Щоби краще зрозуміти актуальну релігійну ситуацію в Білорусі, варто звернути увагу на ще один момент: коли у 1905 році на хвилі революції в Російській імперії прийняли закон про свободу віровизнання, дуже багато білорусів, які були нащадками насильно переведених у православ’я уніятів, перейшли на латинський обряд. Вони не могли повернутися до унійної Церкви, бо закон не дозволяв її діяльність, тому скористалися нагодою бодай таким чином зберегти свою католицькість (і неросійськість). Як результат цих далеких подій тепер у Білорусі існує досить впливова і потужна Римо-Католицька Церква, яка є переважно білоруськомовною, а її вірні часто вирізняються своєю чіткою та однозначною білоруською національною самосвідомістю.
Тож, з одного боку, білоруська історія, у тому числі церковна, має дуже багато спільного з українською історією. З другого боку, треба розуміти місцеву специфіку, добачати її. Але наскільки релігійні аспекти безпосередньо відіграють роль у сучасних протестах в Білорусі, поки що важко сказати.
Так, ми бачимо, що влада (навіть не в Мінську, а в Москві) поспіхом змушена була здійснити ротацію у проводі Білоруського екзархату РПЦ – його вперше в історії очолив етнічний білорус. Хвилю обурення та солідарності спричинила заборона повернення на батьківщину із закордонної поїздки римо-католицького архиєпископа Тадеуша Кондрусевича. Одним із прихистків для протестантів у білоруській столиці став так званий «червоний костел», що в нашій пам’яті проводить паралелі зі Святомихайлівським монастирем у часи Революції Гідності.
Повністю статтю читайте у паперовій версії журналу або в електронній на сайті https://journals.ua/
