В поклоні Патріярхові Йосифові

(думки з нагоди 90-літнього ювілею)

Рік Божий 1982 визначний в нашому церковному і мирянському житті особливим Ювілеєм найвизначнішого українця нашої доби та рівночасно й видатного церковного достойника сучасности — Патріярха Помісної Української Католицької Церкви їх Святости, Йосифа Кардинала Сліпого.

Це ювілей Мужа, що став гордістю не лише українського народу, але також і Вселенської Церкви, він, за словами Папи Івана XXIII, «став окрасою цілої Вселенської Церкви».

Призадумуючись сьогодні над цим небуденним в наших обставинах ювілеєм, мусимо признати, що тут помітна особлива рука Божого провидіння — Божої співдії.

Беручи по людському такий ювілей, серед складних обставин наших днів та важкого життєвого шляху Найдостойнішого Ювілята, без Божої опіки і помочі, прямо неможливий. До того ми живемо в часи безмежно? людської злоби, живемо в часи, де вірність до віри батьків називається непослухом чи бунтом. Живемо в часи, які найкраще схоплені одним реченням в книзі «Історії Русів»: «Відчинили на нас зневажливі уста свої, плескають над нами руками і хитають головами, кричать на нас, скрегочуть зубами й говорять — проковтнемо вас». В таких обставинах доводиться нам сьогодні відзначувати цей небуденний ювілей.

30 вересня 1917 року отець Йосиф Сліпий прийняв єрейські свячення з рук Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького — відновителя призабутих і пилом століть присипаних традицій християнської України. 27 років пізніше Митрополит Андрей передав у руки о. Йосифа керму нашою Церквою. Передав її з печаттю свойого духа, щоб продовжувати розпочату ним працю над обновою української християнської духовости.

Прийнявши цей важкий обов’язок, Блаженнішому довелося також прийняти шлях 18-ти років горя, терпінь та знущань і ступати слідами сотні тисяч наших братів і сестер, що їх сатана призначив на знищення за їхню любов і прив’язання до своєї Церкви і народу. Одначе, не так судилося, бо Божі пляни є іншими від людських.

Ми часто наголошуємо факт 18-літньої каторги. Це легко сказати, але, чи справді багато з нас застановлялися над їх змістом — скільки терпінь, знущань, зневаги людської гідности, прийшлось перенести за тих 18 років каторги. Справді треба мати кам’яне серце або бути виродком, щоб не зворушитися на саму згадку про це, або ж, ще гірше — дозволяти собі на байдужність а то й на зневагу.

Цей хрест терпінь нашого Патріярха Йосифа триває по сьогодні, хоч і в інших формах, одначе він освічує ярким світлом темряву сучасного світу. Він промінює ясніше від всіх людських спекулятивних задумів і плянів, від всіх фалшивих амбіцій — бо це хрест Божої Волі, а що діється з Волі Всевишнього — це непереможне, так само, як непереможною є віра. Так і навчає нас і сам Блаженніший Патріярх словами: «Нам треба дивитися очима віри на страшну катастрофу, яку переживаємо. Вона не має нас погребати — але обновлені й відроджені у вірі, маємо двигнутися з руїни до кращого життя. ДЕ ЗГОДА, ТАМ І ПЕРЕМОГА! Нас єднає та сама плоть і кров, ті самі болі й радощі, те саме минуле й майбутнє, а передусім один дух, одна Христова Церква і один обряд».

Вдумуючись у ці слова нашого Патріярха, здаймо собі справу з цього, що його устами промовляє до нас наша Церква-Мати на Рідних Землях, яка простягає до нас свої терплячі руки у великій скорботі-журбі, простягає руки до своїх Церков-Дочок в країнах нашого поселення, бо ж тим Церквам нашим дала Вона частину свойого життя. Простягає руки, і зі сльозами на очах просить не забувати Її, просить, щоб ми зберегли себе в Її ім’я, бо Церква — це душа народу, а хто втратив свою душу, той втратна своє власне «я».

В цитованих словах-поученні Блаженнішого Патріярха знаходимо ще одне дуже важне речення: ДЕ ЗГОДА, ТАМ І ПЕРЕМОГА! Цей заклик повторює наш Патріярх при кожній нагоді — це заклик: За Єдність Церкви і Народу! Ми слухали чи читали його нераз, але чи застановлялися над ним? Звучить він часами в устах нашого Патріярха як голос розпуки, бо на ці заклики доводиться деколи спостерігати дивні реакції. Одні думають, що краще забути про своє минуле, бо ж живемо в іншому модерному світі, і те, що минуло — пережиток. Другі ждуть на єдність Церкви і народу як на дарунок, з чужих рук поданий у формі декрету на золотій тарілці, забуваючи, що всякі декрети мусять бути написані трудом власних рук, щойно тоді вони мають справжню вартість — бо ж сьогодні ніхто нічого даремно не дає. Ще інші, зайнявши вигідне місце у спокійному куточку вичікують «чия візьме». Є також і такі, що почувають себе вже надто самостійними і уважають, що остороги Церкви-Матері висловлювані устами Блаженнішого їм зовсім зайві, а то й невигідні. Бувають і такі, що використовуючи візитівку Церкви-Матері, проповідують патріотичні фрази, а в дійсності у своїх плянах мають на меті зовсім щось інше — а всі разом, при кожній нагоді деклямують про єдність, одначе єдність їхнього порядку. Та не до такої єдности закликає нас наша Церква-Мати устами Блаженнішого Патріярха! Він закликає до єдности в пізнаванні Божої правди й справедливости, до єдности у безкомпромісовому розмежуванні добра від зла — бо лише з первнів Божої правди і добра випливає благородність людської душі, а саме це дає правильний напрям всім починам і діям людини. Ці основні Божі закони були, є і завжди будуть незмінними, а людське життя без них стається самообманом.

Та, на жаль, поняття Божої правди і справедливости стали сьогодні невигідним явищем, бо живемо у світі облуди й брехні. В такому світі треба мати справжню мужність і відвагу йти хоча б одинцем проти хвилі загально прийнятої «модерної опінії». Серед такого світу треба справді непохитної віри, незламного характеру, щоб ясно і відкрито промовити слово правди, яку ненавидять, від якої втікають. Треба мати залізну силу волі й відвагу, щоб те слово правди сказати всім — своїм і чужим. На такий крок здібні лише велетні духа, яких не багато в історії не лише нашій, але й всесвітній. До таких саме велетнів Духа можемо сьогодні з цілою певністю зачислити нашого Патріярха Йосифа. Велич його духа чужинний світ зрозумів, здається, краще, як ми самі. Якщо б українська спільнота це справді зрозуміла, тоді в справах нашої Церкви і її Помісности не було б сьогодні дивовижних незрозумінь.

Що воно справді так,— це б можна доказувати сотнями різних прикладів — заявами визначних церковних достойників, державних мужів майже всіх континентів світу, дипломатів, науковців, голосами світової преси. Як чужинний світ дивиться і як оцінює нашого Ювілята? Італійський президент Андреотті так висловився про нашого Патріярха: «Не переслідують так довго і з таким завзяттям того, до кого не мають респекту», а арґентінський єпископ Бонемін зложив таку заяву: «Він є свідком християнської вірности правді у столітті страшних зрад».

Варто тут також згадати, що у своїх поученнях Блаженніший Патріярх не змішує обидва поняття — єдність Церкви і Народу — в одне, хоча вони й в’яжуться разом. За його вказівками, світська спільнота не може диктувати Церкві, як Вона повинна виконувати свою місію, з другої сторони Церква не повинна накидати свою зверхність на суспільне життя, що, одначе, зобов’язане вести себе за Божими законами. Ось це і є правильний шлях гармонійної співдії обох сторін для осягнення справжньої єдности і лише така єдність стає непереможньою силою у всіх змаганнях релігійного і національного порядку.

В наших роздумах з нагоди ювілею ми зробили лише натяк на одне з основних поучень нашого Патріярха, що його Він так часто повторює: «Єдність Церкви і Народу»!

У короткій статті тяжко згадати всі ділянки многогранної праці й діяльности нашого Патріярха Йосифа. Про Патріярха Йосифа і його багатогранну працю можна писати грубі томи книжок. Але ще передчасно давати повну і всесторонню оцінку праці. Для цього потрібно перспективи часу.

Ми не свідомі ще цього великого духового капіталу, що ним наша Церква і наш нарід будуть жити ще довгі роки. Постійною журбою Патріярха Йосифа була доля нашої Церкви, змагання за привернення їй давніх історичних прав, за її рівноправність в сім’ї Вселенської Церкви. Він мужньо виступав в обороні Церкви та свого народу; підкреслював, що непростимим гріхом перед своєю Церквою і народом, як також перед Всевишнім було б забуття свого власного минулого. Наполегливо й послідовно трудився він над розбудовою української богословської думки. Чи ж це не вистачаюче зусилля і докази, як саме треба змагатися і трудитися, щоб перемогти зло наших днів? Чи ж не достатня наука для нас, як поступати, щоб зберегти нашу Церкву і себе самих перед загладою, як зберегти українську людину перед знищенням в час тотального наступу на її душу?

І попри цей грандіозний змаг нашого Патріярха, яким ми так часто гордимося, про нього говоримо на всі лади — спитаймо сьогодні себе, як часто застановляємось над обставинами, в яких доводиться працювати нашому Найдостойнішому Ювілятові? Скільки ми даємо від себе, щоб йому допомогти в його зусиллях і трудах? Перевірмо сьогодні самі себе і перед своєю совістю даймо щиру відповідь. Вимагаємо від глави нашої Церкви дуже багато, а які вимоги ставимо до себе самих?

Нехай цей світлий день ювілею нашого Патріярха Йосифа буде для кожного з нас не лише святковим днем, але також днем глибокої застанови й твердого рішення, бо інакше це вшанування Батька нашої Церкви, що ціле своє життя, всі свої сили посвятив і посвячує безперервно для добра нашої Церкви і народу — залишиться ще одним безвартісним, стандартним і бездушним відзначенням.

Пам’ятаймо, що ні мучеництво, ні чуда модерного світу, ні революційні наставлення, нас не врятують, якщо в наших починах і думках не буде справжньої любови, бо справжня взаємна любов — це і найосновніший Божий закон.

Нам треба присвячувати більше часу церковно-релігійним справам, справжньому християнському житті — більше, ніж його посвячуємо полеміці, сварам, взаїмним обвинуваченням. Поруч з тим не забуваймо в наших щоденних молитвах просити Всевишнього та Пресвяту Богородицю — Опікунку нашого народу про щедру поміч і обильні ласки для нашого найдостойнішого Ювілята і для нашої Церкви. Рівночасно у цей світлий ювілейний день нашого Патріярха Йосифа — засвідчім нашим рішенням-постановою, що тільки одне почування, тільки одне бажання живе у нашому серці — це єдність у вірі всіх дітей українського роду, взаємна толеранція у братній любові, свобода і повноправність святої української Церкви, воля для батьківщини і її народу.

Цих кілька думок з нагоди 90-літнього ювілею нашого Патріярха Йосифа закінчуємо уривком з поезії Романа Завадовича:

Не меч замочений в отруї злоби,
А слово Правди — чесна в нього зброя
І віра в Того, що воскрес у гробі,
Гартує Дух Христового героя.
Він наш Мойсей, нескорений в терпіннях,
Наш Патріярх, у ньому перемога.
Його обрало Боже Провидіння,
Його обрав наш Нарід — Голос Бога!

Д-р Ярослав Крив’як

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>