Ватикан не був і не є ворогом УКЦ, ні українського народу

Напевно не одного з читачів здивує повищий заголовок статті, а тим більше на сторінках журнала «Патріярхат», у якому було, є і буде чи мало критичних завваг у відношенні до Ватикану. Дехто з членів Українського Патріярхального Товариства та його прихильників може й сприймав певну акцію спрямовану проти потягнень Ватикану, а зокрема ватиканської остполітік, як акцію проти «ворога» УКЦеркви й України. На жаль, треба сказати, що така була й ще дальше залишилась серед деяких осіб асоціяція думок і розуміння наших релігійно-церковних проблем. Коли щось злого сталось у нашій Церкві, то обов’язково тому був винен хтось інший, дуже часто Ватикан, Рим, папа, але не ми. Так була й така залишилась льогіка у деяких осіб, яка є невірна й шкідлива. Без найменшого сумніву такий підхід і розуміння релігійно-церковних проблем у відношенні до Ватикану, Апостольської Столиці, Риму чи папи, як центру Христової Церкви не є правильний, але шкідливий.

Що такі думки кружляють, це не улягає найменшому сумніву, але на жаль, їх не раз можна зустрінути на сторінках навіть української католицької преси, ось тут можна назвати «Америку», що з’являється у Філядельфії, у статті: «УГКЦ: перший крок до християнського об’єднання чи «стоп-сигнал» до єднання українського?», крім деяких неточностей, де Слузі Божому Андреєві Шептицькому приписується кардинальство тоді, коли він кардиналом не був, але знаходимо у цій статті наступне твердження: «Як не дивно, інтереси колишніх заклятих ворогів — Москви та Риму — збігаються при погляді на Україну» (підкреслення М.Г.). Стаття без підпису, прикрашена світлиною Владики Любомира Гузара. Це не одинокий випадок. Ось на сторінках «Свободи», за 13 січня 1998 p., у статті Євгена Іванкова під заголовком «Незагоєні рани» написано: «По-друге, після звільнення Україна стала тереном імперіялістичної церковної політики наших сусідів і чужих церковних центрів, Москви і Ватикану, які не дбають про добро людських душ…» (підкреслення М.Г.). Правда, Є. Іванків не назвав Ватикан і Москву клятими ворогами, але без найменшого сумніву є знак рівнання між Ватиканом і Москвою. Іванків закінчує свою статтю, називаючи наших церковних світочів Слугу Божого Андрея і Патріярха Йосифа. Без найменшого сумніву, це гідні постаті до наслідування, але ні один з них не трактував Ватикан, Апостольську Столицю, Віче Місто Рим ні «клятим ворогом», ні «чужим центром». Чи не варто собі пригадати факту, що Блаженнішому Києво-Галицькому Митрополитові Йосифові Сліпому обіцяли патріяршу мітру тільки, щоб він відмовився від Риму, себто від Апостольської Столиці — папи римського. Рішуче «ні» Блаженнішого Митрополита Йосифа, повернуло його на дальше заслання. Чомусь дехто настирливо намагається зробити все, щоб доказати, що Ватикан був нашим ворогом, а таким він не є, і замість того робити все можливе, щоб і Москва переставилась з ворожої до приятельської настанови до Української Православної й Української Католицької Церков. Я свідомий того, що це може звучати утопійно, але до цього треба змагати, за те треба терпеливо молитись.

Все слід мати на увазі те, що для людини є неможливе, то у Бога все є можливе. Сьогодні зник з лиця землі Радянський Союз, який був озброєний до зубів, мав ядерну зброю, непереможне КДБ, якого рука всюди сягала й, незалежно від цього, все безповоротно зникло, без людських жертв, а на цьому просторі, який був тюрмою народів, постали вільні, незалежні держави — так постала вільна й незалежна українська держава. Мабуть ті, які сьогодні керують цією державою, самі собі не усвідомили, як це сталось..? Треба часу, щоб і сучасні українські державні мужі й український народ збагнув і відчув у сучасній нашій сутності Боже Провидіння.

Я впевнений у тому, що після чотиристорічної злуки Київської Церкви з Престолом св. Петра у Римі, говорити про той же сам Рим для нас, як нам «чужий центр» і «клятий ворог» дуже, дуже недоречно. На цьому місці слід відмітити, наголосити і підкреслити, що ні зорганізований мирянський рух у цілому, ні Українське Патріярхальне Товариство, ні журнал «Патріярхат» не вважав і не вважає вселенський центр Христової Церкви у Римі ворожим для УКЦеркви й України.

Звичайно, ми мали і маємо наші претенсії до Апостольської Столиці, до Ватикану. З нашого боку ці претенсії нам видаються повністю історично оправданими, а з протилежної сторони думають, що наші домагання недостаточно оправдані. За нами залишається незаперечне право домагатись наших історичних прав для Помісної УКЦеркви, що є нормальним і цілком закономірним. Ми переконано віримо, що наша Помісна УКЦерква була й дальше є трактована по мачушиному. Ми знаємо, що в родині бувають випадки, коли батьки не однаково трактують своїх дітей. Віримо й голосно ми вислов­лювали і висловлюємо нашу думку, що Помісна УКЦерква не все була трактована на рівні з латинською Церквою, ми були і є проти ватиканської остполітік, яка до тепер нічого позитивного не дала. На такій плятформі народжувався зорганізований мирянських рух. який поставив собі за ціль змагатись за належні помісні права УКЦеркви, за піднесення її до гідности патріярхату. Ідейним творцем і покровителем цієї ідеї був св.п. Патріярх Йосиф.

Ватикан, Москва, Царгород

Чи можемо, з української точки погляду, ставити знак рівнання між вище названими християнськими центрами. З певністю можна сказати, що не можна ставити знаку рівнання між Апостольською Столицею — Ватиканом, а Москвою і навіть Царгородом. Для цього варто хоч побіжно розглянути релігійно-церковні християнські центри і їх пов’язання з Київською Церквою.

Українська Католицька Церква в 1996 році відзначила 400-річчя юрисдикційної приналежносте до Апостольської Столиці у Римі. Іншими словами, тодішня Київська Церква визнала верховенство папи і нічого більше, залишивши за собою незмінний свій київський, східний обряд. З приводу ювілейних відзначень відбулась низка імпрез: наукові конференції берестейські читання у Львові, Києві. Харкові, наукові конференції у Варшаві, Кракові й інших містах. Відбулись окремі величаві й торжественні св. Літургії і концерти в Україні, а короною цих святкувань були особливі відзначення у Вічному Місті Римі. Тут, у Римі, в базиліці св. ап. Петра. Папа Іван-Павло II у асисті й сослуженні Патріярха Мирослава-Івана та присутніх українських владик і священиків відслужив торжественну архиєрейську св. Літургію, під час якої співали до Служби Божої збірні хори міста Львова й Івано-Франківська. Це була зворушлива подія у Вічному Місті.

З відбутих наукових конференцій і Берестейських читань вже з’явились окремими книгами збірники виголошених доповідей. У цих збірниках зібрано справді багатющий джерельний матеріял, у яких аналітично розглянено різні аспекти подій, що були пов’язані з Берестейською Унією, що відбулась 1596 р. Слід підкреслити, що у наукових конференціях брали участь науковці, що виголосили свої доповіді не тільки українці, але німці, поляки, італійці, росіяни і різних конфесій, католики східного обряду, православні і римо-католики. Треба підкреслити, що цим зроблено дуже вагомий вклад в історію Української Церкви.

Ми часто чули зі сторони православних, що, мовляв. Берестейська Унія була інтригою єзуїтів і поляків. І на хвилину подумаймо, що за цю «інтригу» УКЦерква віддала море крові й гори трупів у далекому та недавно минулому. Як при цьому виглядає вислів — «клятий ворог Ватикан»? Чи, справді, «інтрига» могла вдержатись чотириста років? Чи українські творці Христової єдности були, справді, так мало свідомі й не знали, що роблять, а їх послідовники чотириста років служили «чужому», «ворожому» християнському центрові Апостольській Столиці — Римові? Під час згадуваних наукових конференції дослідники Берестейської Унії не знайшли і не показали матеріалів, ні жадних документів, якими можна було б довести, що це була єзуїтська й польська «інтрига».

Незаперечним фактом є, що князь К. Острозький був першим, який висунув ідею про поєднання Київської Церкви з Римом, а після того став одним з найбільших поборників тої єдности з Римом. З української ієрархії, львівський єпископ Гедеон Балабан, був першим, що висунув ідею єдности з Римом тільки для того, щоб втікти від зверхности-юрисдикції царгородського патріярха, який надав необмежені права, контролюючи єпископів, братствам, отже, щоб позбутись диктату братств. Єп. Балабан також поклав свій підпис під остаточним унійним документом, від якого в останній хвилині відмовився. Всі ці незаперечні факти є загально відомі. Отже, ні більше, ні менше Берестейська Унія була добровільним актом. В іншому випадку Берестейська унія була б не вдержалась чотириста років, на протязі яких пройшла неймовірно важкий тернистий шлях.

На протязі чотиристарічного періоду Рим, а точніше Апостольська Столиця, ніколи не вирікалась Української Католицької Церкви, а навпаки, боронила й заборонила польській Церкві практикувати, у відношенні до Уніятської Церкви, прозелітизм, себто навертати на римокатолицизм. Рим закликав польського короля і польську Церкву, щоб вони Уніятській Церкві простягнули допоміжну руку, а зокрема у час, коли російське православ’я жорстоко її переслідувало. Знаємо, що не можна було сподіватись допомоги зі сторони римокатолицької Церкви у Польщі, яка сама була заінтересована в тому, щоб чим скоріше проковтнути Уніятську Церкву. Це був для них ласий кусок сала. Уніятська Церква пройшла страшний кошмарний шлях і треба сказати у тому багато її допомогла пов’язаність з Апостольською Столицею.

Можна сказати, шо негативом Берестейської Унії було, що наша Київська Церква поділилась. Дехто цей акт називає трагічним в історії Української Церкви й українського народу. Звичайно, що поділ є явищем негативним, але чи все? Поруч, з перспективи часу, можна поставити питання, чи без Уніятської Церкви було б вдержалось українське православ’я? Ми знаємо, як розвивались події на церковному горизонті, знаємо, що був час, де формально не було Української Православної Церкви, а була Руська (розумій Російська) Православна Церква. Про цей стан найкраще може розказати Патріярх Філарет (Денисенко) Української Православної Церкви КП.

Варто також перед собою поставити питання, що злого зробив для нашої УКЦеркви чи, в загальному, для України Рим, Апостольська Столиця, Ватикан? Правда, ми не з усім погоджуємось, що робить Ватикан. це вже відмічено, але незаперечним фактом є, що ні Апостольська Столиця, ні папа, ні Ватикан не посягали по наші землі, не саджали наших людей у тюрми, нікого не вбивали, не змінили обличчя, себто обряду нашої УКЦеркви. Тепер дуже часто вживається докір у сторону Ватикану і Папи Івана-Павла II, що багато висвятив для України польських єпископів і, що римокатолицька Церква поширюється на сході України. Приймаємо, що Україна є демократичною державою і на її території є багато різних конфесій, то чому мали б заборонювати римокатолицькій. польській чи іншим церквам? Якщо вони мають успіх, то є тільки доказом того, що наші Українська Католицька й Українська Православна Церкви не справляються або є слабші. До речі, Помісна УКЦерква має патріярші права. Виходимо з того, що існує привернена інституція нашої Церкви — Верховне Архиєпископство, до речі, цю інституцію привернено Києво-Галицькій Митрополії на домагання св.п. Патріярха Йосифа. Верховне Архиєпископство, сказано у канонічному праві, посідає ті самі права, що патріярхат, за виїмком того, що не має такого титулу. Це саме відноситься до Верховного Архиєпископа, який мас ті самі права, що патріярх, але не має цього титулу. Отже, кого треба звинувачувати, що наша Помісна УКЦерква не користає зі своїх прав? Хто за це винен, що до сьогодні, на жаль, у столиці Києві не сидить Патріярх Мирослав-Іван, а тількищо не давно створено навіть не Києво-Вишгородську Епар- хію, а тільки екзархат і, що по сьогодні УКЦерква не спромоглась у Києві побудувати патріяршу катедру? Варто, хоч час до часу, подивитись самим на себе відкритими очима, щоб побачити правдиву, а не уявну картину.

Треба було б також назвати, що нам, себто нашій Церкві, Апостольська Столиця, Ватикан, Рим злого зробили? Пригадаймо, шо був час, де тільки на форумі Ватикану нас бачили, як Українську Католицьку Церкву східного обряду. Апостольська Столиця, на чолі з Папою Іваном-Павлом II, гідно й величаво відзначала Тисячоліття Хрещення Руси-України, а разом з тим відзначав наше тисячоліття весь римокатолицький світ. Це ж саме тисячоліття, при допомозі Ватикану і польської ієрархії в Польщі на чолі з Примасом Польщі Кардиналом Й. Ґлемпом, Українська Католицька Церква величаво й достойно, при майже стотисячній участі паломників, відзначила тисячоліття у Ченстохові. Завдяки Апостольській Столиці УКЦерква мала велику й малу семінарії у Римі, де виховувались, навчались і здобували богословське знання молоді богослови. А скільки найбільший «жебрак» світу, голова Церкви у Потребі, відомий монах о. Веренфрід ван Стратен, допоміг для розбудови церковного й релігійно-наукового життя Патріярхові Йосифові та для наших студентів богословія? Тут роблю тільки натяки на ці дуже вагомі питання, а вони значно більші. Чи можемо називати Ватикан, Рим, Апостольську Столицю «клятими ворогами» чи «чужим центром»? Подумаймо!

Чи можна поруч Апостольської Столиці, Ватикану, Риму і т.д. ставити знак рівнання з Москвою? Тут бракує трошки пристойности. Моїм гарячим бажання є, щоб Москва не тільки в політичному, але релігійному значенні не була ворогом українського народу, ворогом Української Православної Церкви, ворогом Української Католицької Церкви, але якщо не приятелем, то хоч невтральною. Звичайно треба до цього змагати, але, на жаль, ще до цього далеко. Пригадую, що на прикінці вісімдесятих і початку дев’ятдесятих років цього століття Патріярх Мирослав-Іван був простягнув руку Російській Православній Церкві, її Патріярхові Пімену, кажучи — прощаємо й просимо прощення. На жаль, простягнута рука Патріярха Мирослава-Івана не була підтримана зі сторони Російської Православної Церкви і повисла у повітрі.

Дійсні факти Москви, як релігійного православного центру, не говорять про християнську любов і про дружність до Українських Церков так православної, як і католицької. Тут напрошується питання: що, все ж таки, дало для України святе православ’я? Звичайно з Царгороду за Володимира Великого Україна, а точніше Київська Русь, прийняла хрещення. З Царгороду йшло світло науки і богословських книг. Тоді Київ став престольним містом Київської Митрополії. З Києва ширилось християнство на схід і північ. Як це сталось, що Київська Церква, Церква-матір, яка об’єднувала всі східні й північні християнські осередки, стала дочерною Церквою, Церкви-матері Москви? Слід мати на увазі, що статус престольного міста Києва з одним митрополитом стверджував Патріярший Синод Царгородський і його імператор Кантакузен у 1354 р. Правда, в той час ще не було на Московщині християнської церковної інституції. Щойно зі скріпленням централізованої московської-російської держави, московський цар у 1435 році домагався від Вселенського Патріярха Царгороду висвячення для Москви рязанського єп. Йону. І так, у 1459 році, на Московському Синоді було у перше вжито назву «Московська Церква», а через 12 років уділено самочинно, без згоди православних патріярхів, титул Московський Митрополит. Відомо, що цей стан не визнавали жадні православні патріярхи. У такій ситуації, без визнання Московська Церква проіснувала 140 років, себто до 1589 p., коли державні чинники примусили царгородського патріярха висвятити патріярха для Московської Церкви. До того часу Московська Церква була неканонічною, але незалежно від цього вона висвячувала священиків, єпископів і вибирала митрополитів. Звичайно духовні науки побирала з Київської Церкви. В той час Київська Церква й надалі канонічно підлягала Константинопільському Патріярхові аж до 1686 p., коли Вселенський Патріярх Діонісій продав Київську Митрополію Москві. За цей вчинок собор східних патріярхів позбавив Діонісія патріяршого титулу, а віддання Київської Митрополії Москві назвав симонією, себто продажжю. що противиться канонічному праву. Так формувалась Російська Православна Церква, москов­ським православним центром, який став імперсько домінуючим.

На жаль, історичне минуле російського православ’я не базувалось на християнських основах. Крім цього Московська Православна Церква рідко коли була сама собою, нею керували державні чинники – царі. Зовсім зрозуміло, російське православ’я проковтнуло українське православ’я і в Україні утверджувало політику царів. Це ж не припадок, що всі православні церкви в Україні за панування царів виклинали, під час св. Літургій, українських патріотів Івана Мазепу, того, що будував українські православні церкви. В Москві було вирішено, що сокирою треба укоротити життя св. Йосифата Кунцевича. Там же також вирішувалась доля Пратулинських Мучеників. Пригадуємо, що в Україні не знайшлось хоч двох українських єпископів для висвячення Митрополита Василя Липківського який воскресив Українську Автокефальну Православну Церкву.

Також знаємо незаперечний факт, що у недавньо минулому Російська Православна Церква, а зокрема Патріярх Алексій 1, брав участь у ліквідації Української Католицької Церкви в 1946 році та загарбав все її майно. По сьогодні Російська Православна Церква не вибачилась за свою нехристиянськість. Біда й клопіт Російської Православної Церкви у тому, що вона є в першу політично-імперською, а для здійснення тієї цілі тільки вживає своє, на жаль, далеке не християнське російське православ’я.

Можна Апостольську Столицю, Ватикан і Рим не любити, можна з ними не погоджуватись, але це є справжній християнський центр, це є Христова Церква, яка спирається на Божих і людсько-християнських основах. Сталін запитував, скільки Ватикан має дивізій, так сила Апостольської Столиці на чолі з папою не є у дивізіях, але в голошенні Христової правди. Про Константинополь чи Фанар, себто про Вселенського Патріярха не доводиться багато писати, його значення виявляється іноді більше символічне, але не залежно від цього дуже важливе. На жаль. Фанар все прислухається до сили, фізичної і економічної сили — Москви. Видається мені, що Вселенський Патріярх Вартоломей гасить свічку до Господньої мети, щоб усі були одно, яку засвітив св.п. Патріярх Атенагорас, але це окрема тема. Варто бути більше обережними з оцінкою «клятих ворогів» і «чужих центрів», бо дійсність виявляється іншою.