В руїнах Вавилонської вежі

І. Становлення Церкви без політики

Нині Україна чимось нагадує перші часи християнства. На сторінках старого літопису розповідається, як київський князь Володимир посилав послів у різні країни вибирати найкращу віру. Вони вибрали грецьку східнього обряду віру. Естетичний дух і містична сила тієї Церкви збереглася в східньому обряді й досі. В Україні цей грецький обряд поєднався з дохристиянським, естетично глибоким і духовно спорідненим. Звідси сила і живучість Української Церкви в умовах бездержавности.

Поганство залишило благодатний цілинний грунт. Більшовицьке спустошення залишило Грунти нігілістичний, бездуховний. Якщо в старі часи всім було ясно, що народ мусить мати якусь віру, то нині це не всім ясно. Упередження і негативні стереотипи живучі. Далеко не всі відчувають необхідність повернення до традиції і віри батьків. Серцем пориваються до Бога батьків нечисленні (батьки виросли без Бога).

У світі раптової переоцінки вартостей основна маса розгублена. Вона відчуває душевну тривогу і намагається заглушити її ласощами споживацького ринку. Але найактивніші шукають.

Езотеричні вчення східніх релігій в полегшеній формі. Різні християнські секти протестантизму позбавлені глибини, традиції і школи. Політичні резонери і нігілісти оздоблені релігійними символами. Такого хаосу, як на руїнах Вавилонської вежі, наприкінці XX століття ще не знала історія.

Коток примусової матеріялістичної філософії спримітизував людей і знівечив душі. Важко повірити, що люди з середньою і вищою освітою можуть прийняти постмосковську «живу Церкву». У містах колишньої імперії розвішані плякати («ікони») екскомсомольської богині Марії Деві Христос, а її «біле братство» фанатично воює з «бісами» церковної і світської влади майже блатною мовою проклять.

Релігія в усі часи мала вирішальний вплив на лице суспільства. Псевдопросвітительство XX сторіччя це заперечувало, але більшовицький експеримент державного атеїзму довів цю аксіому «від супротивного».

На грунті заперечення святинь і заперечення церков виховано новий, позбавлений творчого дару різновид людей — «гомо совєтікус». Це освічена, але морально нерозвинена людина, яка приймає слова людської культури, не приймаючи їх суті. Слова і цінності зобов’язуть. Але її ні до чого не зобов’язують. В теорії це називається «наповнити слова протилежним клясовим змістом». Підміна мови привела до імітації культури і підміни особистости.

Витворився інший тип людини — без гідности. Цей тип шокував людину старого світу, оскільки він витворився на грунті моралі кримінального середовища, яке одразу виявилося «соціяльно близьким» до комуністів.

В селі Красне на Полтавщині мені розповіли драматичну історію статечного діда. В 1932 р. йому вручили офіційний папір — зобов’язання здати майже все зерно державі. Він здав. За кілька днів ті самі активісти принесли йому такий самий папір. Тоді він віддав усе своє і позичив у своїх дітей, щоб мати спокій від влади, якої він не розумів і боявся. Коли вони третій раз прийшли з таким самим папером, він поблід, втратив мову, а на третій день помер.

Я повинен сказати, що приблизно такою самою мовою комунізм розмовляв зі своїм народом, із Заходом понад сімдесят років, і всі звикли. Це була мова сили. Обману щодо сильного і мова ультиматумів щодо слабого. Тієї мови не розуміли і пробували її якось для себе гуманізувати, бо більшість людей не може спілкуватись на негативній хвилі. У виробленій на законах добра і любови. Звідси нерозуміння людьми Заходу нетолерантности «гомо совєтікус» і постійної готовности його до війни. Негативна атеїстична релігія позбавляє його миру в душі, але він використовує людську слабість і підіймає пропагандивний прапор миру. І це має успіх. Звідси творення ілюзій про «соціялізм з людським лицем», про гуманізацію і вироблення спільних понять із комуністами. Виробилось ілюзорне поняття «люди доброї волі» — комуністи оперували ним як приманкою для простаків. Насправді їх негативна релігія, одверте неприйняття євангельської моралі — любови, жалю, співстраждання — постійно спрямовувала їхнє мислення в напрямку наступальної злої волі та обману.

Все це багаторічний посів, який будемо довго пожинати. Над спадщиною комунізму повинні працювати дослідники від усіх народів (це інтернаціональна спадщина), так само, як працюють над матеріялами Чорнобиля. Це унікальний досвід, який показує неможливість творити суспільство на негативній основі.

Але для розуміння еволюції режиму важливо зрозуміти, що тип людини, фанатично вірної, здатної на жертву і служіння вищим цілям — цей тип вийшов з християнської школи. Може цього доброго ентузіяста пародіював той «диявол, що ховається в тіні Христа»?..

Коли на зміну йому прийшов тип людини без віри, пристосовник байдужний і корисливий, — комунізм виродився, бо висушено джерела глибинних духовних сил, що живили ентузіязм.

ІІ. Старе русло української традиції

Історія вивчає старі русла, пересохлі русла, щоб знати, куди в час повені попливе народня ріка? Але коли ріка виходить з берегів і розливається мілинами на полях — тоді картина на всіх ріках змінюється.

Нація процвітаюча святкує хвилини спокійного плину ріки у своєму руслі. Нації, віками поневолені, святкують, на жаль, ті страшні хвилини, коли повінь заповнює пересохлі русла і виходить з берегів «на волю».

Вороги, звичайно, використовують цю біду, щоб показати світові розбійницьке лице повсталих.

Але про народ судять по тому, який у нього Бог. І в тому розумінні історія народу правдиво віддзеркалюється в історії його релігійних вірувань і спрямованости Церкви.

Нині Україна повернулась до гербу і символів Київської Руси не випадково. Це наше старе русло і наш образ у ту пору, коли наші прадіди тисячу років тому прийняли християнство.

Воно прийшло з Візантії, де Церква була обтяжена опікою Держави. Але прислані з Візантії єпископи в Києві підтримували миролюбний дух і незалежність Церкви.

Над Україною проходили бурі, Київ руйнували багато разів, як Єрусалим. А духовенство трималося своїх святинь при всіх політичних катастрофах.

У п’ятнадцятому столітті завоювання Візантії турками ослабило зв’язок України з релігійним центром, але посилило її опір мусульманській експансії. Церковна ієрархія мала свою опору в громадах мирян, пройнятих християнським духом. Із Заходу йшли впливи протестантизму й католицизму — українська Церква лібералізувалась. Історик М. Костомаров писав; «Він (українець) не гидує їсти, пити і приятелювати не тільки з католиком чи протестантом, але із жидом, із татарином. Але ж нехай тільки він замітить, що чужовірний або чужинець починає глумитися над його власними святощами, в нього ворожнеча спалахує ще сильніше, ніж у москаля».

Теперішній інтерес до історії Церкви в Україні не випадковий. З одного боку — це реакція на більшовицькі заборони (книжки істориків України були літературою забороненою). З другого боку — це всяке минуле вважалось темним фоном для «світлого сучасного і майбутнього».

Особливо спустошеною була релігійна самосвідомість. Духовні символи зневажено і зведено до «антинаукових, шкідливих пережитків минулого». Навіть вивчання історії і літератури було формальним, оскільки українська література мала релігійний зміст, що не відкривався без релігійного ключа.

На мілинах ідеологічних стереотипів нині доводиться розкопувати старі русла і фундаменти. Людина інтуїтивно відчуває, що в колективному підсвідомому крізь усі часи зберігається духовна реальність та великі символи, вищі за минулі форми і сезонні ідеологічні схеми. Історія релігійного життя народу веде нас до усталених форм, що мають доказову силу фактів. Ті факти наводять на роздуми.

Якщо за кілька десятиліть після прийняття християнства 988 року в Києві було чотириста церков і вісімнадцять манастирів — то свідчення того, що релігія мала глибоке коріння вже в попередніх поколіннях, вона відповідала духові народу.

Якщо релігійні утиски і переслідування з боку Польщі в ХVІ столітті розбудили духовну енергію українського народу і привели до великої народньої війни Хмельницького за незалежність — то це свідчення сили православної віри в народі, що один протистояв і мусульманському Сходові, і католицькому Заходові.

Боротьба навколо Унії була не релігійною, а політичною — проти польської експансії. Але характерно, що православне духовенство Києва не хотіло з’єднатися з православною Церквою Москви в 1654 році, і митрополит Сільвестр Косів, всупереч політиці Хмельницького, відмовився від присяги цареві. Свобода, широка вченість, терпимість до інших релігій, а також західня орієнтація розмежовувала українську і російську модель православ’я.

Нонкомформістська традиція українського духовенства виявилася і після революції 1917 року. Відвернувшись від царського, почала також розбудовувати Автокефальну Православну Церкву, опозиційну державі. Та Церква не пішла на компроміс з владою і була ліквідована у 1930 р. Так само, як Українська Греко-католицька — в 1946 р. До речі, в особах своїх найдостойніших ієрархів вона трималась незалежно і важко відстоювала свободу і свій національний обов’язок.

ІІІ. Деформація українського русла в імперії

Україна під владою Російської імперії перебуває понад три сторіччя. Це позначилось на характері народу і Церкви.

Який вплив Російської Православної Церкви?

Передусім формалізація і політизація. Згадаймо, що Візантійська Церква від самого початку була державною. Цей державний характер Православної Церкви перейняла Москва ще у ХV столітті, рішуче проголосивши: «Москва — III Рим, а четвертому не бути».

Практично це означало верховну владу самодержавного царя над владою Бога та ієрархів. Казенна релігія закріплювалась у формі зовнішньої обрядовости. Фанатизм у боротьбі за зовнішні форми досяг крайнощів. Як пише М. Костомаров, «Латинську лютеранську, вірменську і всяку іншу віру, аби вона хоч трохи чим різнилась від православної, москалі вважали за прокляту, єретичну».

Цар Петро, що знизив Церкву до державного відомства, перший ввів цензуру на українські богослужбові книги, «щоб ніякої різниці не було». Самодержавство йшло разом з православ’ям, але в імперській політиці завоювань, русифікації та уніфікації православ’я йшло попереду. Воно відірвалось від народнього кореня.

Нові релігійні пошуки в Росії йшли поза офіційною релігією. Релігійні мислителі ХІХ-ХХ століття не мали спільного з Церквою. Часто вони йшли від українського коріння — від Гоголя, Сковороди, Юркевича…

Російська Православна Церква негативно реагувала на ліберально-гуманістичні шукання на заборону смертної кари тощо. Не дивно, що ця бюрократична структура виявилась придатною для більшовиків: вони дали їй право стати ідейним помічником партії в пропаганді російського патріотизму під час війни, у приховуванні злочинів режиму після війни. Вона обережно обминула гнаних, переслідуваних за правду.

ІV. Агресивність політики без релігії

Як позначилось відокремлення держави від Церкви на політиці російської, вже червоної імперії?

Сатанинська війна проти Бога стала війною проти народу. Передусім змінились символи. Більшовизм одверто висунув емблему: замість хреста — багнет і дикий тип атакуючого в шапці-будьонівці…

Атакуючі вожді, атакуючі плякати, похмурі пам’ятники, маршові пісні і бойовий мажор з непристойним самохвальством стали новою естетикою комунізму. Естетика безцеремонности і голої простоти. Вона відвернулась від Мадонни і поставила на її місці жінку з мечем або снопом. Безперечно, ті символи легалізували найгірші інстинкти маси і дали карт-блянш вождям. «Якщо Бога нема, то все дозволено» (Достоєвський). Це відкриття глибших перспектив нігілізму більшовизм довів до матеріялістичної ясности. Історія знає приклади безцеремонного використання Церкви диктаторами. Але приклад войовничого безбожництва — унікальний.

В Україні воно мало особливо деструктивний і депресивний вплив, оскільки різко заперечувало релігійний дух української культури і віками вироблений тип людини — хлібороба і пасічника. Фактично влада репресіями і голодом, як це переконливо показав в книзі «Жнива скорботи» Роберт Конквест, знищувала цей «клясово чужий» тип і насаджувала свій тип безпринципного партійного активіста.

«По місту розвішано плякати: людина людину коле!» — з жахом говорить поет, а його устами — народ.

«Заміна етнічного матеріялу» — це була політика Кремля в Україні. Але замінити сорок мільйонів було важко навіть більшовикам, обмежились систематичним перемішуванням.

Треба сказати, що навіть після фізичного винищення українського духовенства та періодичного винищування інтелігенції глибинно-християнський миролюбний дух України й досьогодні рятує її від провокацій збройного конфлікту. Ці провокації — універсальний інструмент імперської дипломатії. Дівіде ет імпера. Отже, давня війна триває. Церква не стримує. Вона перебуває в старій ролі слуги.

Якщо говорити про вплив Церкви на політику Радянського Союзу, то він був більш негативний, бо завжди ішов у розріз з рухом правозахисним та національно-визвольним. Негативним був і вплив на особу: гуманістичні християнські цінності стали реквізитом, як талант, закопаний у землю. В активному полі боротьби за людину вони не гартувались. У свідомості людей ті цінності мали зміст неясний, бо йшли не з церковної проповіді, а від атеїстичних агітаторів. З авторитетом Церкви падав авторитет християнського вчення. Слово «Бог» писалось з малої літери і на папері, і в душах людей.

V. Церква як інституція і Церква як духовна сила

Держава толерувала Церкву як інституцію. Вічна проблема, ще в єгипетській теократичній системі була загроза порушення рівноваги влади верховного жреця (адміністративна влада) і великого єрофанта, що мав містичну владу.

Втративши силу Церкви войовничої в євангельському значенні слова, конформістська Церква роз’єдналась на два профілі: Церква як легалізована інституція і Церква як святиня, де Таїнства Христові вершать духовне єднання громади.

Треба сказати, що саме з цієї евхаристійної святині постійно проскакували паростки оновлення. Вони таїли в собі опозицію до влади. Ця опозиція не конче виявлялась у проповіді чи в прямій критиці матеріялізму. Частіше вона виявлялась в гідності особи та в послідовному неприйнятті філософії і практики «реального соціялізму» (наприклад, публікації о. Меня). Це була справді здорова сила, що берегла чистоту джерел і абсолютної святині.

На відміну від монолітної католицької опозиції в Польщі чи в інших післявоєнних сателітів, релігійна опозиція в Україні не була такою політичною силою, що інстинктивно стає на захист цінностей. Церква змирилась з відведеною їй пасивною роллю. Вона не підтримувала сміливих нонкомформістів ні на морально-правовому, ні на релігійному грунті. Отже, опозиція в межах Церкви могла щонайбільше бути мовчазною хранителькою святинь. Але в очах мирян такі поодинокі непримиренні мали велику силу: за ними стояла вічність.

Отже, незрима суть Церкви в тому, що вона — хранителька цінностей.

Церква як інституція — це структура, яка має захищати дух. Так само, як черепна коробка має захищати таємниці мозку, а грудна клітка — джерельну таємницю серця.

Чоло має світитися. Грудна клітка має бути могутньою. Але якби ми не прикрашали зачіскою чоло, як би не виробляли мускулатуру грудей і який би не надягали костюм — все це тільки фасад. Головним залишається розум і серце.

Тим часом нині в засобах масової інформації політика Церкви висувається на перший плян. Навіть у час відродження релігійного життя «сакрум» не вийшов на перше місце, «профанум» далі тримається стабільно завойованих позицій і єднається з Церквою як інституцією.

Політична зорієнтованість і кон’юнктура, зближення з структурами влади, міжконфесійна активність — усе це належить до інституції, що прагне стати впливовою. Але це самообман. Церква політизована стане більш помітною у пресі, але не впливовою у позитивному значенні. Така Церква втрачає справжній вплив на людей і задовольняється ілюзорним. Більше того, вона має тенденцію до розколу, оскільки сила святині перекривається силами відцентровими.

Якщо говорити про справжній вплив Церкви на політику, то це буде вплив через особу, зокрема вплив на виховання. Найнадійніше виховання і вплив на особу дає релігія, виробляючи почуття святости і міри.

Ушляхетнюючий вплив Церкви на молодь, на політиків має цінність найбільшу. Релігійне вчення про найвищу цінність особи, про чесні методи і добрі цілі — все це не йде в порівняння з правовим навчанням. Релятивізм наукової істини є лише сурогатом істини релігійної.

Нині питання питань — духовне виховання дітей, організація релігійних шкіл, щоб дати дітям поняття про цю джерельну релігійну істину.

Важлива лекція комуністичного виховання, побудованого на раціоналістичних впливах на свідомість, мусить бути врахована. Діти все розуміють і схвалюють, проте діють по-своєму. Виробляється словесна реальність, паралельна до живої реальности. Цього не було при традиційному релігійному вихованні, що давало напрям і ввесь життєвий уклад працював на вироблення особи у рамках традицій. В умовах розмитої традиції словесна правильність не закріплювалась. Протестантські громади виховували дітей у дусі неприйняття безбожного світу, тому вважались найнебезпечнішими для офіційної ідеології.

Необов’язковість слова, умовність правил і законів, клясовий релятивізм та вседозволеність влади і, зрештою, матеріялістичний світогляд з його принципом «розумного егоїзму» в етиці — все це разом працювало на демонтаж особи та перетворення її на частку маси. Державне «перевиховання» означало звільнення її від принципів приватної власности, релігії і національности, тобто від глибокого коріння. І цей процес нівелювання торкнувся усіх верств суспільства.

VІ. Релігійне бродіння і Церква

Нинішня релігійна ситуація в Україні хаотична. Православ’я терпить кризу. Масове повернення до колишньої Православної Церкви неможливе. Вона занепала ще до революції. В більшовицький період вона стала керованою бюрократичною інституцією, бездуховною в дусі часу.

Україна її успадкувала під новою назвою Української Православної Церкви. Нині від неї відійшли насильно приєднані в 1946 р. греко-католики, відійшла Українська Автокефальна Церква, а також Українська Православна Церква Київського Патріярхату, що об’єднала частину Української Православної і Автокефальної.

Отже, маємо чотири Церкви, де служать священики тієї самої напівзруйнованої школи. Вже в силу характеру тієї школи між ними триває по суті політичне тертя. Усі вони потрохи відбудовують церковні приміщення, школи, бібліотеки. Але жодна не може піднятися над тимчасовими віяннями до справжньої християнської місійної роботи в здичавілому народі.

Більшість православних за інерцією належить до Московського Патріярхату, в якому досі панують імперські стереотипи і антиукраїнські настрої. Але які перспективи можуть бути у бюрократизованої Церкви, глухої до вимог часу і нетерпимої до духу народного? Політика її відбиває політику центру.

Спроби уряду України підтримати національно орієнтовану Православну Церкву Київського Патріярхату були б похвальними, якби йшлося про підтримку ентузіястів духовного оновлення, будівників святині, а не просто інституцію. В умовах постколоніяльного режиму підтримка переслідуваної мови, переслідуваного народу йде в руслі євангельської традиції підтримки гнаних і скривджених.

Але нині посткомуністична Українська держава зорієнтована на стару номенклятуру і в державному апараті, і в Церкві. Така підтримка мало торкається відродження духовного. З неї користають конформісти, для яких духовний маєстат святині мало значить. Вони надто легко і швидко піднімаються по драбині ієрархії, і то без вищої богословської освіти та реальних заслуг. Вага їх на релігійному полі мізерна. Звичайно, трапляються обдаровані духом добрі священики без належної освіти, але це рідкість.

Найменша чисельно і найменш підтримувана владою Українська Автокефальна Православна Церква стає в наше традиційне русло Церкви бідної, але вільної.

Духовний голод у народі великий. Україна чекає на проповідників, учителів, голос яких має чути влада, інтелігенція, народ. Людей духовної влади, перед якою схиляють голову всі. Справжня Церква — це найвищий духовний маєстат влади і вчитель мудрости.

Відродження особи у нас може початися лише з Церкви, поставленої на сторожі людини, що носить образ і подобу Найвищої Особи. За нинішніх умов руїни перечікуємо потік лжепророків, гастролерів і релігійних замінників. Так проходить хвороба. Характер її видозмінюється з кожним роком.

Але містична сила Церкви завжди велика. Із глибини українського народу, який завжди давав імперії велику кількість священнослужителів, приходять і приходитимуть люди нової формації. На них надія. Ріка має повернутися в своє русло.

Криза Православної Церкви — частина кризи християнського світу. На наших очах він втрачає духовну енергію і активність. Подібно до блудного сина, він проживає рештки батьківського спадку. Він живе старим реквізитом, але йому здається, що він ще далі грає активну ролю в духовній драмі свободи супроти важкого детермінізму і вітрів часу.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>