Уроки Берестейської унії

Ця стаття з’явилась в газеті «Урядовий Кур’єр» за 5 березня 1994 p., що з’являється у Києві. Ми не міняємо російського слова «уроки», але не збираємось переходити на російський правопис. Стаття особливо цікава, актуальна, речева і об’єктивна. Пропонуємо нашим читачам запізнатись з її змістом. Авторам статті Петрові Яроцькому і Миколі Рубанцеві належить тільки погратулювати. Зміст статті й аргументація є свіжі, цікаві й далекі від заялозених московських пропагандивних стереотипів.

Редакція

Невдовзі виповниться чотириста літ від часу укладення Берестейської Унії. Її оцінці в історії й культурі українського народу було присвячено міжнародній колоквіюм, який відбувся у Києві з ініціятиви Української асоціяції релігієзнавців, Інституту філософії (Київ) та Інституту українознавства (Львів) АН України. Вперше зібралися вчені — історики, філософи, релігієзнавці, культурологи — з України, Польщі та інших країн, щоб знайти спільні або дотичні підходи у висвітленні цієї непересічної події.

Унійна ідея виникає від самого початку розколу єдиної вселенської християнської Церкви в 1054 р. Київське християнство Церква Руси-України були відкритими як до православного Сходу, так і до католицького Заходу. Унійні імпульси, які виходили від Апостольської Столиці в Римі, знаходили сприятливий грунт в Україні. Інша річ, що ідея церковного єднання затьмарювалася коли не політичними намірами, то меркантильними розрахунками.

Скільки було спроб творення церковних уній в Україні? Налічується принаймні п’ять-шість. Більш помітний слід в історії залишили так звана Данилова унія з Римом, яка так і не була доведена до завершення, оскільки галицько-волинський князь Данило зірвав відносини з папою, не діставши обіцяної допомоги проти монголо-татарської орди. Флорентійська унія (1439 p.), яка пов’язана з іменем митрополита Київського Ісидора, теж диктувалася політичними мотивами, бо лише турецька загроза Константинополю схилила імператора і патріярха до єднання з Римом. Однак вона не витримала випробування часом і була нетривка. Берестейська унія 1596 року мала певні передумови. Це було ХVI століття — кризова епоха в історії Православної Церкви в Україні. Монголо-татарське нашестя змінилося польсько-католицькою експансією. Одним із найбільших негативів був світський патронат над Церквою надання королями так званих «столиць духовних» і «хлібів духовних» тобто високого ієрархічного становища, зокрема важливої, ключевої для життєдіяльности Церкви митрополичої катедри, а також єпископств, архимандритств людям світським, заслуженим перед державою і королем, але які часто не мали духовного покликання, не цінували церковну службу, дбали лише про матеріяльні вигоди, що давали їм ці високі посади. Внаслідок цього відбулися деморалізація й розклад церковного життя.

Вселенські православні патріярхи, які фактично були заложниками турецьких султанів, що спритно маніпулювали ними для здійснення своєї зовнішньої політики щодо України, Польщі й Москви, не мали можливости й сил для оздоровчого впливу на зболений організм Православної Церкви в Україні. Окрім того, православні ієрархи на місцях не могли змиритися з тим, що братства, використовуючи надану їм патріярхами ставропігію та право контролі над духовенством, активно втручалися в церковне життя. Все це підривало авторитет православних ієрархів, дезорганізовувало Церкву й негативно позначалося на національному, культурному житті українського народу.

У ХV і ХVI ст. продовжується перехід провідних верств українського народу на латинський обряд, що означало вичерпання і втрату інтелектуальних сил нації. Українське життя перелицьовується на польський взірець. Єзуїти, які з’являються в Україні, стають головним чинником її денаціоналізації. Отже, церковний розклад, занепад українського культурного життя, попри старання братств підтримати й оживити його, поглибили кризове становище в тогочасному українському суспільстві. Сучасні греко-католицькі авторитети й дослідники акцентують увагу на трагічній ситуації, в якій опинилася Православна Церква в кінці VI ст. Вона була поставлена перед вибором: продовжувати нерівну боротьбу за своє існування, знаючи, що і їй, і українському народові загрожує покатоличення, чи піти на унію з Римом, тобто змінити лише залежність від константинопольського патріярха на опіку римського папи, однак зберегти традиційний православно-візантійський обряд. Зрештою, історичний сенс згаданого вибору вони вбачають у драматичній дилемі: рятувати Церкву, жертвуючи національною самобутністю народу, чи рятувати національну самобутність, реформуючи Церкву?

Чи вдалося досягти головної мети, яку поставили ініціятори і творці Берестейської угоди? Чи стала Унія з Римо-католицькою Церквою вирішальним чинником національного самозбереження українського народу, протидією його переходу в латинство й ополяченню? Саме в цих оцінках найбільше суперечностей, а то й спекуляції. Православні, як правило, акцентують увагу на насильницькому способі запровадження унії та боротьбі з нею українського народу. А греко-католики, навпаки, наголошують на позитивному, що дала унія, оцінюючи її як важливий фактор української історії.

Якщо зараз оглянутися на історію України, її церков після Берестейської унії, то вона свідчить: те, що довелося сповна витерпіти, пережити православним, не меншою мірою вистраждали, відчули на собі й греко-католики. Зробимо короткий історичний екскурс. ХУП століття: Православна Церква без ієрархії, боротьба за її відновлення, легалізацію; ієрархічне двоєвладдя; міжконфесійна боротьба на сеймі; криваві сутички між православними й уніятами за володіння церквами в парафіях; козацькі війни з вимогою ліквідації унії в Україні; жорстока розправа як над православними, так і над уніятами.

ХVIІІ століття: терор Петра І проти василіян; наступ конфедератів з метою насадження католицизму в Україні; Коліївщина, яка залишила по собі мартирологію уніятських мучеників в Умані, Бердичеві, Білій Церкві та інших містах і селах України; антиуніятська політика більшости російських царів після розділів Польщі й поступове знищення Греко-католицької Церкви на окупованій Росією території.

Перелік обопільних кривд і жертв ще більше помножився у XIX та особливо XX ст. Згадаймо хоча б долю «упорствующих униатов» Холмської епархії, що стала ареною здійснення самодержавної церковної політики «возвращения в лоно православия». У кривавих загравах двох світових війн, що жорстоко обпалили й українські землі, знову пролилися ріки крови як православних, так і уніятів та католиків. Організований сталінським режимом так званий Львівський собор 1946 р. ставив за мету назавжди «скасувати» унію. Насправді ж тоталітарим, застосувавши репресії, заборони, засвідчив свою слабкість і програв у боротьбі з Українською Греко-католицькою Церквою, поставивши її на християнську Голготу в національній мартирологи.

Отже, уроки історії Церкви в Україні дають нам можливість зробити очевидний висновок: не може бути добре греко-католикам, якщо зле православним, і навпаки. Дві Церкви тісно пов’язані єдиною долею українського народу.

Це, до речі, зрозуміли вже після 30-річного запровадження унії визначні митрополити — православний Петро Могила (1632-1647) і греко-католицький Йосиф-Веньямин Рутський (1613-1637). Обидва прагнули примирити «Русь з Руссю», покласти край роз’єднанню, знайти шляхи до примирення. Обговорювалися питання об’єднання Церков, створення патріярхату, що мало бути продовженням, виправленням, завершенням Берестейської унії. Смерть Петра Могили та наступний перебіг історичних подій перешкодили здійсненню цієї грандіозної ініціятиви. Однак, були й об’єктивні причини: загальне становище ще не було сприятливим для примирення і встановлення спільної бази для Української Церкви.

Впродовж другої половини XIX ст. і особливо у 20-30-ті роки XX ст. гостро стояло питання: бути чи не бути самостійній Греко-католицькій Церкві з її православним обрядом. Греко-католицизм як самостійну течію в лоні католицизму дедалі частіше атакували і звинувачували в єресі. Єзуїти кидали в обличчя греко-католикам: «Ваше змагання до автономії є вашим найбільшим гріхом». «В Католицькій Церкві не може бути будь-якого сепаратизму, ніякої автономної Церкви». Унія, як заявляли тоді польські католики, не виправдала себе. «Гріхом» Греко-католицької Церкви в Галичині вважалося те, що вона намагалася жити для свого народу, що вона стала українською Церквою. Саме через це на церковному терені греко-католики тоді перестали спілкуватися з римо-католиками, росло відчуження, посилювалася ворожнеча між українцями й поляками.

Могутньою постаттю в історії Української Греко-католицької Церкви був митрополит Андрей Шептицький, який очолював її 44 роки (1901-1944). Він невтомно повторював, що роля цієї Церкви в Україні є особливою, бо саме вона має бути ініціятором поєднання Заходу й Сходу. Ця ідея екуменізму в задумах і плянах митрополита зводилась насамперед до активної «унійної акції» з метою зближення і примирення з Православною Церквою. Під час Другої світової війни, в умовах німецької окупації, коли українському народові знову загрожувала смертельна небезпека, він був готовий здійснити перші кроки в продовженні «універсальної унії» задля утворення Українського патріярхату, при чому не претендував на верховенство в ньому греко-католиків.

Нині, напередодні 400-річчя Берестейської унії, має бути відновлена історична правда про тернистий шлях, яким пройшла Греко-католицька Церква в Україні.

Настав час і поставити запитання: які ж головні уроки, що випливають з досвіду Берестейської унії? Яке її значення для всієї подальшої історії українського народу?

На нашу думку, унія як метод і форма об’єднання Церков не досягла своєї мети — не привела до об’єднання православних і католиків. Але як метод і форма збереження національної ідентичности українського народу в умовах іноземної окупації, національного й релігійно-церковного гніту в остаточному підсумку виправдала себе.

Як греко-католицизм для багатьох поколінь українців після Берестейської унії став традиційною, національною Українською Церквою, так і православ’я для певної частини колишніх греко-католиків, їхніх дітей і онуків, що були охрещені й виховані вже Православною Церквою, теж стало національною Українською Церквою. І в цій ситуації потрібна усвідомлена толерантність, повага до конфесійного вибору самих віруючих.

Самою історією визначено Україні бути багатонаціональною і багатоконфесійною держа­вою, а близьким за символом віри християнським Церквам — Православній, Греко-католицькій, Римо-католицькій — співпрацювати для блага всього українського громадянства, Української держави. Нині, в умовах незалежної, демократичної України, відкрилися сприятливі можливості для дієвого екуменізму цих Церков та інших релігійних об’єднань.

Було б трагічною помилкою з тяжкими наслідками для загально-національної справи як штучно творити якусь «Єдину Українську Церкву», «Одну державну релігію», так і розчленити Україну на «канонічні території» за сферами переважаючого конфесійного впливу. Вся Україна має бути вільною для функціонування будь-якої Української Церкви, якщо вона стоїть на засадах християнської моралі, української громадянськости, утвердження соборности Української держави.

Нормалізація релігійної обстановки в Україні вимагає розробки й здійснення відповідної державної програми. Вона, безумовно, сприйметься більшістю ієрархії духовенства, віруючих усіх конфесій, якщо грунтуватиметься на засадах рівноцінности й рівноправности всіх релігій, Церков і об’єднань віруючих, гарантуватиме невтручання держави, політичних партій, громадських рухів у внутрішні — канонічні й інституалізаційні — справи, сприятиме розв’язанню життєво важливих проблем їхнього функціонування.

Петро Яроцький, віце-президент Української асоціяції релігієзнавців,
доктор філософських наук, професор

Микола Рубанець, член президії Української асоціяції релігієзнавців,
кандидат філософських наук

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>