«Ut unum sint» (Щоб усі були одно)

«Звідки між вами війни, звідки суперечки? Хіба не звідси:
з похотей ваших, які воюють у ваших членах?
Ви пристрасно жадаєте і не маєте.
Ви убиваєте, завидуєте і не можете осягнути.
Ви б’єтесь і воюєте. Ви не маєте, бо не просите.
Ви просите та не одержуєте, бо зле просите,
щоб розтратити на ваші втіхи. Перелюбники!
Хіба не знаєте, що любов цього світу
— ворожнеча проти Бога?»

(Як. 4:1-4)

«Христос кличе всіх своїх учнів до єдности», — цей заклик Господа став темою послання Івана-Павла II, де Св. Отець підсумовує плоди екуменічного діялогу між церквами. Цей документ Папа розпочинає роздумами над свідченням мучеників нашого віку в різних Церквах. Це відважне свідчення він вважає «найбільш значним доказом того, що кожен елемент поділу можна подолати досконалою самовіддачею євангельському служінню» (#1). Вже сам факт започаткування екуменічного діялогу викликає у Папи вдячність Господу, що він попровадив християн на такий багатий радістю, хоч і важкий, шлях єдности і спілкування, стверджуючи, однак, наявність багатьох труднощів: байдужности та інертности, браку взаємопізнання, тягару непорозумінь та упереджень, пам’яті про рани, кривди і образи минулого. Щоб подолати ці труднощі Іван-Павло II закликає до спокійного погляду на істину і милосердя. Від імені всієї Західної Католицької Церкви він визнає її слабкості й помилки, але, з іншого боку, він також усвідомлює всемогутність Господа, який все може обернути на добро.

Послання Папи складається з 3-ох частин.

У 1-ій частині «Екуменічний обов’язок Католицької Церкви» Іван-Павло II, обгрунтовуючи важливість екуменізму, стверджує, що вже в самому Божому задумі Церкви було бажання об’єднати всіх, бо віра і єдність — два нероздільні поняття, які взаємно передбачають одне одного: «Вірити в Христа — значить бажати єдности, бажати єдности — значить бажати – Церкви, бажати Церкви — значить бажати спілкування благодаті, яка відповідає предвічному задуму Отця. Ось який смисл молитви Христової: «Ut unum sint…» (#9).

Св. Отець, розважаючи над цією молитвою Господа перед страстями, каже, що сама смерть Ісуса була засобом досягнення єдности: «Отець послав Сина, щоб поєднати всіх у любові, щоб зібрати воєдино всіх розсіяних дітей Божих (#5). Через хрест Христос приносить усім мир: «Він наш мир; він, що зробив з двох одне, зруйнувавши своїм тілом стіну, що була перешкодою, тобто ворожнечу, вчинивши мир між нами, щоб примирити обох в однім тілі з Богом через хрест» (Еф 2:14-16). Бо єдність християн є не що інше, як прояв у них благодаті, через яку Бог творить їх причасниками вічного життя. Тому кожен християнин має обов’язок свого сумління стати на шлях примирення і єдности. А цей шлях вимагає внутрішнього навернення і визнання, що поза межами Римської Церкви немає Церковної пустоти, що в інших християнських Церквах є величезна скарбниця цінностей, що здійсненням Євхаристії у цих Церквах твориться і зростає Церква Божа, яка потребує постійного оновлення, вдосконалення, реформи. Бо Церква, як Божа установа, покликана до святості, але як установа людська, завжди відчуває свою недосконалість. Тому завданням екуменізму є зростаюче спілкування у постійній реформі в світлі Апостольського передання. Це оновлення, однак, треба правильно розуміти. Тут не йде мова про зміну змісту віри чи догматів, про пристосування істини до смаків епохи, бо це суперечить цілості об’явлення. У питаннях віри не може бути ніякого компромісу, а лише служіння Богові, який є істина. Єднання, яке зраджує істину, суперечить самій природі Бога: «Чого варте примирення, досягнене коштом істини?» (#20).

Викладаючи основні завдання екуменічного діялогу Папа звертає увагу на значення спільної молитви, бо вона приносить великі плоди: 1) спільна молитва стає виразом і потвердженням єдности, бо «хто спільно молиться, той вже з’єднаний навколо Христа»; 2) у спільній молитві росте свідомість того, наскільки обмежені є підстави поділу відносно того, що об’єднує; 3) екуменічна молитва служить християнській місії як вірна грамота; 4) молитовне спілкування породжує нове бачення Церкви і християнства. Тоді християни доходять до зрозу­міння молитви Ісуса за єдність, «яка відкриває незбагненні людському розуму перспективи, вказує на певну схожість між єдністю Осіб Пресвятої Тройці і єдністю синів Божих в істині й любові».

З’ясовуючи суть діялогу єдности, Іван-Павло II зазначає: «Діялог — це не лише обмін ідеями. До певної міри — це завжди обмін дарами» (#28). Екуменічний діялог передбачає перехід від конфліктів та антагонізму до визнання один в одному партнера, який щиро бажає примирення і єдности в істині. Він не обмежується лише молитвою, взаємним знайомством і співпрацею на різних рівнях (пастирському, культурному, соціяльному і т.д.). Не слід його розцінювати як привілей Апостольського Престолу, але як обов’язок всіх Помісних Церков. Екуменічний діялог — це діялог спасіння. Він має характер спільного пошуку істини про Церкву і передбачає не лише горизонтальні, а й вертикальні зв’язки, що полягають у спілкуванні з Богом і визнанні своїх гріхів. У цьому сенсі діялог також виконує функцію іспиту сумління. Вертикальний вимір спрямовує діялог до Бога, який і є нашим примиренням.

У 2-му розділі послання — «Плодь Діялогу» — Папа підсумовує результати 30-річного спілкування на шляху до єдности: відновлення братства і зміна термінології («інші Церкви», «Церкви-Сестри»), взаємне і офіційне визнання хрещень, екуменічні переклади Біблій, розширення співробітництва в різних сферах життя зняття відлучень Папою Павлом VI та Патріярхом Атенаґорасом I (7.ХІІ.1965), взаємні візити Папи і Патріярха (1979, 1987). Св. Отець відзначає збагачення скарбниці Вселенської Церкви багатством духовного передання Східних Церков у сфері богослуження, канонічного права, духовного життя. Ці думки перегукуються з основними ідеями іншого його послання «Світло Сходу» («Orientale lumen»), в якому Папа дає належну оцінку спадщині Східних Церков, закликаючи їх повернутися до відродження і плекання своїх традицій, щоб тим самим збагатити надбання Вселенської Церкви і додати ще більше блиску до її краси. Бо кожна традиція відображає у свій особливий спосіб велич і красу однієї і тієї ж дійсності — Бога. Єдність Церкви — це не збір гарних дорогоцінностей в одну неперевершену колекцію, але один коштовний камінь, де кожна грань — це інша традиція прослави того ж самого Бога. Якщо бодай одна з них є занедбана, то блякне краса всього каменя. Подібно й ап. Павло, навчаючи про Церкву як Тіло Христове, каже: «Коли один член хворіє, то все тіло терпить» (II Кор. 12:26).

Аналізуючи успіхи і труднощі діялогу, Папа відзначає значний поступ вперед. Однак, якщо поглянути на це під оглядом остаточної мети екуменізму — повної єдности віри і сопричастя, то всі досягнуті результати є лише першим кроком, який до того ж ще потребує втілення на практиці, щоб досягнуте стало духовним надбанням усіх.

Перспективам екуменічного діялогу присвячений 3-ій розділ документу — «Скільки нам залишилося пройти?», де Папа розглядає два основні питання:

  1. як продовжувати діялог?
  2. яким є служіння єпископа Риму?

На думку Івана-Павла II майбутній діялог має проводитися обережно, за допомогою дії Святого Духа. Це має бути спілкування перед лицем Бога, де кожен повинен покласти себе в руки Бога і шукати не чужих гріхів та помилок, а своїх. Це має бути діялог внутрішнього навернення кожної спільноти до Бога, і сам Бог буде вести свій люд по цьому шляху. Від нас же вимагається відкритість до Отця: «Там, де є щире бажання іти за Христом, часто Дух встеляє благодаттю інші шляхи, відмінні від звичайних. Якщо у внутрішньому духовному просторі спільноти зможуть по-справжньому звернутися до пошуку повного і видимого спілкування, то Бог зможе подолати всі перешкоди, успадковані з минулого і поведе їх своїми шляхами до видимої кінонії» (#84).

Що ж до служіння Єпископа Риму, Папа закликає всі Церкви включитися до обговорення цього питання. Він усвідомлює всі небезпеки своєї влади і ризик відокремити її від служіння, але водночас зазначає, що Церква тримається не на владі Римського Архиєрея, але силою Божої Благодаті: «Служіння Папи, — говорить він, — має своїм джерелом милосердя Боже, яке навертає серця і вдихає силу благодаті туди, де учень Господа досвідчує гіркий смак своєї нікчемносте» (#92). Служіння Папи — це обов’язок, одержаний від Духа Святого, не панувати над людьми, а спрямовувати їх до мирних пасовищ. Покликання Римського Архиєрея полягає у пильності. Він вартовий, який чуває і пильнує, щоб в усіх Церквах було чути один і той же голос Христа-Пастиря. Іван-Павло II визнає, що такий обов’язок сам він не може сповнити, а тому закликає всіх до братнього і терпеливого діялогу для спільного розв’язання питання примату Папи, «не вдаючись у безплідні суперечки, маючи в думках лише волю Христа» (#96).

Подібні думки щодо питань єдности висував ще на початку XX ст. (а в 40-их pp. осмислив) митрополит А. Шептицький, якого можемо назвати «благовісником екуменічного руху». Його погляди на єдність не викладені систематично, але принагідно у відповідь на потреби дня, тому не піддаються впорядкуванню. Справа єдности українських Церков лежала йому на серці й він тричі навіть виявляв готовність прийняти мученицьку смерть за цю справу (1916, 1923, 1939). Джерело роз’єднання митрополит вбачав у гріховному стані людства, зазнаючи, що об’єднання — це не національна, а релігійна справа і його можна досягти лише на підставі релігійних переконань. Справа Єдности — це справа нашого сповнення Божої волі (1942, «Пропаганда відступництва»). У своєму листі «Про єдність» він пише: «Єдність між християнами — найголовніша їх прикмета; це найсвятіше і найцінніше, про що треба найбільше дбати. Єдність між християнами є єдністю з Ісусом Христом. Джерело їх святості — єдність, а все, що розділює, — небезпека, що веде до роз’єднання з Христом. Тому єдність Христового тіла мусить бути така вразлива, щоб торкала кожного» (1943).

Митрополит А. Шептицький вважав, що не належить ділити вірних на православних і католиків, чи на з’єднаних чи нез’єднаних, а на тих, які бажають єдности і тих, які не бажають. Подібно як і Папа, він закликає всіх християн до взаємного прощення і навернення, бо роз’єднання — це справа історії, і нам не слід шукати в історії доказів, хто був правий, а хто — ні. Ми радше повинні пізнати істину і навчитися на помилках своїх батьків. Не можна відповідати за те, що було давно. Тому забудьмо рани і простім один одного.

Сьогодні ж мало хто думає про це «внутрішнє навернення» і прощення, до якого закликають і Папа Іван-Павло II, і А. Шептицький, але кожна Церква України старається ствердити свою «правду» і заперечити чи уневажнити чужу. Сучасна Церква сприймається радше як політична чи національна структура, а не як таїнство Божої благодаті для обожествлення людини. Щодня в Церкві випрошується «єдність віри», щоб «єдиним серцем і єдиними устами» славити і оспівувати ім’я Боже, але кожен славить і оспівує Бога по-своєму. В усіх церквах на Службі Божій священик виголошує: «Роздроблюється і розділюється Агнець Божий, роздроблюваний і нероздільний…», стверджуючи нероздільність Тіла Христового, але і надалі Тіло Христа залишається поділеним, бо все ще немає істинного навернення до Бога, про яке пише ап. Яків: «Наблизьтеся до Бога і Він наблизиться до вас. Освятіть серця, двоєдушники. Гляньте на ваші злидні, сумуйте і плачте. Сміх ваш нехай обернеться в плач, а радість — у смуток. Смиріться перед Господом, і він вас підійме» (Як 4.8-10).

Подібно завершує своє послання і Папа Іван-Павло II, спонукуючи всіх прокинутися цим покликом Христа: «щоб усі були одно, щоб світ увірував, що Ти мене послав». Бо розділеність — це найбільш слабке місце християнства, що суперечить істині, це тягар, що зачіпає саме діло Христове і сильно ранить свідчення християн, яке вони дають. Тому обов’язком кожного християнина є прагнути єдности. Нарешті постає питання: чи можливо це взагалі? І Папа з вірою стверджує: «Так, бо для Бога немає нічого неможливого» (#102). Від нас, християн, вимагається лише щире наслідування Христа і самовіддане служіння істині. У такій єдності з Отцем, роблячи кроки любові один до одного, зможемо здобути те, до чого змагаємо — «щоб усі були одно». Сам Бог звершить свій задум на нас.

 

* Марія Горяча є студенткою 4-го курсу Львівської Богословської Академії. Друкуємо її доповідь «Ut unum sint», яка була виголошена на конференції, що відбулась 25 листопада 1998 p., присвячена двадцять річчю понтифікату Папи Івана-Павла II у світлі останньої енцикліки «Віра і Розум».