Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

В кривому дзеркалі

В «Нашій Меті» з дня 3-го червня 1981 р. появилася стаття о. Михайла Гринчишина, ЧНІ п.н. «До великого ювілею», в якій автор говорить про відродження в Католицькій Церкві, яке наступило після Ватиканського Собору II. Згадує він теж, що «свіжим духом повіяло також в різних «партикулярних церквах». Якщо йдеться про Українську Католицьку Церкву, то він цих змін на краще не бачить. Про наш церковний відтинок автор дослівно говорить так:

«Однак, на жаль, ця стихія духовного відродження не знайшла ще належного місця в Українській Католицькій Церкві. В нас пособоровий запал скерувався в інший напрям. Не так на духове відродження, як радше на зовнішню структуральну форму. Ця справа абсорбувала майже всю нашу енергію, наші духовні й фізичні сили в останньому десятилітті. Для цього ми віддали багато грошей, часу, здоров’я, миру та спокою. А при тім воно нас порізнило й поділило. В парі з тим прийшло пробудження нездорових та невгаваючих пристрастей. В додатку, ми стратили таку чудову, цінну й неповторну історичну нагоду».

З таким твердженням автора не можна погодитися. Це наскрізь криве дзеркало обговорюваної ситуації. Патріярхальний рух, про який автор завуальовано говорить в повищій цитаті, був будований і виростав з «Декрету про Східні Церкви» який був схвалений Ватиканським Собором II. Вправді, автор згадує, що Ватиканський Собор II схвалив 16 різних декретів, які розбудили релігійне життя в Католицькій Церкві, і висловлюється про ці декрети і про тих, що стали студіювати їх та розроблювати їхню тематику з великим признанням, однак і на жаль про декрет «Про Східні Церкви» та українську ієрархію, яка пішла по лінії цього декрету, о. Михайло Гринчишин — ані чичирк.

Не згадує автор також про певні осяги в кермі своєї Церкви, про її синодальне правління, яке осягнено після довгих змагань. Переочує він в своєму образі це також велике духовне піднесення, що його вніс в життя цієї Церкви її голова Блаженніший Патріярх Йосиф. Нічого не згадує о. М. Гринчишин про імпозантне українське будівництво в Римі, яке підтримував український мирянський рух своїми масовими пожертвами. Замовчано також працю Українського Католицького Університету та його філій. Нема тут також ані найменшої згадки про психологічне єднання діяспори з материком, символом якого став Мученик і Страдалець Отець Йосиф, навколо якого з’єдналися не тисячі, а мільйони. Діла цієї Богом даної людини стали підтримувати не тільки українці-католики, але також українці інших віроісповідань.

В загальному мусимо признати, що відродження в Українській Католицькій Церкві прийшло до буйного розвою в часі і після Ватиканського Собору.

Два факори тут задецидували: прибуття на Захід Голови Української Католицької Церкви та лібералізація духовости Католицької Церкви, а зокрема структуральна лібералізація в стосунку до Східніх Церков. Завжди, коли народжується новий світ, старий відмирає в судорогах. Так було й є з реквізитами старих порядків у нас.

Отець М. Гринчишин задивлений в маленьку горстку у Великій Брітанії, яка не захотіла підпорядкуватись своєму проводові. Всім відомо, що згадуваний автор окрилював цей бунт духово і матеріяльно. Але для об’єктивности о. Михайлові Гринчишинові треба також запізнатися з тією абсолютною більшістю, яка визнала цей новий правопорядок. Вистачить йому запізнатися тільки із «Зв’язковим листком для мирян Помісної Української Католицької Церкви у Великій Брітанії», де з журбою радість обнялась. А радість в тому, що там ведеться велика обнова мирянського релігійного життя, яке документується цифрами в людських душах, матерії та організованих клітинах, парафіях місіях та станицях. А їх за нашими скромними підрахунками коло 50. Навіть в цьому українському брітанському мікрокосмосі знайшов би о. Михайло Гринчишин більше пошани для Патріярхального руху, як його має автор в своїй інтерпретації для цілої УКЦеркви. Все це, однак, треба усвідомити «сіне іра ет студіо», а не »а пріорі» ставити фалшиві твердження.

Згадує в своїй статті о. М. Гринчишин про великих мужів Церкви новітньої доби. Є там названі всі римські папи нашої доби кінчаючи на папі Іванові XXIII. З українських світочів згадує тільки Слугу Божого Андрея. Аж ніяково робиться читачеві, коли автор промовчує історичну постать Отця Йосифа, нашого Блаженнішого Патріярха, якого один з папів назвав вінцем-короною Католицької Церкви і про якого цілий світ заговорив в суперлятивах, коли він продістався на Захід. За ним не тільки гідне і світле керівництво в Церкві, але теж десятки томів наукових творів. Тільки люди з комплексом релігійної і національної меншевартости можуть не бачити цього гіганта нашої доби. Це тільки доказ, як такі автори, як о. М. Гринчишин спрощують наше релігійне і національне життя. Стаття о. М. Гринчишина «До великого ювілею» — це своєрідна стежинка, якою він хоче промостити ширший шлях великому 1000-літньому ювілеєві хрещення Руси-України, який відзначуватиме український народ за неповних сім років. З того, що написано о. М. Гринчишиним, так і видно, що він підходить до цього ювілею історичними манівцями. Ці манівці можуть завести нас усіх на фалшиві шляхи історії. Ця небезпека ще в тому, що о. М. Гринчишин ЧНІ є секретарем Центрального Ювілейного Комітету Української Католицької Ієрархії по підготовці відзначення тисячоліття хрещення України.

Поділитися: