Нижче подаємо звернення Всенародних Зборів Комітету Громадської Акції за Синод і Патріярхат у Чікаґо до Ієрархії Української Католицької Церкви, які відбулись 11 травня 1969 р. Хоч текст звернення приготовлений на сподівану дату посвячення Собору св. Софії в Римі в червні ц.р., то він залишається актуальним і до нової дати посвячення – 28 вересня 1969 р.
До
Високопреосвященних і Преосвященних
Митрополитів, Архиєпископів та Єпископів
Української Католицької Церкви в розсіянні сущої
Високопреосвященні і Преосвященні Дорогі Наші Владики!
Незадовго Ви всі зберетесь у Вічному Місті для. історичного акту – посвячення українського Собору Божої Премудрости, здвигненого працею і зусиллями нашого .Блаженнішого Первоієрарха та за активною допомогою Ваших Преосвященств і багатьох Ваших вірних. Ця врочистість буде чимось більшим, ніж лише посвяченням нової Божої святині, першого нашого храму в столиці вселенського християнства. Це буде одночасно інавгурація іншого, «нерукотворного храму» – Собору єдности всієї нашої Церкви, чого римський храм Софії мав би бути зовнішнім символом.
Вітаючи Вас, наші Дорогі Владики, з Вашим виїздом на цю врочистість, а також усіх Вас, зібраних в Римі на чолі із Верховним Архиєпископом Кир Йосифом, висловлюємо велику радість з приводу цієї події. Ми вдячні Всевишньому, що дозволив нашому Блаженнішому Верховному Архиєпископові довершити діло спорудження храму та скликати Вас усіх на врочистий акт посвячення. Ми також молимо Бога, щоб ця нагода Вашого з’їзду і спільних єпископських нарад була щасливим початком завершення будівлі всієї нашої Церкви Її нормальним канонічно-східнім самоуправним устроєм.
Наші Дорогі Духовні Отці і народні Провідники!
Дозвольте, що сьогодні складемо на Ваші руки наші болі й турботи, дамо вислів нашим бажанням і просьбам до Вас та з глибини душі розкриємо перед Вами задушевні прагнення українського Божого люду.
Звертаємося до Вас як речники однієї організованої громади, але ми переконані, що подібні думки й бажання нуртують серед усього нашого загалу. Такі думки і сподівання плекають і члени нашої мовчазної Церкви в Україні.
Всі ми свідомі разом з Вами, Дорогі Владики, що наша Церква знайшлася нині в нелегкому положенні. Не лише наша Матірня Церква в Україні, офіційно заборонена і жахливо переслідувана, зазнає нових арів, але і Її дочерні Церкви перебувають у непевній ситуації щодо майбутнього.
Ми помітно затривожені вістками, що Апостольський Престіл, зокрема відповідальні досі за долю нашої Церкви римські адміністративні установи, змінили своє ставлення до ситуації, ролі і призначення нашої Української Помісної Церкви, об’єднаної з Римом. Ми не чули і не знаємо про ніякі теперішні заходи Апостольського Престолу в обороні нашої Церкви на Рідних Землях, зокрема у зв’язку з ув’язненням Владики Кир Василя Величковського. Продовжується роками невпорядкований стан нашої Церкви на терені Польщі, де кількасот тисяч наших вірних не мають належної духовної опіки. Останні заходи стосовно Пряшівської єпархії та особи Владики Кир Василя Гопка так само нас боляче вражають, як неправильні і глибоко кривдячі нас потягнення з боку Ватиканських чинників.
Неясною є також політика Апостольського Престолу до дочерних Церков – наших Митрополій, Епархій і Екзархатів у західньому світі. Священна Конґреґація для Східніх Церков, як це виходить із низки її діл, противиться їх об’єднанню в єдиній структурі Помісної Церкви з своєю автономною адміністративною, літургічною і дисциплінарною зверхньою владою. Натомість існує багато чинників, які підтримують тенденції роздрібнення і зрізничкування наших єпархій. Прикладом цього може бути й недавнє утворення окремої церковної провінції для русинів-українців із Закарпаття в Америці, синів одного і того самого, що ми, народу та й приналежних до того самого обряду. Є ознаки, що свідомо інспірується рух за відчуження наших заокеанських церковних одиниць від усієї Церкви з одночасним намаганням включити їх у місцеві Церкви латинського обряду.
Ці факти і явища сповняють нас великою журбою за майбутнє нашої Церкви. Із страхом, але в почутті всієї відповідальности, мусимо скваліфікувати такі тенденції як ліквідаторські щодо нашої Церкви, тієї Церкви – Страдниці, яка 373 роки тому вирішила об’єднатися з Римським Престолом і принесла так багато жертв для тієї унії. Чи сьогодні мала б Вона заплатити ще більшу ціну за свої прагнення вселенськости і за так багато доказів прив’язання до ідеї єдности?!
Ніхто інший, тільки Ви, Дорогі Українські Владики, можете відсунути від нашої Церкви перспективу Її загибелі, такої бажаної багатьма Її противниками і вдаваними приятелями. На Вас, теперішніх Митрополитах, Архиєпископах і Єпископах Української ще вільної Церкви поза Україною, спочиває обов’язок її рятувати й відсунути від Неї примару загибелі чи поступового розчинення в чужих церковних і культурно-етнічних середовищах. Ви також покликані сьогодні, в цій критичній ситуації, покласти підвалини під Її відродження, тривке існування й дальший розвиток на славу Всевишнього і добро нашого народу у всьому світі.
Наші церковні традиції, постанови й дух Другого Ватиканського Собору дають Вам усі прероґативи, уповноваження й повне виправдання змагати до цього. Ми не домагаємось чогось неможливого, якоїсь революції в Церкві, як це робить дехто, а лише того, що нам правом і заслугами Мученицької Церкви належить – самоуправности, визнання й пошанування нашої самобутности.
Дорогі Владики! Ви зробили були рішальний крок у цьому напрямі, коли під час нарад Другого Ватиканського Собору збиралися на своїх конференціях і коли, врешті, в грудні 1965 року оголосили своє історичне Спільне Архипастирське Послання. Ви тоді оголосили помісність нашої Церкви, Ви оформили себе у Синод Єпископів Української Католицької Церкви на чолі з Її Первоієрархом, Блаженнішим Кир Йосифом Сліпим, Верховним Архиєпископом Київсько-Львівським і Митрополитом Галицьким. Ви накреслили були програму нашої релігійно-церковної віднови та національного існування на майбутні роки. Ми всі прийняли цей великий документ, Спільне Послання Ваших Преосвященств з грудня 1965 року як Велику Хартію нашої Церкви, бачили в його постановах джерело і шлях нашого відродження та візію нашого кращого майбутнього.
Але проминули три роки, і дуже мало здійснено з постанов того акту. Синод не зійшовся на свої дальші засідання, самоуправність поставлена під знак запитання, а тим часом сталася низка подій, які заперечували літеру і дух Спільного Послання.
Ми Вас сьогодні уклінно прохаємо і кличемо до мужности й готовости боронити нашу Святиню-Церкву, бо відчуваємо, що Вона загрожена. Очікуємо, що підписи, покладені Вами під Спільним Посланням, зобов’язують Вас, як будуть зобов’язувати і нас усі видані Вами в його дусі постанови й Доручення.
До Вас, зібраних у Римі в ці червневі дні на посвячення Собору Святої Софії, звертаємо свої прохання і пропозиції. І так, прохаємо Вас здійснити такі постуляти:
1. Відбути в Римі з приводу теперішньої зустрічі чергову сесію Синоду Єпископів Української Католицької Церкви і ще раз оформити свій самоуправний статут:
2. Довести до відома відповідальних чинників у Римі цей факт, прохати Святішого Отця про благословення для нашої помісности та прохати його ласкавої інтервенції у різних органів церковного управління, щоби вони ставилися з увагою до наших прав і самобутности:
3. Оголосити публічно, що бажанням усього єпископату, який висловлює прагнення вірних і священства, виражені під час тріюмфальної візитації їх Блаженством Кир Йосифом трьох континентів улітку 1968 року, є бачити по змозі якнайшвидше встановлення Українського Католицького Патріярхату – та зробити для цього усі правно-канонічні заходи:
4. Прийняти низку конкретних постанов у найпекучіших справах нашого обрядового відродження, збереження і плекання культурно-національного змісту по всіх наших дочерних Церквах та посилення їх організаційної єдности, спільности й тісних взаємин під єдиним проводом – Синодом Єпископів на чолі з Верховним Архиєпископом:
5. Зобов’язатися до повної підтримки й розбудови установ та заходів Верховної Архиєпископії в її тимчасовому осідку – Римі, а згодом нашого патріяршого осередку:
6. Вжити відповідних заходів, щоб останні тенденції та рішення церковної політики в Римі, які заторкують нашу Церкву, змінилися в тому дусі, щоб інтереси нашої Церкви на українських землях краще відстоювалися, а Її статус поза межами України не послаблювався.
Здійснення цих постулятів вже буде поступовим реалізуванням патріяршого устрою нашої Церкви. Українська спільнота бачить у завершенні помісности Української Католицької Церкви великий крок у національно-політичному усамостійненні Українського Народу.
Дорогі Владики!
Запевнюємо Вас, що наша солідарність і підтримка для Ваших Високопреосвященств запевнені, якщо діятимете в тому дусі, в дусі Вами ж визначених напрямних у Спільному Посланні з грудня 1965 року. Якщо ці речі не будуть взяті до уваги, можемо побоюватися найбільшого огірчення серед загалу вірних, їх дальшого відчуження від своєї ієрархії і священства, а може і поглиблення теперішніх ферментів, які вже серйозно підривають деякі наші церковні одиниці.
Дозволимо собі нагадати, як то увесь наш загал – вірні, священики і члени монаших чинів на чолі з Вами, Дорогі Владики, маніфестували свою єдність і відданість ідеї українського Патріярхату під час незабутніх зустрічей з Верховним Архиєпископом у Північній і Південній Америках та в Австралії. Ми чули тоді від Ваших Преосвященств запевнення в тому, що ми всі об’єднано, не зважаючи на кордони і громадянства, які нас ділять, прямуємо до одної мети – Патріярхату! Ми були свідками, як на наших очах у країнах Північної Америки відбувався «Синод Владик у Поході». Віримо, що всі Ви, Дорогі Владики, далі того самого бажаєте і все готові зробити, щоб це осягнути.
Як тому приблизно п’ять років, організована українська громада в Чікаґо, разом з іншими осередками, звернулась була до Святішого Отця з проханням про встановлення патріяршого устрою для нашої Церкви, даючи Вам повну підтримку у цих заходах, те саме робимо ми й тепер. Робимо це з тим більшою затурбованістю, що з того часу багато дечого змінилося на нашу некористь. Все таки ми віримо, що, якщо Ви, наші Преосвященні Владики, візьмете справу у свої руки і стукатимете у своєму і нашому імені там, де треба, напевно нам двері відчиняться.
У важний і відповідальний момент для нашої Церкви Ви покликані діяти. Молимо Всевишнього, щоб Ви сповнили призначення й обов’язок, покладений на Вас Провидінням, і щоб історія записала Ваші імена як великих будівничих Собору українських християнських душ, якому на ім’я Помісна Українська Католицька Церква.
Залишаємося з висловами синівської відданости – представники організованої української спільноти міста Чікаґо, осідку Свято-Миколаївської Епархії.
