Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

В дорозі до пам’ятника Митрополиту Андреєві Шептицькому

Митрополит Андрей Шептицький — наймасштабніша постать в історії Української Церкви першої половини XX ст. Зрештою, не лише в історії Української Церкви Він мав винятково великий вплив на різні сфери життєдіяльності українського народу. Достатньо згадати його ініціятиви в економічно-господарській ділянці життя галичан (в т. ч. — банківської справи, чи увага до сільського господарства), відкриття народної лічниці, опіку над освітою (також і закордонною) нашої здібної молоді, активну видавничу діяльність, щедре меценатство стосовно української культури.

Але чи постійно пам’ятаємо про всі доброчинства цієї святої людини, цього новітнього Мойсея українського народу? Багато в чому не схвалюючи «пам’ятникоманії», все ж таки вважаємо, що пам’ятник Великому Митрополитові Андрею Шептицькому у Львові мусить стояти. Він потрібен не самому Митрополиту Андреєві, котрий і за життя протестував проти надмірної, як він вважав, — уваги до своєї особи (приміром, не дав згоди, аби заснований ним музей мав назву «Національний музей ім. митр. А. Шептицького»). Він, цей пам’ятник, потрібен передусім нам, а особливо — прийдешнім поколінням: аби й вони постійно відчували присутність у Львові одного з найвеличніших його громадян, котрий, — не сумніваємося в цьому, — буде увінчаний вінцем святості й тут, на землі (бо в небесах він є святим, оскільки там не діють різні суб’єктивізовано-кон’юнктурні чинники).

У перші роки нинішньої незалежної України, на хвилі відродження й Української Греко-Католицької Церкви проблема пам’ятника стала актуальною. Блаженної пам’яті Архієпископ Володимир Стернюк освятив камінь на місці планового спорудження монумента (біля зовнішньої брами Святоюрського ансамблю), і навіть було проведено виставку конкурсних пропозицій на скульптурне вирішення. Подані на цей, скоріше імпровізований конкурс, проекти здебільшого не витримували критики (мимоволі згадуються й інші конкурси останніх років, у тому числі — на пам’ятник Степанові Бандері). Позитивним моментом в умовах цього конкурсу можна вважати хіба те, що учасники були зобов’язані за основу свого пластичного рішення брати довоєнний пам’ятник роботи Андрія Коверка. Він стояв на території греко-католицької Богословської академії у Львові.

Отож пам’ятник Великому Митрополитові у Львові уже стояв, і нинішні пляни треба розглядати швидше як відновлення того, що вже існувало. Справді, 9 жовтня 1932 p., о 12 год. в «городі» Богословської академії в урочистій атмосфері відкрили перший у Львові український пам’ятник. Він являв собою монументальну (370 см) постать А. Шептицького, вирізьблену Андрієм Коверком із суцільного блоку полянського (Миколаївщина) каменю-вапняка. Львівська преса високо оцінила скульптуру (і як твір мистецтва, і як факт суспільно-культурного життя українського народу в Галичині). Митрополит був зображений на повен зріст, з трохи похиленою у задумі головою; лівою рукою опирався на низьку колону, а у правій тримав нагрудний хрест. А. Коверкові вдалося передати у компактній, узагальненій за силуетом постаті сконцентровану духовну силу, особливу зосередженість Митрополита Андрея й разом з тим — внутрішню динаміку мислі, творче, діяльне начало, що незмінно було йому властиве. Тобто у творі А. Коверка були поєднані портретна подібність, глибинно-образна характеристика і. власне, скульптурні, пластичні вартості. Нерозривно сплавлені воєдино перелічені ознаки і робили пам’ятник помітним явищем українського мистецтва.

На жаль, мусимо вживати минулий час. бо ж із приходом «визволителів» монумента не стало (так само, як і пам’ятника Митрополитові роботи Сергія Литвиненка на подвір’ї і Національного музею на вул. Драгоманова. відновлення якого також є актуальним). На щастя, у фондах НМД збереглася модель, виконана самим А. Коверком, яка від 1989 р. неодноразово експонувалася на виставках у Національному музеї, і бронзовий відлив із якої нині стоїть в корпусі музею на просп. Свободи, 20. Отже, маємо реальну можливість побіль­шити цю модель до потрібного розміру — з тим, щоб доволі точно відтворити авторський задум Коверка. Зрозуміло, що це не буде його власноручна робота (у прямому значенні слова), але такий шлях до пам’ятника Митрополитові Андрею вважаємо найдоцільнішим. Адже скульптор особисто знав і портретував Митрополита (і створив переконливий образ), пам’ятник виконувався на замовлення тодішнього ректора Богословської академії о. Йосифа Сліпого.

Пам’ятник стояв у «городі» Богословської академії (бо на якесь представницьке місце у центральній частині Львова для українського монумента у ті часи годі було сподіватися). Нинішній пам’ятний камінь, освячений владикою Стернюком, поставлено біля Святоюрського ансамблю. Але чи є це місце найвідповіднішим? Гадаємо, що ні. На маленькому клаптику землі, при збігу двох рухливих вулиць, в сусідстві з комплексом Святоюрських будівель (з їхньою активною естетичною дією) та на тлі доволі шаблонного вирішення одного з корпусів Львівської політехніки пам’ятник не матиме шансів стати ядром, що організував би навколо себе і реальний, міський простір, і естетичну атмосферу. Неможливо відтворити нині й територію Богословської академії до вигляду передвоєнного.

Але на відстані кільканадцяти метрів від колишніх її корпусів є місце, яке відповідало б такому призначенню. Маємо на увазі площу між Головпоштамтом та Науковою бібліотекою ім. В. Стефаника (навпроти Картинної галереї). Саме у цій частині міста був довоєнний пам’ятник; саме вона тісно пов’язана з історією УГКЦ, бо ж там була спочатку семінарія, а згодом — і Богословська академія. Після плямованої відбудови семінарської церкви Св. Духа (від якої залишилися лише фундаменти і дзвіниця) це місце сприймалось би своєрідним меморіялом. Адже тут уже стоїть пам’ятник Маркіянові Шашкевичу — одному з багатьох славних вихованців семінарії; на стіні її будівлі нещодавно встановили пам’ятний знак Патріярхові Йосифу Сліпому; тут же неодноразово бував і Митрополит Андрей Шептицький — засновник і незмінний патрон Богословської Академії. Й усі ці пам’ятники (два — уже існуючі, і третій — плянований) були б нерозривно поєднані незримими асоціятивними, та й реально-історичними взаємозв’язками, знаменуючи такі важливі етапи, події, особистості, визначальні не лише для УГКЦ, але й для історії України взагалі…

Надходить Великий Ювілей 2000 року. Якщо не будемо занадто довго радитися, вага­тися, сперечатися, поборювати думки один одного, то побачимо до цієї дати пам’ятник Андреєві Шептицькому у Львові (зрозуміло, що при переведенні в потрібний розмір окремі деталі Коверкової моделі вимагатимуть незначної коректи; та й щодо матеріялу можна буде думати, чи не краще сприйматиметься монумент у бронзі — ?) і відбудовану церкву св. Духа. Бо ж чому Московський патріярхат може відбудувати Успенський собор Києво-Печерської лаври у Києві, а ми не спроможемося зробити подібне у Львові? Тим паче, що коштів на це потрібно менше, аніж митрополитові В. Сабодану на Успенський чи патріярхові Філарету на Михайлівській Золотоверхий собори. Не сумніваємося, що владики УГКЦ — духовні спадкоємці Митрополита Андрея Шептицького та Патріярха Йосифа Сліпого, вважатимуть за честь для себе взяти участь у практичному втіленні цієї ідеї — аби тим самим вшанувати і цих великих мужів, і Маркіяна Шашкевича, та й багатьох своїх попередників на Христовій ниві, що вийшли зі стін греко-католицької семінарії та Богословської Академії у Львові.

Що стосується конкретно пам’ятника Митрополитові Андрею, то відомий зі своєї жертовності на такі справи о. мітрат Іван Шевців з далекої Австралії уже заявив про свою готовність посильно спричинитися до відновлення цього монумента. Нема сумніву в тому, що цей його шляхетний почни матиме достатньо послідовників і, — з Божою поміччю, — пам’ятник Великому Митрополитові у Львові знову стоятиме.

Іван Гречко,
голова Клюбу української греко-католицької інтелігенції.

Олег Сидор,
завідувач відділу Національного музею у Львові.

Поділитися: