Минуло п’ять років від відходу у вічність св.п. патріярха Йосифа, цієї великої постаті в історії нашого народу, велич і важливість якої ми ще досі вповні не збагнули. І тому сьогодні, на цій нашій святочній академії, стараючись гідно і достойно відзначити пам’ять першого патріярха України, пригляньмось коротко наново його духовній спадщині, вглибімось в те духове багатство, що він нам його залишив, та попробуймо зрозуміти це таїнство його ісповідництва віри, що так міцно просякнуло цілу його істоту і яке обумовило було його візію самого себе — Покійний бачив себе на своєму життєвому шляху, в’язнем Христа ради — і врешті спитаймо себе, що конкретно залишив він нам і грядущим генераціям українців?
Бо, як кожна велика людина, Блаженніший Патріярх Йосиф жив не тільки сучасним і не захоплювався тільки минулим. Приглядаючись вже тепер, з перспективи минулих п’яти років, ми можемо зформулювати його наставлення до життя, його філософське світосприймання ось так: покійний Патріярх вивчав минуле, творив сучасне і дбав про майбутнє. Він працював і трудився за долю завтрашнього дня, бо йому, більш ніж кому іншому, було притаманне загострене почуття відповідальности за душу українського народу, на Україні і в розсіянні, і за долю УКЦ, для якої жив, боровся і терпів 18-літню каторгу.
Блаженніший Патріярх Йосиф був людиною такої величі ума і духа, людиною такої далекосяглої, можна сказати, віщої візії, що ми досі не вповні збагнули значення всіх його діл, важливости усіх його заслуг для українського народу.
Турбуючись долею завтрішнього дня, він творив сучасне для майбутнього. Він велів друкувати книжки у Римі, що їх тепер висилають на Україну і які тепер там на рідних землях є здоровим духовим кормом, хоч тоді дуже часто наші наукові вожді твердили, що не потрібно друкувати книжок українською мовою, а тільки англійською.
Він заснував Український Католицький Університет, щоб наука була своя, хоч знову були (і є ще навіть сьогодні) такі, котрі твердили, що не потрібно того роду установ, себто окремих українських наукових інституцій на еміграції, мовляв, вистачить мати інститути при американських університетах. Сьогодні з того університету Св. Климента Папи в Римі користали вже молоді українці не тільки з країн Заходу, з діяспори, але і теж з Польщі і Югославії, і так ,як тепер ситуація міняється, то цілком не виключено, що ще з нього й скористають студенти з України, але це, у великій мірі, залежатиме теж від нас. Для кращої долі церкви і народу заснував Блаженніший Патріярх Йосиф теж Товариство «Св. Софія», дав йому мандат придбати постійний патріярший Фонд, відсотки з якого мають утримувати патріярші інституції. Блаженніший, мабуть, перший в історії нашої Церкви зрозумів, що Церква у часах двадцятого століття не може бути ексклюзивною енклявою єпископів і священиків. Згідно з своїм еклезіологічним наставленням, себто згідно із своєю візією Церкви і цілком у дусі Другого Ватиканського Собору, він старався визначити чіткіше ролю мирян, накладаючи на них нові обов’язки і нові відповідальності. Це була й головна причина, чому він створив організацію «Свята Софія» — Релігійне Товариство Українців-Католиків — релігійне, не церковне, але із завданням служити українській Церкві і працювати для добра українського народу.
Що саме обумовлювало цю візію Блаженнішого? Що давало йому те запевнення, що те, що він робить, є добре і корисне для майбутнього? Перш усього, у нього була та сильна непохитна віра у Бога — Віра, яка уможливила йому пережити ці безконечні хижі ночі далекої полярної, ночі, проведені у в’язницях, казематах, в голоді, холоді, під тиском загрози смерти, в граничному напруженні нервів. Він не заломався, бо вірив у Бога, у свою Церкву, у свій нарід.
А терпіння його були жахливі, і про них ми малощо знаємо, бо він сам про це не любив говорити. Але Бог давав йому сили перебороти всі муки та тортури. Дозволю собі прочитати вам уривок із досі не друкованої автобіографії нашого Патріярха, де він згадує про переслідування його органами НКВД. Цитую: «Мене викликали… до великої темної залі. Один із …(слідчих — молодший) сидів при затемненій лямпі, а старший з них зачав мене намовляти до апостазії. Опісля підійшли до мене від бюрка і при засвіченій лямпі зачали дальше настирливо мучити мене і намовляти відректися Католицької Церкви. Я не відповідав їм нічого, тільки подумав собі, що я ще, Богу дякувати, з розуму не зійшов. Тоді молодший слідчий зачав голосно виявляти мої думки. Я припускав, що це якийсь гіпнозист або ясновидючий, бо колись я таких здибав у Франції. Я зрефлектувався сейчас і перестав думати і тоді вже над ранком мене відіслано назад до келії». І дальше Блаженніший подає нам немов свого роду аналізу тортур:
«Голодування, безсонниця і допити можуть допровадити до безумія. І тоді я переконався, що не можна дивуватися нікому, якщо він підписує всякі ложні зізнання та наклепи або пристає до шпіонажу і тому подібне. То була велика ласка Божа, що я видержав ті всі муки. Пригадую собі, як [слідчий] Горюн уживав всіх вивчених засобів і метод, щоби мене зломити і допровадити до розпуки, але я спокійно видержував все те, а він з люти кинув чорнильницю і по-звірськи закричав: „то нерви“».
Крім в Бога і в свою Церкву Блаженніший вірив теж в українську людину, вірив в її світле майбутнє. «Ви не знаєте генія українського народу, — казав нам Блаженніший не раз, — Почекайте ще 20-25 років і побачите, там (себто на Україні) є люди».
І справді, коли приглянемось сьогоднішній ситуації в Україні, не цілих двадцять років від того часу, коли Блаженніший висловив ці свої думки, то побачимо, що у нього була та віща візія, що він бачив ту сучасну істину, яка тоді нам була прикрита.
На Україні є люди, є борці-мученики за віру, його духовні діти, діла яких є для нас, у діяспорі, наявним доказом незнищимости українського духа, ненарушимости української душі.
Це саме є запорукою нашого завтра; ця незломна сила української християнської людини, її завзятість, її бажання, не так то побідити, перемогти чи знищити ворога, але не датися,знести терпіння, перетривати недолю.
Блаженніший Патріярх Йосиф, цей ісповідник віри між Сходом і Заходом, як його називає американський історик Ярослав Пелікан у своїй біографії Блаженнішого, що має ось днями вийти друком під тим же заголовком, знав людину Сходу і людину Заходу.
Та, будучи сином українського народу, він знав найкраще українську людину, долею якої він найбільше турбувався. Яка шкода, що не дожив він наших днів, у яких його візія починає ставати дійсністю.
Не довелось йому побачити ці могутні заворушення, які наново будять українську людину на українських землях, і не було йому дано бути між нами, коли ми, і тут, і там, святкували цей неповторний святий ювілей Тисячоліття Хрещення Руси-України.
Та пригляньмось коротко, що діється тепер на Україні: відроджується українська мова, починає лунати вона там, де вже довгі роки не було її чути; УКЦ після сорока років вийшла частинно із катакомб і вимагає правного визнання згідно із совєтською конституцією; на тлі нуклеарного страхіття Чорнобиля родиться свого роду екологічний націоналізм, який сприяє розвиткові української культури, а українська література і наука скидають із себе пута минулого і всупереч атмосфері духовного відчуження, яка ще донедавна панувала над усіма дітьми українського народу, віють тепер життєдайні вітри істини і свободи.
Правда, дехто цілком слушно завважує, що все це було вже у 20-х роках, а після того відродження прийшло це жахливе сталінське лихоліття враз із голодомором 1932-33 років. Але тоді не був той самий світ, що тепер. Не було тоді тих неймовірних технологічних засобів масової комунікації, не було того ціпкого взаємопов’язання і взаємозалежности між народами, що тепер, і, а це, мабуть, найважливіше, не було сильної і непогано зорганізованої української діяспори, велика частина якої живе і діє згідно із завіщанням Йосифа Сліпого.
Ця частина, до якої належимо ми, особливо повинна дорожити його знаменними словами, висловленими у його «Завіщанні»: «Моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за весь український нарід і просіть Всемогучого Бога, щоб він допоміг нам завершити нашу тугу за єдність і наші змагання за церковне з’єдинення у здвигненні Патріярхату Української Церкви».
Своїми ділами, своїми словами, а головно своїм терпінням цей в’язень Христа ради зцементував нас у велику сильну громаду, якої завданням є боротися за, цитую знову Блаженнішого, «самобутність рідної церкви, за її повноту, якої видимим знаком буде єдиний Патріярхат Української Церкви». Ось де правдивий екуменізм, справжнє соборне наставлення, що може змінити нас і наш світ. Не забуваймо, що історія не повторяється, є інші часи, інші обставини: життя у нашому столітті — це раптова неповторна дія, інколи прекрасна, часто трагічна, завжди суперечлива, яка мчить прямим шляхом у далеке незнане.
Безперечно, ще не минула цілком темна ніч недолі українського народу там, на рідних землях, і не прояснились ще цілком уми наших провідників тут, у діяспорі, але вже видніється світ Божий, і тут, і там, і вже сходить сонце правди і свободи з-за далекого обрію. І чи не криється в тім певна символіка, і чи не дивний тут збіг обставин, що все це справді почалося в час святкувань тисячоліття хрещення Руси-України, цього одноразового ювілею, до якого так дуже бажав дожити покійний Патріярх Йосиф?
Сьогодні ми, його спадкоємці, маємо змогу працювати для здійснення тих ідеалів, за які він боровся ціле своє життя, і тим самим причинитися до кращої долі завтрішнього дня українського народу. А на тому шляху до майбутнього нас мусить єднати його візія України та її Церкви, яка так чітко підкреслює спільність наших завдань і потребу єдности наших зусиль. Саме почуття цієї єдности уможливлювало Блаженнішому переборювати найприкріші хвилини життя, найважчі моменти неволі і пониження.
Ось як висловився він про це у своєму «Завіщанні»: «Силу на оцьому моєму хресному шляху В’язня Христа ради давала мені свідомість, що цим шляхом іде також зі мною моє духовне стадо, мій рідний український нарід, всі владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертвенна молодь і безпомічні старці. Я не самотній». І дальше у цьому документі Блаженніший каже словами Євангелія: «Як ніколи передше, розкрилася мені таємниця слів Христа: «І будете мені свідками…» (Ді. 1,9). Свідчити Христові — ісповідувати Його перед людьми (пор. Лк. 12,8), а не відрікатися Його, нести хрест свій, страждати за Христа і з Христом, бути готовим на муки і навіть життя своє віддати за друзів своїх, не лякаючись тих, що «тіло вбивають» (Лк. 12, 4), пам’ятаючи, що «хто хоче душу свою спасти, той погубить її, а хто погубить душу свою ради мене та Євангелії, той спасе її. Бо яка користь людині здобути увесь світ, а занапастити душу свою…» (Мр. 8, 35, 36)».
Закінчуючи ці свої думки, наш дорогий Покійник навчає і благовістить такими словами: «Сьогодні я дякую Господу Богу, що дав мені ласку бути свідком і ісповідником Христа так, як це велять Його заповітні слова! З глибини душі дякую Господу Богу за те, що з Його поміччю я не посоромив землі своєї, ні доброго імени своєї рідної Церкви, ні себе, її смиренного служителя і пастиря…».
Ось тут криється апотеоза терпіння людини і суть таїнства ісповідництва віри. У цій синтезі, любови Бога і народу, є сила, яка може перемогти усі перешкоди і забезпечити нам, українцям, краще славне майбутнє. У світлі цих великих сучасних подій, згідно з візією нашого в’язня Христа ради, у непохитній вірі до Бога та з палкою щирою любов’ю до ближнього продовжуймо наші змагання за кращу долю завтрашнього дня української Церкви і українського народу.
* Ця доповідь була виголошена на святочній академії,
присвяченій Патріярхові Йосифу в Нью-Йорку, 10 вересня 1989 р.
