(На маргінесі нарад останнього Синоду 1994 р.)
Може декому видатись заголовок дуже контроверсійним, але коли назвати здійснені факти Ватиканом супроти нашої Церкви, то не можна собі цього інакше пояснити, тільки як спробу позбутись УКЦеркви. Дехто схильний думати, що, навпаки, наша УКЦерква повинна відірватись від Ватикану. Ми далекі від такої настанови, навпаки, ми повинні безперебійно добиватись нам належних прав. Хоч Владика Василь Лостен у статті, що з’явилась за грудень 1993 р. у «Патріярхаті», нас переконував, що ми не є католиками другої кляси, так, це правда, але це тут, в Америці й інших країнах, але не у Ватикані. Постараємось наше твердження підсилити фактами.
Поруч з тим слід порушити ще одну справу, яку ми вже не раз на сторінках нашого журнала порушували, а саме поворот Ватикану, а точніше вселенського архиєрея до старої папської централізації. Знаємо, що Папа Іван ХХІІІ був людиною великого серця. Він заініціював і скликав Вселенський Собор Ватиканський II і провів його першу сесію. Папа Іван ХХІІІ своїми непроминальними починами для Христової Церкви відкрив широко вікна Апостольської Столиці, щоб провітрити довговікове застояне плесо повітря, впустив трохи свіжости. Вселенський Собор Ватиканський II прийняв багато лібералізаційних постанов і ухвал, ні більше, ні менше Собор проходив у дусі започаткованого Папою Іваном XXIII діялогу й екуменізму.
Дві Церкви — Католицька й Православна, що прожили довгі віки у клятві і, здавалось, що так на вічно залишаться, зняли з себе ці клятви і голови двох Церков у дусі християнської любови обнялись. Ставимо собі сьогодні питання, що з цих добрих починів і ухвал Вселенського Собору Ватіканського II залишилось? Виглядає, що сьогодні Ватикан є найбільше централізована й засекречена установа.
Залишається незаперечним фактом, що проблеми нарад Синоду УКЦеркви є найбільше засекреченими форумами серед політичного й релігійного життя. Так було перед тим і так сьогодні продовжується. Якщо приглянутись до офіційних повідомлень Синоду, що відбувся наприкінці лютого 1994 р. у Львові, то поза тим, що синодальні отці радили, дискутували, молились і навіть згадали, що буде відзначатись чотиристаріччя Унії, і цього року буде відзначення п’ятдесятріччя з дня смерти Слуги Божого Митрополита Андрея. Також відмічалось, що цей Синод був в основному пасторальний, але які пасторальні аспекти були обговорювані і що вирішено, не було найменшої згадки. Згідно з сучасною практикою папи жодні ухвали, жодні рішення Синоду УКЦеркви не можуть бути подані до загального відома і апробати папи. Скільки ухвал і рішень попередніх Синодів УКЦеркви не побачили денного світла, бо залишились на столі під сукном у Папи Івана-Павла II. Нашим владикам невільно навіть назвати незаперечної історичної правди. Щоб ніхто не потребував вірити нам на слово, дозволимо собі пригадати незаперечний факт.
25 листопада до 2 грудня 1980 р. відбувся Синод УКЦеркви під кермою Патріярха Йосифа в Римі, і на цьому Синоді прийнято одноголосно документ, який підписали всі учасники Синоду, під назвою «Торжественне осудження т.зв. «Львівського Собору» з 1946 р.». Цей документ з’явився у всій українській пресі. Ну, що ж, це історичний і незаперечний факт, який був двічі засуджений у час Папою Пієм XII. Ось подаємо короткі уривки листа Московського Патріярха Пімена до Папи Івана-Павла II з приводу ухвали і появи цього «Торжественного осудження…». Ось слова Пімена:
«Ваша Святосте! До нас надійшли вістки про недавно відбутий у Ватикані з Вашим благословенням синод українських католицьких єпископів…
З глибокою тривогою і огірченням я повинен сказати, що «Деклярація синоду» може у повному сенсі того слова перекреслити всі ті великі досягнення у ділянці братнього наближення обох наших Церков, що були вислідом наших обосторонніх напружених зусиль під час і після Ватиканського Собору II. Вона створює настільки небезпечне напруження у взаєминах між Римо-католицькою і Російською Православною Церквами…
Ваша Святосте! Я уважаю теж своїм обов’язком повідомити Вас, що в наслідок цієї деклярації Синоду в надрах Російської Православної Церкви виникає глибока напруженість у відношенні до Церкви, що її Ви очолюєте. Я настійливо прошу і переконую Вас без проволоки поробити теж заходи, які не тільки не дали б сили цій деклярації, але й сповістити обом Церквам про те, що Ваша Святість не благословляєте і не одобрюєте обраний українськими католицькими єпископами шлях відносин поміж Церквами сьогодні. Я переконаний, що лише такі Ваші заходи будуть у стані оздоровити створену напружену ситуацію».
Нижче подаємо тільки деякі уривки — відповідь на листа Пімена Папи Івана-Павла II. Обидва листи були надруковані в «Інформаційному бюлетені Московського Патріярхату — Відділ зовнішніх церковних взаємин», ч. 4 за 8 квітня 1981 р. Слова папи:
«Хочу запевнити Вас, Ваша Святосте, що я приділив Вашому листові якнайбільшу увагу в зв’язку з тим важливим значенням, яке я придаю розвиткові все тісніших братніх взаємин і взаємного довір’я між нашими Церквами. Тому я спішу відповісти в такому ж дусі братньої і християнської щирости, бо тільки цей дух — я переконаний — може розвіяти всі непорозуміня….
Як імена кандидатів, так і всі ухвали Синоду повинні були бути представлені мені для одобрення.
Проте, без будь-якого попереднього консультування хтось дав знати до преси про проекти, що обговорювалися на синоді. Святіший Престол, непохитно залишаючись на позиції, яку він завжди зберігав у відношенні прав українських католиків, шкодує з приводу такого опублікування, яке мало місце ще перед тим, як я сам познайомився з цими документами, але він незабаром повідомив усі нунціятури в країнах, де існують громади українців-католиків, про те, що ці тексти не були одобрені й тим самим позбавлені будь-якого офіційного характеру. Рівночасно була поставлена вимога не публікувати і не розповсюджувати цих документів. Ні один орган Святішого Престолу не згадав про це.
Сподіваюсь, що ці уточнення усунуть побоювання Вашої Святости…».
Правда, тут не йшлось про будь-яку єресь, а тільки про ствердження і засудження тероризму, незаперечного історичного факту, у якому брала активну участь Російська Православна Церква на чолі з тодішнім московським Патріярхом Алексеєм. З повищого випливає, що наша Церква не має права без дозволу назвати історичну правду. Чи така постава зобов’язує сьогодні нашу Церкву на рідних землях?
В числі за березень 1994 р. була надрукована в українській мові Булля Папи Климента VІІІ, і ми там не знаходимо таких вимог з боку Римської Церкви до Української Церкви. Що сталося з нашими правами, які нам забезпечували параграфи Берестейської Унії? Вигасли чи у нас їх забрано?
Чому ми повертаємось до цих справ? Зовсім просто, бо довідались із достовірних джерел, що на Синоді обговорювались не тільки пасторальні питання, як повідомлялось, але також структуральні, себто питання своєрідної юрисдикції Києво-Галицької Митрополії. Ці справи виразно випливають з інтерв’ю голови УПСО Василя Колодчина, що було надруковане у «Свободі» за 23 березня 1994 р. Цю проблему, як нас інформують, широко застосував у своєму довгенькому виступі папський нунцій Архиєпископ Антоніо Франко. Про справу юрисдикції нашої Церкви ми побіжно згадували в статті «Синод УГКЦеркви, що відбувся у лютому 1994 p., є кроком вперед», що була надрукована за квітень 1994 р. З різних сторін довідуємось, що це питання стає черговою колодою на шляху розвитку і росту нашої УКЦеркви на її рідних землях. Здогадуємось, що це питання було відкритим для Патріярха Мирослава-Івана значно скоріше, мабуть, про це не знали може деякі владики, зрозуміло, священики і посполитий народ — миряни. Тепер нам стають більше зрозумілі слова Патріярха Мирослава-Івана:
На прохання прийшло питання.
Ці слова сказав Патріярх Мирослав-Іван на виступ голови УПСО Василя Колодчина під час авдієнції, що відбулась у серпні 1992 р. у палаті св. Юра у Львові з приводу з’їзду Світового Конгресу Мирян та перепохоронення тлінних останків Патріярха Йосифа з Риму до Львова. Промовець Колодчин сказав приблизно такі слова, що наші Синоди, включно з останнім, що був першим на рідних землях у Львові у місяці травні, пишуть тільки прохання до Апостольської Столиці у справі визнання патріярхату нашої Церкви і навіть на ці прохання немає жодної відповіді, замість повідомити Апостольську Столицю, що Патріярхат нашої Церкви є і діє. До висловлених думок Патріярх Мирослав сказав: «А звідкіля ви знаєте, що ми не маємо відповіді? Відповідь є! На прохання прийшло питання…». На жаль, Патріярх Мирослав не продовжив своєї думки і не сказав, у чому справа. Ми так і не довідались, у чому справа. Але згодом, при якійсь оказії, Патріярх Мирослав висловився: «Уявіть собі, від нас, на нашій території, вимагають доказів, що це є наша територія». Знову ж питання не було сказано виразно, властиво, про що конкретно йдеться, яких доказів потребує Ватикан. Коли Апостольська Столиця на прохання Синоду КУ Церкви з травня 1992 року потвердила існуючі єпархії, додавши ще ніби нову єпархію Зборів, але оминув, себто не визнав Чернігівсько-Вишгородської єпархії, якої Синод домагався, стало зовсім ясно, що Ватикан обмежив Києво-Галицьку Митрополію тільки до західніх земель України. Приходилось нам з деякими нашими владиками на цю тему говорити і вказувати, що це є обмеження юрисдикції нашої Церкви. На це нам відповідали, що це не відповідає правді. Треба діяти, організовувати парафії й установляти єпархії. На останньому Синоді ц.р. всі наші владики мали нагоду почути становище Східньої Конгрегації у справі юрисдикції нашої Києво-Галицької Митрополії, яке, як ми довідались, з’ясував папський нунцій Архиєпископ Антоніо Франко. На жаль, дотепер нам не вдалося одержати цього еляборату, але сподіваємось, що з часом редакції вдасться цей документ здобути й надрукувати на сторінках нашого журнала.
Це справді треба мати буйну фантазію, щоб висунути таке питання. До часу, коли наша Церква в Україні була поза буквою закону, була у катакомбах і її юрисдикції ніхто не визначував, то перед нашою УКЦерквою в діяспорі ставились питання території. Якщо в цьому питанні похідну думку провести хронологічно, то слід згадати Спільний лист, що був випрацьований під час каменоугольного Четвертого Синоду УКЦеркви в 1969 році під кермою Блаженнішого Києво-Галицького Митрополита Йосифа з проханням до Папи Павла VІ, щоб Апостольська Столиця піднесла нашу Церкву до гідности патріярхату.
На цей лист прийшла відповідь від Папи Павла VІ 7 липня 1971 року, у якій, між іншим, було сказано:
«Недовго після цього Ми зважили перед Господом опінії отців кардиналів, хоч у душі схильні були прийняти Твоє прохання, прийшли, однак, до висновку, знову з жалем, що — принаймні у теперішньому часі — неможливо здійснити створення українського патріярхату.
Бо існують канонічні, історичні, духовні й душпастирські причини, які в сучасному укладі справ не дозволяють нам задоволити мольби і прохання католицької ієрархії українців».
У відповіді не пояснювалось тих усіх причин і не говорилось, коли цей час закінчиться під сучасну пору. Блаженніший Йосиф робив ще багато спроб у цьому напрямі. В кінці стало найбільшою перешкодою брак території. Підкреслювалось, що, властиво, є важливішою територія людських душ, як фізична територія, але цей аргумент не переконував Ватикану. Вкінці Блаженніший Йосиф побачив, що це не є справжні причини для того, щоб нашу Церкву піднести до гідности патріярхату. Тому на прохання мирян і священиків Блаженніший Йосиф рішився прийняти титул патріярха. Акт був довершений у Святому Божому Році 1975 у базилиці св. ап. Петра і на його гробі у Римі возглас підніс о. д-р Іван Гриньох «за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси Йосифа». З цього часу Патріярх Йосиф підписувався і діяв, як патріярх. Апостольська Столиця не визнала патріярхату УКЦеркви, але й не заперечила. Немає документу або принаймні він нам невідомий, щоб Апостольська Столиця заперечила чи уневажнила Патріярхат УКЦеркви.
Якщо глянути ретроспективно на змагання за піднесення Помісної УКЦеркви до гідности патріярхату, то можемо поставити непомильне твердження, що всі причини, чому наша Церква не може бути піднесена до гідности патріярхату, яке і висував Ватикан, не були фактичними причинами, а радше димовими заслонами. Без найменшого сумніву, цього факту був свідомий Блаженніший Йосиф і тому він рішився на самопроголошення патріярхату УКЦеркви і сам прийняв титул «патріярха» і так підписувався на своїх документах. На одній з авдієнцій у Папи Павла УІ Патріярх Йосиф особливо просив папу, щоб він визнав Патріярхат УКЦеркви, кажучи: «Якщо ви цього не зробите, то зробить папа, що прийде після вас, а якщо і цей не визнає, то напевно прийде такий, який визнає, а Патріярхат Помісної УКЦеркви існує і буде існувати». З цього бачимо, що св. п. Патріярх Йосиф мав візію, на жаль, наша Церква не пішла по лінії цієї візії.
Знаємо, що довгий час нам ватиканські чинники говорили й підкреслювали, що не може бути визнаний нам Патріярхат, бо ми не маємо території. На жаль, наші контрарґументи не переконували, що були патріярхати і поза територією, що крім фізичної території є ще територія людських душ, що є найбільш суттєвим, а навіть якщо наша Церква не має своєї території, але вона не висить у повітрі, але існує і має свої єпархії і митрополії. Все це не враховувалось.
Боже Провидіння було ласкаве для нашої Церкви-страдниці й українського народу. Понад всякі сподівання, на наших очах розпалась атеїстично-комуністична імперія і на її кладовищі постали вільні незалежні держави і постала незалежна, соборна українська держава. Наша Церква вийшла з катакомб. У лютому 1990 року у Римі відбувся Синод УКЦеркви, у якому взяли участь владики з діяспори й з У країни. Під час зустрічі з Папою Іваном-Павлом II було порушено питання визнання патріярхату УКЦеркви, на що папа відповів, що тепер вже не бачить причин до не визнання патріярхату УКЦеркви. Здавалось, що це справді вже буде визнаний Патріярхат нашої Церкви, але дійсність виявилась інша. Тепер Східня Конгрегація вимагає, щоб наша Церква доказала, що вона на своїй території, доказала що це є її територія, бо, мовляв, Київська Митрополія померла, не вказуючи, коли був похорон і хто був на цьому похороні. Які є документи про смерть Київської Митрополії? Чомусь призабулось, що Київську Митрополію через те, що вона не могла з політичних причин діяти, за відомом Апостольської Столиці було перенесено до Галицької Митрополії і тому було прийнято як Києво-Галицька Митрополія. Іншими словами, в історії нашої Церкви все так було, що коли замовкла Київська Митрополія, тоді відзивалась Галицька Митрополія, яка продовжила життя Київської Митрополії. А коли замовкли Київ і Галич, тоді відізвалась за межами своєї батьківщини наша Церква — Митрополії у діяспорі.
Поминаючи все, як воно було історично, політично чи теоретично, але ставити питання про юрисдикцію у нашій власній хаті, це є прямо образливе, бо наша УКЦерква-страдниця нікого не пограбувала, але вона була пограбована. Богу дякувати, що всі наші Владики відкинули таку позицію Східньої Конгрегації, яку з’ясував папський нунцій Архиєпископ Антоніо Франко, який називає себе приятелем українців.
Поруч насувається питання, а хто давав необмежену юрисдикцію для Римської Церкви в Україні? Чому Римській Церкві все можна, а нашій, у власній хаті, ставиться заборони! Відривається Схід України і наше Закарпаття.
Як довідуємось із достовірних джерел, що Синод УКЦеркви дав свою відповідь до Апостольської Столиці, опрокидуючи і заперечуючи твердження ватиканських чинників. На жаль, ватиканські чинники зводять Церкву, яка є Божою і людською інституцією, на чисту політику з бажанням володіти, а не дбати про спасіння людських душ — про християнську любов. Це виразний плян ватиканських чинників, щоб позбутись нашої Церкви з кола Вселенської Христової Церкви. Дякуючи Всевишньому Господу Богу й Опікунці українського народу й нашої Церкви, Пречистій Діві Марії, не вдалося нашої УКЦеркви відірвати від Апостольської Столиці комуністично-атеїстичній імперії і московській патріярхії, склавши незлічимі жертви, і сьогодні не вдасться ватиканським чинникам позбавити нашу УКЦеркву приналежности до Апостольської Столиці. Наша Церква дальше буде домагатись історичних прав, які їй належать і які їй були забезпечені в артикулах Берестейської Унії.
Молім Господа Бога, щоб допоміг ватиканським чинникам повернутись до постанов і ухвал Вселенського Собору Ватиканського II та до дійсної християнської любови. Ну що ж, ми знаємо, що Христос мав дванадцять апостолів і то серед них був один Юда. Ватикан має значно більше, як дванадцять, і напевно серед них є не один Юда. Юди не перевелись. Молім Бога, щоб дав нам дар їх пізнати… Змагаймо щиро всі до цього Господнього «щоб усі були одно» і не обмежуймо у їх дії географічно.
Микола Галів
