Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Ватиканська делегація у Москві і Синод матірної Української Католицької Церкви у Львові

Названі у заголовку дві події стались майже в тому самому часі, себто одна після другої з тією різницею, що одна не була залежна від другої і навпаки. Обидві події, себто зустріч Ватиканської делегації з представниками Московської Патріярхії, як і Синод Української Католицької Церкви на рідних землях, варті глибшої і ширшої уваги. Ми обов’язково повинні мати в цій справі свою опінію. На жаль, події у Східній Европі так швидко проходять, що немає часу на їх аналізу, і тому трудно подати до них належні коментарі. Всежтаки постараємось дещо назвати, дещо підкреслити і висловити наш погляд. Незаперечним залишається факт, що ми до цих подій не приготовані. До речі, ця непідготованість до цих подій, що відбуваються на Сході Европи, стосується не тільки нас, українців, але майже цілого вільного західнього світу.

Коли ж ідеться про Ватиканську делегацію, що була у Москві, щоб вести розмови з представниками Московської Патріярхії, то можна було б поставити питання, чому такий склад і чому в тому складі не було Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана або ним делегованого представника? Можна сказати б, як це так, для нас, але без нас. На щастя, до Москви на цю зустріч прибули наші владики з України.

Ватиканську делегацію очолював кардинал (емерит) Йоганнес Віллібрандс. До складу делегації входили його наступник архиєпископ Едвард Кассіді — президент Папської Ради для поширення християнської єдности, архиєпископ Мирослав Марусин — секретар Східньої Конгрегації, єп. П’єр Дюпре, секретар Папської Ради для поширення єдности, і Монсеньйор Сальваторе Б. Скрібано. З боку Московської Патріярхії до делегації, як подано в офіційному комунікаті «Осерваторе Романо», входили митрополит Києво-Галицький Філарет (Денисенко), митрополит Крутіцький і Коломенський Ювеналій, єп. Кирило (Смоленська і Калінінграду), голова зовнішніх справ Московського Патріярхату митрополит Іриней (Львова і Дрогобича) і о. ігумен Нестор (Жіляєв).

У згаданому комунікаті, що був надрукований у «Осерваторе Романо» за 18 січня, немає жодної згадки, що в розмовах брали участь українські єпископи в Україні, про що пише московська офіційна газета «Ізвєстія» за 18 січня 1990 року, серед яких були: єп. Філемон Курчаба — Львівської архиєпархії, єп. Софрон Дмитерко — Івано-Франківська єпархія, єп. Павло Василик, єп.-помічник Івано-Франківської єпархії, єп. Іван Марґітич — Ужгородської і Мукачівської єпархії та єп. Юліян Вороновський, трьох священиків УКЦеркви і голова Захисту УКЦеркви Іван Гель. Зустріч відбулась у патріяршій резиденції в Данилівському манастирі і тривала від 12 до 16 січня 1990 року.

Слід підкреслити й наголосити, що згадуваний офіційний комунікат Ватиканської делегації є далекий від точности й об’єктивности. В комунікаті говориться, що Українська Католицька Церква в Україні робить політику. Звичайно, це випливало з односторонньости, бо російська сторона, іншими словами, московські митрополити зробили УКЦеркві неймовірні закиди. Ось що про цей випадок пише за 26 січня 1990 р. «Русская Мысль», що з’являється в Парижі:

«Відмітимо наступну інтересну подробицю: після прибуття до Москви українські католицькі єпископи зразу ж висловили рішучий протест з приводу обвинувачення, які у останню неділю сипались на їх голову з сторони Московської Патріярхії і з сторони радянської преси про те, що були акти насилля, зроблені на місцях українськими католиками східнього обряду, добиваючись колись відібраних у них храмів. Члени делегації заперечили ці звинувачення і просили своїх московських співбесідників, чи можуть вони подати докази. У відповідь представники Московської Патріярхії заявили, що доказів не мають і що їм дійсно вдалось вияснити про те, що розповіді про довершені акти насилля були «плодом дезінформації»».

Отже, маємо дві різні й протилежні інформації. Але що ж можна сподіватись від такого голови делегації, як кардинал Й. Віллібрандс? Ми вже не раз мали нагоду переконатись, чим він дише і як кривдяче трактував і дальше трактує нашу УКЦеркву кард. Віллібрандс. Слід тут для ілюстрації також нагадати той факт, що кард. Віллібрандс з нагоди святкування тисячоліття хрещення Руси-України їздив на святкування до Москви і при цій нагоді не забув у своїй промові сказати, що УКЦерква є перешкодою у діялозі Ватикан-Москва. Він бажав нашу Церкву вже давно погребти, а вона проти його й інших волі сьогодні воскресає. Нам тільки дивно, чому його, емерита, послано у делегації до Москви? Якийсь там збіг обставин, що до тієї Ватиканської делегації долучили французького русотяпа єп. Дюпре, який також безперебійно, свідомо чи несвідомо, діє проти УКЦеркви і піддержував та піддержує промосковський діялог з Ватиканом. Якби вони це робили справді в християнському дусі, об’єктивно, то не можна б мати застережень, але вони свідомо діяли і діють проти Української Католицької Церкви, Церкви-страдниці. Про участь архиєпископа Мирослава Марусина не можемо нічого сказати, бо нам не відомо, чи він там заступав Східню Конгрегацію, чи когось іншого та кого обороняв. Якщо б не було там наших владик із західніх земель України, то можна було б сказати, що діялось для нас, але без нас. Звичайно, коли була б краща Ватиканська делегація, то можна було б сподіватись більших успіхів.

До цього слід додати, що з другої сторони, себто Московської Патріярхії, був нам добре відомий з свого антиукраїнського католицького наставлення і в загальному антиукраїніст Київський Митрополит Філарет. Та ж він ще не так давно твердив, що УКЦерква не існує, що Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький і всі уніяти співпрацювали з гітлерівською Німеччиною. Як бачимо з вищенаведеного, що члени делегації не були доброзичливо наставлені до Української Католицької Церкви.

Перед нами тільки стоїть питання, чи у тій формі, яка проходить, немає хитрощів М. Горбачова, який справи! долю нашої Церкви передав у руки московського Патріярха Пімена? До речі, УКЦеркву ліквідував Сталін, себто уряд СССР, а Російська Православна Церква, а чи точніше Патріярх Алексій, тільки допомагав, тому цю справу повинен був полагодити сам М.Горбачов, як президент держави. Так нормально і логічно повинно б бути, але здається нам, що М. Горбачов від цієї справи відсунувся, мовляв, це релігійні справи, хай цими питаннями займаються Церкви.

Під час зустрічі, згідно з комунікатом «Осерваторе Романо», опрацьовано один документ, який буде проголошений після одобрення двох сторін їх вищими церковними властями. Також ухвалено, що розмови будуть дальше продовжуватись та договорюватись про всі справи Церкви.

Все ж таки розмови велись у християнському дусі. Стверджено, що в сучасних обставинах у Радянському Союзі обидві Церкви, себто Російська Православна і Українська Католицька Церкви, мають право на рівноправне існування. До речі, варто також підкреслити ще один факт. Що коли виїжджала Ватиканська делегація до Москви, то мала в пляні спершу провести розмови у Москві, а в поворотній дорозі поступити на зустріч і розмови з українською католицькою ієрархією у Львові, але радянська влада відкинула цей плян, що має також свою вимову.

Згідно з домовленнями Російська Православна Церква поступово зобов’язалась передавати Українській Католицькій Церкві східнього обряду її храми й майно. Не виключене, що навіть у короткому часі Патріярх Мирослав-Іван Любачівський поїде до Львова.

Треба тільки підкреслити, що наша Українська Католицька Церква, якій сьогодні пришивають все можливе й неможливе, політику, насилля і все інше, — вона виявилась на висоті християнських засад. Вона видержала страшні й довгі, довгі роки переслідування і напевно навіть у гарячий час віднови легалізації збереже спокій і повну рівновагу і зможе послужити добрим прикладом для інших Христових Церков. Знаємо, що св.п. Патріярх Йосиф своєю гідною постановою за весь час його переслідування поставив на високий щабель ієрарха Католицької Церкви.

Перший Синод Української Католицької Церкви в Україні після її ліквідації на т. зв. «соборі» 1946 p., що відбувся у Львові 23 січня 1990 року відбувся Помісний Собор Української Католицької Церкви східнього обряду під головуванням Владики Митрополита Володимира Стернюка. В соборі взяли участь єпископи УКЦеркви Львівської, Івано-Франківської — Владика Софрон Дмитерко, єп.-помічник Павло Василик, Перемишльської і Мукачівсько-Ужгородської єпархій — Владика Іван Семеді. Крім цього в соборі взяли участь біля 200 священиків і вірних на чолі з Іваном Гелем. На цьому Помісному Соборі УКЦеркви сталась історична подія. Помісний Собор ствердив, що т.зв. «собор» 1946 р. був скликаний згідно з наказом Сталіна й організований совєтською службою державної безпеки, себто НКВД, для того, щоб закінчити існування Української Католицької Церкви східнього обряду, і проголосив недійсним, лишнім, неканонічним. Владики, священики й вірні висловили побажання, щоб їх церкви, майно, що були в той час сконфісковані, були їм повернені й одночасно потвердили свою вірність Берестейській Унії і Папі Римському, як голові Вселенської Христової Церкви.

Ця подія Української Католицької Церкви в Україні має своє історичне значення. Вона тепер легально ставить свої мирні кроки. Собор засудив спадщину Сталіна і вимагає законно повороту їх сконфіскованих дібр. Дехто ці вимоги називає «насиллям», «політикою» і т.д. Але як би ми до цього питання не підходили, чи з суто леґально-правного, чи з християнського боку, то все належить загарбане, сконфісковане чи вкрадене повернути.

Незаперечним фактом є, що УКЦерква не забрала жодної не своєї власности. Вона була скривджена, вигнана з її храмів, її домів і поставлена поза букву закону, то сьогодні їй належиться привернути первісний стан і виявити зрозуміння і співчуття за ці довгі, довгі роки знущання і переслідування. Господь ласкавий для нас, і Він нам допоможе перетривати й ці бурхливі хвилини нашого відродження — воскресіння. Тверда Віра і Надія — це наша перемога.

Поділитися: