Т-во священиків св. Андрея, європейська область,
Бюлетень січень, лютий, березень 1977 р.
У неділю 2-го лютого відбулось у Лідь величаве святкування 85-ліття Святішого Отця нашого Йосифа, Патріярха Української Помісної Католицької Церкви. Українські вірні зі своїм отцем душпастирем у проводі, в злуці з французькими католиками, що їх очолив єпископ лільської дієцезії, Й. Ексц. Монс. Адріян Ґан , ревно молились за здоров’я і многоліття Патріярха, за здійснення його священних задумів, за Божий Люд України, якого наш Патріярх є речником і оборонцем.
Вранці, в катедрі Норт Дам де ля Трей о. крилошанин Зиновій Нарожняк, в сослуженні з укр. катол. душпастирем з Бельгії отцем Теодором Ван Ґоолом, відслужив врочисту св. Літургію. Запрошений з Утрехту Візантійський Хор під орудою проф. Мирослава Антоновича підніс цю молитву до вершин мистецького вислову. Молились із глибини сердець не тільки українські миряни, що прибули з усіх закутків північної Франції, Па де Кале, Сом, ль’Ен та навіть з далекого Раймсу, але також і французи, що на поклик душпастиря прибули в такому числі, що в катедрі стало тісно і багато молільників мусіли стояти з-зовні храму. Наша спільнота виявила Патріярхові гарячу любов та однодушну вірність у змаганні за визнання самобутности української духовости та за справедливе, патріярше місце нашої Церкви у Вселенській. А французька доказала, що, не зважаючи на те, що теоретики, спеціялісти від «християнського братерства», «Вселенськости» і «спільноти святих» (фратерніте кретьєн, екуменізм, комм коммуніон де сен), які обернули ці високі ідеали у порожні фрази, серед католицьких мас Заходу ще є тисячі вірних, що для них ці ідеали є вимогою духовного життя. Тому саме вони прибули так масово на наше Богослуження, щоб у дусі християнського братерства ввійти в спільноту зі святими мучениками України.
Проповідь сказав… професор Катол. Університету о. кан. Андрій Прево. Коротка і стисла, глибоко запала в серця молільників. Ось її ще більш стислий зміст: «Ми — французи й голяндці об’єднались нині з українцями в молитві за їхнього Патріярха та за їхню страждаючу Церкву, бо ми, з ними об’єднані у вірі, брати. Ми нині об’єднані з народом, що є «з раси святих». В українців віра непохитна, бо вони знають ціну віри. Вони здобули її ціною крови своїх мучеників. Ми французи не сміємо забувати, що Вселенська Церква, основана на жертві Крови Христа, завжди оживлялася кров’ю мучеників, а нині кров’ю мучеників України. Жертва наших братів у вірі, українців, це посів, з якого зросте відродження віри на Заході. Змисл нинішнього віддання пошани Ісповідникові за віру, Патріярхові Йосифові та й завдання української спільноти, що живе серед нас нам цю правду пригадувати».
Похід сотень і сотень вірних до святого Причастя Господнього Тіла й Крови був наснажений такою набожністю, що став справжнім вінцем Богослуження… Св. Літургію закінчено могутнім многоліттям Святішому Патріярхові та Божому Людові України.
Пополудні всі зібралися знов, під президією Й. Ексц. Монс. Ґан в церкві Католицького Університету, де Візантійський Хор в концерті дав справжній духовий бенкет…
На початку другої частини концерту проф. Кирило Митрович прочитав доповідь…, в якій провів глибоку аналізу подій у Церкві України на ході останнього півсторіччя, вкладаючи їх у канву світових подій та післанництва Вселенської Церкви у зматеріялізованому світі… Виказав, що мучеництво Божого Люду України, якого прапором був і є Ісповідник Йосиф, — це не трагічний інцидент незрозумілої історії світу, але Божим Провидінням приготований і невід’ємний елемент в економії відкуплення людського роду. Ісповідник і Патріярх Йосиф є мужем Божого Провидіння і Пророком не тільки Української, але й Вселенської Церкви… Як його вірний син він боронить свій нарід не тільки від безбожного ворога, але й від «приятелів», які, мовляв, задля добра того народу стараються зіпхнути його у смертну тінь історії…
Перед закінченням концерту о. душпастир зложив у серце Монс. Ґан, духовного батька дієцезії, вдячність душпастирства за численну участь французьких вірних в богослуженні й концерті, зокрема ж за його архиєрейське благословення, молитви та патронат над цим ювілеєм… Кінцеву частину тієї промови годиться навести за магнітним записом дослівно:
«Коли я був молодим студентом богословів у Львові, брав участь у хорі. У нашому репертуарі була пісня «Гимн Мучеників». У цій пісні, мученики, уведені на арену, посеред хижих звірів, поміж запалені костри та інші знаряддя мук, проходячи перед трибуною кесаря-мучителя, співають:
О, царю, мученики всі тебе вітають.
Хоч тіло наше ти даш на муки жорстокі, та духа ти не вб’єш…
Не рівнодушно, але переживаючи співали ми цей гимн. Бо з пророчих слів нашого улюбленого митрополита Андрея ми знали, що князь темряви не дрімає, що він підготовляє новий похід проти Христа і Церкви, що доба переслідування християн, доба нового мучеництва може повторитися… Не знали ми…, що наш великий виховник, ректор Богословської Академії, нинішній Патріярх Йосиф, що в першому ряді залі слухав наше виконання Гимну Мучеників, вже за кілька років стане на чолі українських мучеників за Віру і не піснею, але вісімнадцятьлітньою каторгою на Сибірі скаже ворогові незламне:
«Хоч тіло наше ти даш на муки жорстокі, та духа ти не вб’єш…»
Рясні, довготривалі оплески перервали цю незакінчену промову. Незакінчену, бо й промовець і слухачі зрозуміли, що там, де залунає голос Перемоги Духа нашого Патріярха всяке друге слово немічне і зайве.
Відповідаючи Монс. Ґан сказав, що вдячність належиться українській громаді Північної Франції. Він щасливий і вдячний за те, що його запрошено до спільної молитви за Патріярха Йосифа і за Божий Люд України; та вдячний за вгощення таким духовним бенкетом священної, взнеслої радости. Любов і вірність українських вірних до своєї Церкви і її Патріярха свідчать, що український нарід на першому пляні життя кладе потреби душі. Як єпископ дієцезії він уважає перебування української католицької спільноти на цій території щасливим для його дієцезян та заохочує їх основніше пізнавати Українську Церкву та всі прояви духовного життя її вірних, мати відкрите серце для всіх турбот української громади в екзилі та для страждань українських мучеників у їхній Батьківщині.
Діти укр. суботньої школи в Рубе, Ганя і Наталя Свідерські, та з далекого Дункеркен прибулий Олег Мельник вручили французькому єпископові, проф. Антоновичеві та директорові хору китиці квітів в красках французького, українського та голяндського прапорів.
Радісно було слухати, як французький єпископ кількакратно назвав Голову нашої Церкви Патріярхом, а не тільки кардиналом. Чужинець, якому добре відомі труднощі Патріярха у Ватикані, не вагається й не боїться того слова, бо знає, що Патріярхат це не тільки задушевне бажання мирян Української Церкви, але патріярший устрій їй справедливо належиться. Але й тінь смутку вкрадалась у серця учасників ювілею, смутку й сорому за тих наших братів, заблудших овець пастви, ба й за деяких пастирів, які не мають ані розуміння, ані відваги боронити священні права рідної Церкви й Народу.
Але смуток був короткий. Залунали акорди молитви за Україну «Боже Великий, Єдиний…» І знов піднялась до неба молитва, щоб Всемогутній Бог просвітив і пастирів і паству світлом науки і знання) щоб усіх зростив в чистій любові до краю, щоб обдарований ласками й щедротами нарід неухильно прямував до волі.
Учасник
