В обличчі великих подій

Переживаємо надзвичайну добу в історії нашої Церкви, про що ще недавно могли тільки мріяти. На наших очах відбувається пробудження народу, і цілком реальною стає візія незалежности і самостійности України. Українська Греко-Католицька Церква на рідних землях, жахливо гноблена й поставлена поза законом і публічним існуваням на протязі 44 років, сьогодні зголосилася до життя, бореться за рівні права і маніфестує ще в боротьбі свою волю бути собою.

Не місце тут розводитися про причини й аналізувати складні умови цього зрушення. Важливо констатувати, що долею людей керує вища сила Божого Провидіння, яке нас не опустило, та що людські спільноти кують самі собі долю. Розумно сказав один із наших дисидентів кілька років тому на зустрічі з президентом Реґеном у Москві: «Будемо мати стільки прав і свободи, скільки самі здобудемо».

Частина вкладу наших братів і сестер в Україні у змаганні за легалізацію й відновлення нашої Церкви величезна. Без героїчних Владик і священиків, без повної жертвенности рядових мирян та без дії Комітету захисту прав Української Греко-Католицької Церкви годі було дійти до сьогоднішнього етапу, ще все незадовільного, але такого, що відкриває нові можливості змагань та дальші здобутки. Але і вклад Церкви-Дочки в діяспорі — нашого Синоду Владик, духовенства, ченців, черниць, нашого активного мирянства, всього Божого люду не слід недооцінювати. Помимо наших недомагань, помилок і слабостей, все таки українська діяспора, зокрема та, по великому ісході після Другої світової війни, — багато зробила.

Ми зберігали нашу Церкву живою поза совєтською контролею, ми її розбудували; вона стала для наших братів надією та опорою, що не все пропало, а для зовнішнього світу УКЦерква на Заході завжди нагадувала Церкву-Страдницю, супроти якої не лише ми, українці, але й інші християни, маємо великий борг. Як нерозгадано і таємничо повело Боже Провидіння, що Глава тієї Церкви з’явився серед нас, став перед світом її автентичнішим свідком, боровся на Заході за її відновлення на протязі 22 років та ще прикладом призвів до зміцнення і відновлення нашої діяспорної Церкви! Не бачити в цьому могутній Божий палець — це не мати віри в те, що Бог керує всім, а нам, земним істотам, не завжди дано це зрозуміти.

Боротьба за повне законне і вільне існування нашої Церкви в Україні ще не закінчена. Вона набирає інших форм і метод, її далі треба вести ще більш обдумано, розумно і з посвятою, уповаючи на Божу ласку. Знаємо і щораз сильніше чуємо, які труднощі ставить нашій Церкві совєтський режим, який не по власній волі зробив уступки, та як перешкоджає цьому (мабуть, із ще більшим завзяттям, вартим іншої релігійної діяльности!) режимна Російська Церква.

Але нам тут, а ще більше нашим рідним, треба витримати в боротьбі, поступово змагатися за дальші досягнення і виявити навіть більше, як досі, розуму, витривалости і второпности.

Ідеться, насамперед, про творення парафій-громад (чи їх реєстрування), про здобуття храмів, організацію парафіяльного життя у всіх ділянках, про зміцнення в глибину і ширину нашої Церкви в Україні. Ми не самі в цій боротьбі. Апостольська Столиця, хоч нераз маємо до неї претенсії і жалі, а особисто Вселенський Архиєрей, Папа Іван-Павло II, зробили багато в обороні нашої Церкви в Україні та для її розбудови в діяспорі. Але вони самі цього не зроблять та й інакше могли б влаштувати свої взаємини з Російською Православною Церквою і Кремлем, аніж нам би це хотілося. Тому наша участь у боротьбі, наш власний вклад конче потрібні!

Процес легалізації Української Греко-Католицької Церкви складний і затяжний. Це потриває ще кілька років, поки зможемо говорити про сяку-таку нормалізацію. Хотілось би звернути увагу на кілька аспектів, щоб реально бачити наші перспективи і можливості.

Режимові в СРСР вигідно залишити розв’язку взаємин між нашою Церквою та існуючою там Православною самим церковним чинникам, мовляв, греко-католики слабші, а православні (сьогодні під підступною етикеткою автономної Української Православної Церкви) є в стані «щасливих власників» (беаті посседентес), до того ще ці останні сталися зручним знаряддям влади. Добре, що з нашого боку притягнено ще й римських чинників (аби тільки вони твердо боронили наших інтересів!) та легальний провід всієї нашої Церкви на чолі з Патріярхом Мирославом-Іваном. Важливо, щоб була єдність думки ієрархії в Україні і в діяспорі, щоб ні тут, ні там не дати себе нікому розіграти. Не сміє бути виломів, а тільки одна узгіднена лінія, навіть якщо це не є «по-моєму».

Розумні компроміси в кожній ситуації природні й потрібні. Вони там можуть бачити правильніше деякі справи (зі свого боку), а нам звідси деякі складні питання міждержавних і міжконфесійних взаємин можуть бути виднішими.

Одночасний вихід на релігійну і суспільну сцену УАПЦ в Україні треба нам потрактувати розумно і відповідально. Ніхто з українців-католиків не противиться відродженню цієї, так само переслідуваної, Церкви на традиційних землях, де діяло останнім часом православ’я. Але вже бачити відновлення цієї Церкви в Галичині (майже суцільно католицькій до 1946 p.), це вже не так легко прийняти українцям-католикам, що стільки натерпілися. Проте, вище національне добро і засади свободи сумління (за що ми самі так наполегливо боролися) вимагають, щоб ми пошанували самовизначення окремих віруючимх і цілих громад. Якщо хтось із колишніх греко-католиків, а тим більше їхні діти, вже охрещені в православній вірі, бажають лишитися православними, а тим паче якщо вони оформлюють свою окрему автокефальну церковну організацію, то це треба респектувати. Очевидно, якщо хтось прикривається «Українською Православною Церквою» тільки для того, щоб не допустити відновлення Української Греко-Католицької Церкви або щоб вдоволити імперіяльну політику Московського Патріярхату, то це треба розкривати і вияснювати. Але й тут нам не слід боротися світськими методами.

Найболючіша проблема розподілу церков­ного майна повинна бути розв’язана нормально прийнятими методами — справедливим і чесним волевиявленням самих людей. Мабуть, не вдасться провести нашу радикальну лінію, щоб все повернулося до стану з-перед 1946 р. Так само ми, українці греко-католики, не можемо прийняти цинічні претенсії режимної Церкви, мовляв, можете реєструватися, сходіться приватно на Богослуження або будуйте нові церкви, бо стан посідання сьогодні непорушний.

Такі об’єкти, як собори, манастирі, що їх можемо відновити, зрозуміло, повинні перейти до відновленої УГКЦеркви автоматично. Це — мінімальне направлення великої кривди. Семінарії, бібліотеки, деякі культурно-релігійні об’єкти, оскільки вони потрібні для нормальної дії Церкви, мали б бути віддані у користування потерпілих власників. Тим більше, що більшість цих останніх є в посіданні держави, яка — якщо хоче бути правовою державою — повинна це засвідчити ділом.

З церковними спорудами і приходськими будівлями, де вірні в подавляючій більшості заявляться за однією чи другою церковною структурою, було б неважко знайти розв’язку. Вирішує виразна більшість. Гірше є там, де самі віруючі поділені 40-60% чи навіть 30-70%; там треба впливати, щоб більшість, яка має у своїй диспозиції храм, знайшла «модус вівенді» з меншістю, гарантувала їй право користування храмом, а меншість взяла на себе пропорційне несення обов’язків. Тут треба виробити духа порозуміння, справедливости й терпимости. Якими ж християнами мали б ми бути без цих чеснот?! Але цілком певно, що режим і його Православна Церква не завжди і всюди готові на це. Звідсіль — боротьба. З нашого боку, треба мати чесний підхід й в усьому мати чесні руки! Це дасть нашим людям моральну перевагу! Важливо також, щоб референдуми відбулися чесно, відкрито і справедливо. Залишаючи право кожному на чесне агітування серед своїх прихильників, однак не можемо допустити до розбурханих пристрастей, підступних кроків, фальшування дійсної волі людей. Підозріваємо, що березнева справа розв’язки цих питань т.зв. чотиристоронньою Комісією саме тому скінчилася невдачею, що режимова Православна Церква не мала щирого підходу до цих справ.

Варто пам’ятати нашій (українській католицькій) стороні, щоб там, де є справжня ініціятива прихильників автокефалії і їх приєднати до цього полюбовного вирішення суперечок на рівній основі.

Є в нас ще інші болячки у цих великих справах «поєдинку» з православними. Не все гаразд і на нашому власному подвір’ї. Деякі «тверді» католики готові викидати східні властивості з нашого обряду, залишаючи його «гібрідом». Викидаючи визначення «православних» християн, цупко тримаються різних латинізаційних нововведень, щоб тільки не так, як у православних. Дехто забуває, що така тенденція дуже на руку Російській Православній Церкві і режимові, який готов визнати «католицьку Церкву візантійського обряду» в Західній Україні, але не помісну самобутню Українську Церкву в єдності з Апостольським Престолом. Потрібно спокійно і переконливо ці речі роз’яснювати, впертих переконувати, але й толерувати різниці поглядів. До цих справ треба мати велике вирозуміння; воліємо оминути непотрібні конфлікти, аніж творити нові фронти. Час і спокійний підхід багато чого загоять і вияснять.

Завдань на відтинку віднови нашої Церкви так багато, що для всіх є місце прикласти руки. Якщо у великій мірі основний тягар боротьби за легалізацію лежав на плечах мирян, то вони й у відбудові церкви повинні взяти значну участь. Уявляємо собі, що Комітет захисту прав Церкви і його місцеві представництва перетворяться у церковні братства і сестрицтва (зав’язком цього вже є Сестрицтво «Милосердя»), які зможуть відіграти позитивну ролю у відродженні нашої Церкви в Україні. Те, що у цій фазі включилися у змагання за легалізацію наші інтелігенти, в тому числі багато молоді, зможе стати великою силою і перевагою цієї Церкви. Наші ієрархи в Україні, монаші чини і священики повинні це використати і сприяти вирощенню сильного мирянського руху. Самі священики і монашество, навіть якби вони були ідеально підготовані, не подолають великих завдань християнізації нашого так понівеченого суспільства. Про це повинні дбати й ті з церковного проводу, які мають вплив на відносини в Україні.

Як виглядає досі, наша Церква має добрі шанси скористати з доброї волі і підтримки нашого громадсько-політичного проводу. Наприклад, мудрі чинники РУХ-у чи обрані народом урядові кола (депутати, голови місцевого управління) можуть бути дуже допоміжними. Речники Церкви повинні знайти розумну рівновагу між тим, що громадське, народне, і тим, що вже належить до сфери політики. Не слід відмежовуватися від народніх справ, як це, наприклад, дехто робить на Закарпатті, гадаючи, що «невтральна» Церква скористає з ласк режиму, як також не є розумним змішувати церковні справи з цілком виправданою політичною активністю, яка все таки належить до світських.

Перед нами стоїть велике завдання піднести релігійний рівень народу в Україні, поставити краще богословську підготовку духівництва, забезпечити матеріялами й посібниками богословські курси, завтрашні семінарії, створити солідну релігійну пресу, пустити в рух видавництва релігійної літератури.

В цьому відношенні очі наших рідних на батьківщині звернені на співвітчизників у діяспорі. Чи почали ми виконувати це завдання? Існують завдяки зовнішній допомозі наші радіомовлення, але й вони викликують багато до побажання. Наша католицька преса, хоч чисельна в діяспорі, назагал дуже слаба. Єдиний священичий журнал, що його заініціював Покійний Патріярх, зачинено, «Дзвони» перестали виходити. Не маємо належної духовної поживи для себе, а що ж говорити про наших вірних різних прошарків в Україні?!

Вже треба б нам подбати про солідний християнський свідоглядовий періодик в Україні з участю авторів з діяспори. А на це нас стати, тільки треба візії, концепції і — найважливіше — більше праці, а менше слів!

Очевидно, чимало робиться — висилка релігійної літератури, практична допомога, відвідини звідти сюди і навпаки. Може за цим прийде й формація теологічних кадрів з України закордоном та перебування наших богословів чи й духовно наставлених світських людей звідси в Україні. Покищо це майже не реалізується. Боюся, що потенційні кандидати з діяспори не спішаться з такою допомогою нашій Церкві.

Віддання Собору св. Юра чи інших святинь в руки природніх і законних власників, ще більше релігійно-національних маніфестацій чи навіть відвідини Папи в Україні не багато допоможуть, якщо не буде нашої власної доглибної праці, наших подвоєних зусиль, щоб виконати велике завдання християнізації нашої батьківщини.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>