В Гошові заблисла слава Марії

Так недавно тому, бо ледве два роки (4.9.1988), писав я, що «на Гошівській Горі засвітило сонце»! (Див. «Шлях Перемоги» ч. 36, 1988). То була радість! Незважаючи на можливі перешкоди і кари, тоді вночі наші селяни з Болехівщини великою масою зі свічками в негоду дістались на Ясну Гору, відчинили напівзруйновану церковцю і відслужили зі священиками св. Літургію та інші Богослуження, з радости не бажаючи покидати рідного місця своєї Матері, Матері нашого Підгір’я… Була це зворушлива картина, гідна фільмового кадру. Але був це тільки момент. Гора з руїною церкви і манастиря не могла бути нашою. Ще не могла… Українці-католики потребували ще дозволу увійти в свою власність, ще треба було «реєструватись», щоб можна було там помолитись чи поплакати над великою руїною, яку створили тії, що кажуть, що вони добре діло робили, бо в сумному часі ліквідації нашої Церкви вони давали народові духовну обслугу!.. Буває гірка іронія долі в історії. На залученій тут фотографії можна бачити, якою була тая «обслуга» на так дорогому місці, де красувалась чудотворна ікона Гошівської Богоматері.

Манастир був остаточно зліквідований 22 березня 1950 року. З його забудувань зробили власті дім відпочинку якогось Івано-Франківського заводу «Позитрон». Гарне місце для такого дому. Але чомусь не вийшло. Потім жили тут монахи Російської Православної Церкви. І ось 21 лютого Року Божого 1990, по рівно 40 роках вигнання, переступив поріг своєї келії український Василіянин, ігумен Гошівського манастиря о. Макарій Грень! І Ясна Гора знову стала нашою! Наше Підгір’я звернуло свої очі на Ясну Гору вже не зі сльозами, а з радістю і щастям! Нічого, що там руїна будинків і церкви. Відбудуємо! Важне — там пробудилось справжнє життя, що його душили в різний спосіб 40 років нечестиві люди.

Пишу ці рядки з окремим зворушенням, бо чомусь та Ясна Гора мені така близька, хоч ділили її від мого місця народження понад 100 кілометрів. Я був там двічі. В 1938 році як сімнадцятирічний юнак, а потім уже в часі війни в 1942 році. В обох випадках рогатинський деканат організував велику прощу окремим поїздом. Думаю, що піддержку для мого священичого покликання в дуже важких часах я одержав там, на Ясній Горі. Тому з вдячністю пишу цю коротку історію.

Село Гошів лежить 4 кілометри від містечка Болехова над річкою Свіча. Болехів — мале підгірське містечко з 11 тисячами мешканців в 1939 році, малою копальнею соли, дерев’яним промислом, гарбарським заводом і лісовою школою. Гошів — мале село типового підкарпатського стилю. Над селом немов виросла з-під землі висока гора-скеля і на її верху здалека можна бачити було білу церкву з лагідними куполами. Церква і біля неї Василіянський манастир — славні як відпустове місце для цілої Наддністрянщини і Підгір’я, а навіть цілої Галичини і Закарпаття. Тисячі народу спішили туди впродовж цілого літа від квітня починаючи, до чудотворної ікони Богоматері, яка була приміщена в церкві на Горі, яку звали Ясною.

В 1907 році у Львові появилась книжечка о. Лева Сембратовича «Наші відпустові місця», в якій подана історія Ясної Гори і її чудотворної ікони. Написана вона на основі «Манастирської Літописі». Там кажеться, без подачі точної дати, тобто року, що в ХVII сторіччі в лісі, далеко від сьогоднішнього манастиря, побожний лицар Кучилад побудував був малий дерев’яний манастир з церквою для «руських монахів». Тоді були це великі, непроходимі ліси. Як дістали монахи чудотворну ікону? В недалекому від Гошова селі Дунаєві жила шляхетна родина Гошовських. Родина була побожна, і маючи окрему набожність до Божої Матері, дуже хотіла мати копію ченстоховської ікони Богоматері, яка була нашою іконою і її в Белзі ми нерозумно втратили в 1382 році на користь поляків посьогодні. Був це час козацьких воєн, і до Дунаєва приїхали різні втікачі, між ними аж з Бережанщини три дочки хорунжого Андрія Шугая, щоб в родині Гошовських перебути воєнну хуртовину. По кількох тижнях, коли воєнна небезпека проминула, ті дочки від’їхали до свого Хороброва, але через недогляд за скринею залишили скручений в трубку полотняний образ-ікону Богоматері. Гошовський втішився, бо ікона була дуже подібна до ченстоховської. Він зладив для ікони рами, повісив на почесному місці і казав щосуботи світити біля неї лямпаду. Але Шугаєві дочки почали упоминатись за своєю згубою своїми післанцями. Гошовський не хотів звернути улюбленої ікони.

Навесні 1736 року Гошовський вибрався в якусь недалеку подорож і коли повертався, побачив здалеку, що до його двору біжать чомусь люди. Думав спочатку, що це пожежа, але диму не було видно. Приїхавши ближче, побачив однак якусь дивну ясність над своєю хатою. В хаті було вже маса народу і священики, а ікона сяяла дивною ясністю, яка помалу гасла. Коли ікону зняли, побачили на її лиці немов краплини роси, які котились з очей Богоматері.

Гошовський спитав жінки про все, що сталося, і вона йому розповіла: «Коли ми перед кількома годинами сіли їсти з панею Сеправською, нараз стіна зайнялась великим блеском. Ми споглянули, перелякані, і побачили ікону Пречистої Матінки у великій ясності. Побачивши те, я чимскорше послала по священиків, а вслід за ними і зійшлися люди»…

Після цього випадку Гошовський боявся вже держати в себе ікону і віддав її до латинського костела. Там, однак, примістили її в ризниці, бо вже мали аж дві інші чудотворні ікони. Гошовський був з того невдоволений, хотів, щоб ікону поміщено за престолом. Так ікона перебула в костелі цілий рік. Гошовський постановив віддати ікону Василіянам у Гошові. Він вдався до тодішнього митрополита Лева Шептицького з проханням, щоб ікону перенести до Гошова. Митрополит дав дозвіл. До Дунаєва прибув ігумен Василіян з Краснопущі о. Буйніцький, вложив ікону до окремої скрині, запечатав її і ікону перевезли до двора Гошовського в Гошові, не розпечатуючи скрині. Гошовський хотів, щоб ікону перевезли до манастиря з великими почестями і процесіями вже як чудотворну. Але митрополит не годився. Коли ж жінка Гошовського й інші люди, що бачили чудо із сяйвом, зробили відповідні зізнання, Митрополит дав нарешті дозвіл. В день перед Преображенням до двору Гошовського прибули маси народу зі священиками, відчитали митрополичу грамоту, перевірили печаті на скрині. В часі приготування до процесії в суматосі до скрині протиснулась жінка Катерина Хоєцька зі своєю сліпою дочкою і сказала дочці, щоб та впала перед скринею і просила у Пречистої відзискання зору. Сталось чудо! Серед великого піднесення ікону перенесено до церкви оо. Василіян.

В 1759 році Миколай Гошовський подарував Василіянам на вічні часи цілу «Ясну Гору», де тепер знаходиться церква і манастир, з дивним застереженням-умовою, що там, на цій горі, ніколи не поселювались жиди… Отримавши нову посілість, Василіяни вибудували нову церкву на новому місці і за головним престолом умістили ікону. Почались безконечні паломництва. Церква стала замалою і в 1842 р. за ігумена Мокрицького приступили до будови більшої мурованої церкви з гарним іконостасом і славною проповідальницею у формі човна, в якому Петро з іншим апостолом закидає сіті.

Ікона вславилася численними чудами, потверджені вони переказами між народом і хронікарськими записками, підтвердженими присягами і підписами очевидців. (Цікаво, скільки вдалося зберегти тих цінних документів в часі останньої завірюхи?..). О. Сембратович у своїй книжечці подає, на основі манастирської «Літописі», яку він мав перед собою, кілька фактів таких чуд. Між ними навіть одне чудо, в якому утоплена дитина повернулась до життя. Все це головно чуда вісімнадцятого сторіччя. Величаві відпусти відбуваються, починаючи від Благовіщення навесні аж до Покрови восени. Ікону відслонялось тільки у відповідні врочисті хвилини в часі дня враз з виставленням Найсвятіших Тайн, головно, а так вона перебувала все закритою. (Здається, то практика з Ченстохови.) А велика шкода, бо при великім натовпі прочан не все можливо побути довше перед відкритою іконою.

Що сталося з іконою в часі «великої руїни»? Коли в Римі зараз по війні питав я Настоятелів оо. Василіян, вони з великою певністю казали, що ікона захована і збережена, виглядало навіть, що знають про місце. (Про Зарваницьку знається теж місце сховку і це задокументовано в Римі). Але чи так справді сталося? Ніхто нічого не говорить про оригінальну ікону. В лісах біля Болехова шаліла війна, діяла УПА, населення виселювали. Чи той, хто ховав ікону, зостався в живих? Чи передав свій секрет другим? Покищо невідомо. А, може, з інших рацій ще не бажано, щоб ікона виходила зі своїх «катакомб»?

Покищо церква і манастир на Ясній Горі у великій руїні. Аж жалко дивитися. А така це історична і духовна пам’ятка… Та мимоволі нагадуються слова Шевченка про невмируще серце, що його розбити хоче ворог, але

Розбиває, та не вип’є
Живущої криви, —
Воно знову оживає
І сміється знову.
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля,
І неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі живої
І слова живого,
Не понесе слави Бога,
Великого Бога!

На Ясній Горі вже появляються перші паломники навіть з-поза меж України. З усміхненими обличчями вітають їх наші ченці, що встигли вже, всі 12, переселитись у свій манастир. Чекають на численні покликання, на велике число Лицарів Марії, якими відбудовуватимуть втрачену на півстоліття нашу духовість, яка не втратила ніколи любови до своєї Матері і не знищив ніхто Її над нами опіки.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>