в США перед нашим приїздом. Сьогодні у Нью-Йорку церква св. Юрія, Богу дякувати, заповнена мирянами, але у менших парафіях церковні лавки вже починають солідно порожніти. Українську мову заступає англійська. Якщо ми нашу Церкву не будемо поважно трактувати, а будемо жити тільки евфоричними мріями, то незабаром прийде час, коли в наших церквах залишиться тільки «бінго» і «Отче наш» по-англійському.

Про «Православне слово» і цитату «Схаменіться, будьте люди…» не бажаємо багато писати. Мусимо, однак, ствердити, що ані Українська Православна Церква в США і Канаді, ані «Православне слово» не виявили захоплення патріярхією в Помісній УКЦеркві. На жаль, на сторінках цього місячника часто-густо були репліки в сторону Блаженнішого Патріярха Йосифа — чому він не відлучиться від Риму? (Ред. І. Кедрин сплутав і це приписав мирянам). Мова у журналі «Православне слово» по адресі українських мирян була жахлива і образлива. Ми не розуміли ні тоді, ні тепер, чому стільки уваги присвячувано українцям-католикам коштом власних клопотів і проблем.

Наприкінці І. Кедрин остерігає нас перед фанатизмом, справедливим гнівом, дораджує нам знання фактів, спокій і тактовність. Все гарно сказане, тільки не по властивій адресі.

Якщо ідеться про гнів, то писання І. Кедрина у «Свободі» є найліпшим віддзеркаленням його неприємних почувань супроти тих мирян, що стали по стороні Блаженнішого Патріярха Йосифа. Коли ідеться про такт, хіба ж сам автор бачить, кому він більше потрібний. Якщо автор приписує патріярхальникам фанатизм, то або він сам не розуміє значення цього слова, або з нього слабий психолог-спостерігач.

Вкінці напрошується питання: чи інспірування написати статтю зродилося у самого автора (журба за долю наших стосунків з Ватиканом), чи прийшло воно іззовні. Ось, наприклад, із міста Братньої Любови — Філядельфії? Точніше: з Френклін стріту? Це питання залишається відкритим для читачів журналу «Патріярхат».

Зиновій Ґіль, Трентон

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>