Залишмо поза увагою увесь той величезний обсяг інформації, який супроводжував резиґнацію Папи Бенедикта XVI та обрання нового понтифіка. Без перебільшення ще жодна подія в житті нашої планети не висвітлювалась так різнобічно, як події лютого‑березня 2013‑го. Це ще раз підтверджує слова Папи Івана ХХІІІ, які він сказав перед початком Другого Ватиканського Собору, що «Христос, як і завжди, в центрі історії». Тому увага до Церкви, яка продовжує Його місію в світі, не є випадковою. До процесу обрання нового єпископа Риму, окрім вірних Католицької Церкви, були звернені погляди усіх світових спільнот: прихильних, опозиційних, а то й ворожих Церкві. Очікування були різні: новому Папі писали програми, що він повинен робити, як діяти, чого остерігатись. Католицька Церква в такі ключові моменти відчутно поляризується – одні наголошують на непорушності історичної традиції, другі вимагають оновлення чи навіть докорінної її трансформації. Мало хто очікував, що на балкон собору святого Петра вийде кардинал із Аргентини.
Повністю статтю читайте в друкованій версії журналу
