Ватикан не міняє становища до УКЦ

Із розвалом комуністичної «імперії зла» здавалось нам, українцям греко-католикам, що врешті діждемось офіційного визнання Ватиканом так довго очікуваного Патріярхату Української Греко-католицької Церкви. Всі формальні перешкоди, як, наприклад, «територія» і тим подібні, осправедливлення відмови визнання патріярхату відпали, отже, видавалось, що врешті сповняться наші надії відзискання визнання Патріярхату найбільш страждальної у 20-му столітті Української Греко-католицької Церкви.

Так натомість не сталося, і тепер із перспективи часу можна реасумувати найважливіші фактори нездійснення наших надій. Ці справи були вже частинно обговорювані в нашій пресі, а головно в журналі «Патріярхат» та «Церковному Віснику», який є редагований парафією УКЦеркви свв. Володимира й Ольги в Чікаго. У цій статті хочу сконденсовано висловити деякі погляди на причини ворожого (без перебільшення вислову) наставлення Ватикану до нашої страждальної УКЦеркви та видвигнути деякі може передше незаторкнені в пресі аспекти, а саме:

Теперішній Папа ніколи за його понтифікату не визнає Патріярхату УКЦеркви, бо він попав у окруження нечесних чинників ватиканської Східньої Конгрегації, яка вже багатократно в минулому доказала несовісне і злобне відношення до УКЦеркви, ще за життя Блаженнішого Патріярха Йосифа, який більше горя і тортур перетерпів за приналежність до Апостольської Столиці, як усі бувші і теперішні папи і кардинали.

Теперішній Папа мав більше нагод, як його попередник Павло VI, визнати наш Патріярхат, а саме:

Коли було відзначення 1000-ліття хрещення Руси-України 1988 року, в час повороту Блаженнішого Мирослава-Івана на Україну і знову під час перепохоронення Блаженнішого до матірного собору св. Юра у Львові. Який це був би гарний християнський жест Папи, якщо б в цей день визнано наш Патріярхат, за який цей велетень духа завзято змагався.

Св. Петро колись три рази відрікався Ісуса Христа, але він навернувся до святої віри і за цю віру віддав життя. Українська Греко-католицька Церква її довголітніми терпіннями і переслідуваннями та багатьма ісповідниками до деякої міри уподібнилася до терпінь Ісуса Христа, а ватиканська злобна політика з теперішнім Папою більше як три рази відрікалася прав цієї Церкви, затверджених Берестейською Унією і 2-м Ватиканським Собором, у якому кажеться, що як «Східні Церкви, так як і західні, мають право і обов’язок управляти собою, згідно з власними питоменними правилами». Останні події політики Ватикану доказали не то несправедливість, але чітку ворожнечу до нашої Церкви рішенням Папи Івана-Павла ІІ, який його буллею підпорядкував нашу давню Перемишльську єпархію Варшавській Митрополії, бо вона знаходиться тепер в межах Польської держави, а нашу УГКЦеркву на Закарпатті, яка є в межах Української незалежної держави, намагається ділити і підпорядковувати мадярам або безпосередньо Східній Конгрегації у Римі, якої відношення до нашої Церкви нам добре відоме з минулого. В тому самому часі папа в його латинізучому «поході на Схід» висилає в Україну 5-ох польських римо-католицьких єпископів для 300,000 поляків в Україні, а в Польщі для 400,000 вірних українців греко-католиків призначив тільки одного єпископа. Чи ці почини Папи Івана-Павла ІІ можна назвати християнською справедливістю «люби ближнього свого, як себе самого»?

Також призначення папою останньо двох наших єпископів, а саме Паски і Даниляка і спроба усунення нашого заслуженого владики Ізидора Борецького без згоди і відома глави нашої Церкви Блаженнішого Мирослава-Івана і нашого Синоду є явним порушенням правил Берестейської Унії і ІІ Ватиканського Собору. Це з великою гіркотою сприйняли миряни нашої Церкви, тим більше, що обидва номіновані владики в їхній минулій поведінці виявили зовсім обоятне, в то навіть вороже наставлення до нашого патріярхату. Чому не номіновано на єпископів священиків, які одзискали симпатію, признання та респект мирян за зміст їхніх проповідей та християнсько-українських поучень? Одного із цих новоіменованих владик, а саме о. Паску, як знаємо, без відома глави нашої Церкви запропонував митр. Сулик, який показав нам тепер правдиве його обличчя, як латинізатора нашої Церкви. Розуміється, що папа цю нелегальну номінацію з одвертими раменами негайно прийняв, а митр. Сулик в очах Ватикану «росте» і дальше буде рости…

Ватикан за всяку ціну хоче латинізувати нашу Церкву. Це було дуже чітко доказане ще у 1970-х роках, коли офіційний представник папи, висланий на відсвятковування 10-ліття Філядельфійської Митрополії, Кардинал Фюрстенберг дослівно сказав: «Коли українці-католики живуть серед римо-католицької більшости, вони повинні до неї пристосуватися, обрядово злитися. Злиття з обрядовою більшістю повинно йти в парі з мовною і культурною асиміляцією. Зміна церковного календаря, відправи Богослужб, навчання катехизму і молитов англійською мовою корисні, бо наближують нас до католицького універсалізму».

Тут годі забути факт, що до української католицької громади у Філядельфії Ватикан вислав свого представника кард. Фюрстенберга і дав йому повновласть закликати українців-католиків мирян до цілковитої «культурної і мовної» асиміляції, а достойному Главі нашої Церкви патріярхорівному Верховному Архиєпископові Йосифові Сліпому той же самий Ватикан заборонив приїхати до тої ж самої Філядельфії 1979 року на Евхаристійний Конгрес. Заборонив Главі УКЦеркви приїхати до своїх мирян…

Який вихід із ситуації нашої Церкви тепер? Годі передбачити, тому треба бити у дзвін тривоги! Ієрархія УГКЦеркви на минулому синоді у Львові підписала покірне прохання до Риму за визнання патріярхату, але як церковна інституція в очах Ватикану ця ієрархія є безрадна і виглядає немов зреклася своєї провідницької відповідальности, тому що наші владики у більшості є обоятними до визнання нашого патріярхату. У близькому майбутньому, коли цих кілька наших ідейних владик, які ще живуть, не стане між нами, Ватикан знову назначить 100-відсотково обоятних до справи визнання нашого патріярхату і послушних собі єпископів, яким ідея патріярхату нашої Церкви буде обоятною. Для нас, мирян, яким затвердження Ватиканом патріярхату УКЦеркви є дорогим і важливим, остається тільки віра у віщість слів пок. Патріярха Йосифа до Папи Павла VI, що коли він не визнає патріярхату УКЦеркви, то цей Патріярхат визнає його наступник, а коли наступник не визнає, то тоді прийде такий папа, що визнає Патріярхат УКЦеркви. Є дуже важливим, щоб наші миряни, наші священики та владики нарешті зрозуміли дійсний факт, що Ватикан не є лише «святим престолом» але завжди був і є теж одним із центрів світської політики, жертвою якої не раз падали і падають слабші, серед них і УКЦерква. Пригадаймо тут також дуже довге відтягнення Ватиканом визнання незалежности України.

Верховному Архиєпископові і Синодові в теперішній незавидній ситуації нашої надальше обездоленої Церкви хай прикладом послужить Достойна постать Блаженнішого Йосифа, який не тільки зрозумів добре ситуацію і положення нашої Церкви, але єдиний відважився в обличчі спротиву своїх і чужих перевести в життя і проголосити Український Патріярхат. Також ніколи не забуваймо знаменного заклику пок. Патріярха Йосифа на відкритті Синоду Українських Католицьких Єпископів у Римі 25.11.1980 року:

«Отож, благаю Вас, будьте моїми послідовниками, продовжуйте гідно і достойно діло, що про нього зі сльозами просить наша Церква і нарід століттями своїм рідним благочестям, за свою правду, свою гідність та свої права».

Любомир Калинич

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>