Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Верховний Архиєпископ Йосиф VII

/У 80-річчя з дня Народин/

І

«Терпіння стають джерелом внутрішньої радости, душевного спокою і задоволення, а воднораз завдатком вічної нагороди в будучому житті. І так треба бачити очима віри страшну катастрофу, що її тепер переживаємо. Вона не сміє нас погребати, стати розвалом чи домовиною, але обновлені й відроджені маємо двигнутись з руїн до кращого життя. Треба нам тямити, що після Великої П’ятниці завжди приходить Воскресіння.»

Так підтримував на дусі український народ всіми шанований ректор Богословської Академії у Львові, о. д-р Йосиф Сліпий, бо разом з народом глибоко переживав трагічні хвилини після катастрофи його державного життя. Одначе о. Ректор ніколи не сподівався, що вже скоро йому самому буде призначено його власним життям і терпінням свідчити правді, що її голосив своєму рідному народові.

Боже Провидіння керує долею народів і одиниць, які є оруддям у сповненні Його плянів на землі. У днях всенародної скорби Бог обирає собі Мужа з-поміж мільйонів людей; наділює його вийнятковими, умовими й фізичними здібностями, великою душею, хрустальним характером, відвагою, любов’ю і посвятою, та накладає на нього важкий обов’язок: підтримувати своїм вогненним словом і прикладом свого життя бути взором для мільйонів земляків, своїх сучасників, і численним майбутнім поколінням.

II

17-го лютого 1892 року в галицькому селі Заздрість на шляхетському хуторі Івана Коберницького-Сліпого й Анастасії Дичковської побачив денне світло хлопець, якому надали хресне ім’я Йосиф. Початкову школу він відвідував у рідному селі, а середню закінчив у Тернополі з відзначенням. Уже під час гімназійних студій серйозний і худощавий Йосиф виказував нахил до аскетичного життя, тому постановив бути священиком, бо, як сам говорив, таке звання дає найбільше нагод працювати для свого народу.

Він вступив до Духовної Семінарії у Львові, де впродовж двох років слухав викладів на університеті, а по двох роках Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, бачучи в ньому Божу Іскру, вислав його на студії в славному Інсбруцькому Університеті в Австрії, де він закінчив свої студії. Після свячення на священика, 30-го вересня 1917 року, він одержав там докторат з Богослов’я. Свої студії він поглиблював у Римі на Григоріянському університеті в роках 1921-23, одержавши рідкісний ступінь «Маґістер Аґреґатус». В тому самому часі він слухав викладів на іншому римському університеті, званому Анджелікум.

Бувши озброєний найкращим знанням, о. д-р Йосиф Сліпий повернувся на батьківщину та зачав викладати доґматику у Львівській Семінарії. При співпраці з тодішнім ректором о. Т. Галущинським, він заснував Богословське Наукове Товариство і був його першим головою і редактором його журналу «Богословія». В 1925-ому році він був іменований ректором Семінарії і завдяки його праці й заходам Митрополит Андрей в 1928/29 р. перемінив Семінарію на Богословську Академію за зразком давньої Могилянської Академії в Києві, як про те сам згадував Слуга Божий Андрей у свому інавгураційному письмі. Знаємо, що вже тоді ціллю неструдженого Отця Ректора було якнайскорше перемінити Академію на Український Католицький Університет. На жаль, через перешкоди польської окупаційної влади цього задуму йому не вдалося перевести, хоч вдалося йому заснувати багато важливих катедр, так що Академію будь-коли можна було перемінити на університет.

В цілі піднесення Академії на найвищий науковий рівень Отець Ректор їздив часто закордон: у Німеччину, Францію, Бельгію, Англію, св. Землю і там студіював способи наукової організації і навчання, а водночас здобував нам щораз більше приятелів, конечних у боротьбі за незалежність. У цьому помагало йому знання кількох чужих мов.

Крім керування Семінарією, Академією, Богословським Товариством та викладання доґматики, Отець Ректор цілими ночами сидів над старовинними пам’ятками України і писав свої наукові праці. В цьому часі він написав їх біля 130 і лише деякі з них були надруковані. Інші підчас війни пропали в манускриптах на велику шкоду українській науці. І така наполеглива праця надщербила його здоров’я і вже з 1930-го року він хворів на недугу легенів і був під сталою опікою славного лікаря, д-ра М. Панчишина, що казав йому часто переривати свою працю. Але це не помагало, бо неструджений Отець Ректор постановив піднести свою Академію на належну висоту, щоб таким чином виховати ідейних провідників-священиків, які мали відродити свою Церкву і Державу.

І вже в тому часі Слуга Божий Андрей приготовляв Отця Ректора на свого наслідника на Митрополичому Престолі. До всієї праці додав йому ще нове достоїнство – «мі трата» Митрополичої Консисторії, щоб він був його близьким співробітником і приготовлявся керувати розлогою Митрополією.

III

Восени 1939-го року на галицькі землі наїхали большевики, замкнули Богословську Академію, розпустили манастирі, заборонили навчати релігію в школах і церквах, зачали відбирати церковні й ерекціональні поля, зачали в’язнити священиків і замикати церкви. Наближалося жорстоке переслідування Церкви в Галичині, подібно як це було в 1930-их роках на Придніпрянській Україні.

Слуга Божий Митрополит Андрей почав робити протизаходи і одним з них була номінація о. Ректора Йосифа Сліпого, 25 листопада 1939 р., на свого наслідника на Галицькій Митрополії, а при тому був йому доданий ще титул Екзарха Київської Митрополії, куди большевицька влада висилала людей з Галичини і вони мусіли мати там релігійну опіку. Папа Пій XII затвердив цю номінацію. Про те новий митрополит писав в 1942-ому році таке: «Я потайки був інстальований як архиєпископ у дні Непорочного Зачаття, 22 грудня, у митрополичій каплиці їх Ексцеленцією Митрополитом, єп. Будкою та єп. Н. Чарнецьким у прияві Митрополичої Капітули. Згодом моя хіротонія в єпископський сан була проголошена урядово. Я не міг не прийняти хіротонії, бо в час релігійного переслідування така хіротонія не була почестю, але великим тягарем. Замість єпископського жезла я одержав від Митрополита дерев’яну палицю, яку він перед тим дав був єп. Йосифу Боцянові в Києві, як пастирський жезл, і також я одержав той самий перстень і служебник. Ці речі в дивний спосіб заховалися в Духовній Семінарії перед большевицьким знищенням. Я добачав у цьому наявну руку Божого Провидіння… – Страшний був відворот большевиків /1941-го року/. Одного дня большевицький танк заїхав перед собор /св. Юра/. Поліція зігнала нас усіх з домів і поставила лицем до муру. НКВД-исти здерли навіть з мене мою рясу. Дві або три години ми так стояли, а за нами кулемет, гранати і танк з гарматою. Ми всі зробили іспит совісти й очікували смерти. Нас часто перелічували, але врешті з’явився якийсь старшина і пустив нас усіх на волю.»

Під час німецької окупації України в 1941/44 роках Архиєпископ Йосиф помагав Митрополитові Андреєві в управі Митрополією та пержив неодну важку хвилину від німецького Ґестапа. Також тепер його старання і праця були присвячені віднові Богословської Академії, що її були знищили большевики. Жертвою війни впала величезна і цінна бібліотека Академії, разом з музеєм, як також менша, але цінна бібліотека УБНТ; обидві бібліотеки з великим трудом і вкладом гроша був розбудував Архиєпископ Йосиф.

IV

1944-го року большевики вдруге зайняли Галичину. Серед таємних обставин /Н. Хрущов натякав у своїх споминах, що смерть Митрополита Андрея була «прискорена»/ відійшов у вічність Слуга Божий Андрей 1-го листопада 1944 р., а Архиєпископ Йосиф обняв управу Галицької Митрополії, мавши титул Київського Екзарха. У важкий час Бог покликав його на первоієрарха нашої Церкви. В Україні діяли два уряди: націоналістичний із своєю Повстанчою Армією та комуністичний, що мобілізував всіх стариків і нелітніх хлопців на гарматне м’ясо під Берлін і Відень.

П’ять місяців большевики не зачіпали Митрополита Йосифа, але як війна зближалась до кінця, вони рішили знищити нашу Церкву. Її переслідування започаткував патріярх Алексєй з Москви своїм зловіщим посланням до «греко-католиків». Вночі 10/11 квітня 1945 року НКВД-исти ув’язнили Митрополита Йосифа, разом з іншими владиками і вивезли його до тюрми біля Києва. Там мучено його і тортуровано більше одного року, так що йому було поламано руки. Одначе, він не заломився і не підписав бажаної «сповіді», якої большевикам потрібно було для оправдання перед культурним світом за варварське знищення нашої Церкви; за ув’язнення всіх владик, тисячів священиків і десятків тисяч мирян та за намагання завести в Галичині московську православну Церкву.

Не одержавши бажаної «сповіді», вони засудили Митрополита Йосифа на сім років каторжної праці в концтаборах Сибіру. І, на жаль, цей мученичий шлях Митрополита-Ісповідника є для нас майже невідомий, бо в своїй скромності сам він про нього не говорить, а як говорить, то дуже скупо і нерадо. Тут-і-там знаходимо відірвані згадки бувших каторжан, що його зустрічали, нпр. А. Княжинський, д-р Ф. Ґробауер. Останній, лікар з Австрії, у своїх споминах каже, що Митрополита побивали до крови, але він усе те приймав із стоїчним спокоєм, зовсім не нервуючись. «Московські комуністи – пише Ґробауер – лякалися Митрополита навіть у тюрмі, тому завжди посилали за ним своїх шпигунів. Навіть у «лазареті» завжди крутилися підозрілі типи, яких посилало НКВД підслухувати його розмови.» З тих причин Митрополита Йосифа часто переносили з місця на місце, забороняючи йому говорити з людьми, бо лякалися його впливу на оточення.

V

Мимо всяких шикан Митрополит Йосиф знаходив спосіб і нагоду виконувати свій уряд Пастиря, бо за те його судили і карали аж чотири рази. Він часто писав свої послання та знаходив дорогу посилати їх своїй мученій кошарі в рідну Україну й всюди на Сибірі. Зразок одного такого послання, яке люди переписували й передавали дальше, дістався закордон і з нього можна бачити, як сильно і безстрашно Митрополит Йосиф виконував свій уряд. Воно писане під Різдво Христове 1947-го року. У ньому він писав: «Ми, Митрополит і всі єпископи, Пастирі Ваші, ув’язнені, мучені і вивезені на Сибір за святу віру Христову нашу, і за церкви наші і за народ многострадальний наш, шлемо до Вас із сибірських снігів і тюремних мурів Благословення Боже на недалеке Різдво Христове.

«Бог є з Вами і тут далеко на Сибірі, і в тюремних казематах. Бог є і буде всюди з Вами, Дорогі Браття і Сестри, Бог є у Ваших хатах, в містах і селах. Бог є з Вами на важкій колгоспній панщині. Бог є з Вами у Ваших землянках і підпільних сховищах, Бог є з Вами в тюрмах і засланнях. Бог є з Вами в час Ваших мук, тортур і розстрілів. Бог є і з нашими стрільцями-повстанцями. Бог є і буде все і всюди з цілим нашим многострадальним народом у час його найбільших страждань і мук. Він благословить Вашу боротьбу проти антихриста та винагородить щедро всі Ваші муки і кривди. Віруйте Йому одно­му, тримайтеся своєї віри батьківської, своєї рідної землі батьківської, своїх церков і своїх хат, своєї мови і Божої правди; не бійтеся гонення, труду, жертв і мук, бо все те для народу нашого і для Христа й Бога-Отця нашого.

«Прийде недалекий день і царство червоного сатани, антихриста розвалиться і пропаде, щезне слід по ньому, а Церква і віра Христова житимуть вічно, а з ними житиме вічно слава і пам’ять святих мучеників народу нашого, які нині борються і терплять для неї.

«Як родився Христос, так зродиться нове, вільне життя на землі. Як воскрес Христос, так і воскресне з гробу неволі наша Мати Україна і відродиться наша свята Церква! Благословенні хай будуть усі, які послухають голосу цього, не покинуть своїх рідних хат і свого народу, і допоможуть у боротьбі проти антихриста. А прокляті будуть по віки вічні всі Юди – зрадники.

«І прийде час, стане правда на замученій землі, згине царство сатани і буде Воля Божа. Хай так станеться. Амінь.»

«Дано Року Божого 1947 у день св. Димитрія Великомученика.»

Таким вогненним словом кріпив свою паству Митрополит Йосиф, Христів Пастир у кайданах серед сибірських снігів. Чи можна дивуватися, що його лякалися большевики і судили аж чотири рази: перший раз 1946-го року на сім років каторги у Воркуті; в 1953-ому році засудили його на неозначений час; в 1957-ому році, у 10-річчя свого Священства, він був засуджений знову на сім років, і тоді папа Пій XII писав до нього ґратуляційне письмо, кажучи: «Достойний Брате, висловлюємо Тобі сердечну вдячність за ревне сповнення свого пастирського уряду ціною своєї власної свободи, бо Ти обрав не славу задля імени Ісуса.» В 1962-ому році знову засудили його на неозначений час і перевели до гострої тюрми в Мордовії, де він мав умирати.

Того року йому сповнилися сімдесять років життя й українські громади вільного світу влаштували богослужби і торжества в наміренні Ісповідника. Його Особа стала осередком уваги і символом борця за Христову віру і правду. Відомий американський кардинал Кушінґ з Бостону у своїм «Слові», 6-го травня 1962 p., подав таку синтезу заслуг Митрополита-Ісповідника: «Із сорока років свого священства він перевів сімнадцять років у тюрмі. В довгій історії Церкви є мало, якщо взагалі є, такі ісповідники і мученики за віру, що так довго терпіли. У первісній Церкві християн кидано левам на жир, тортуровано, мучено голодом, прибивано до хрестів або палено на костирах. Одначе ці тортури тривали коротко в порівнанні з довгим ув’язненням, тортурами душі і тіла, яким піддають Архиєпископа Сліпого вже майже половину його сорок-літнього священства. Молимось сьогодні за Архиєпископа Сліпого, одного з найбільших ісповідників за віру від початків християнства аж до сьогодні, і за всіх інших утисканих комунізмом, яких він став символом.» Така оцінка терпінь кардиналом Кушінґом кладе українського Митрополита-Ісповідника Сліпого в ряди небагатьох мужів Вселенської Церкви, яка носить і носитиме по віки печать їх великого духа і характеру.

З огляду на загарбницьку політику Москви ніхто не міг сподіватися. будь-коли побачити Митрополита-Ісповідника на волі. Та Боже Провидіння має. свої пляни і дороги. Звільнення Митрополита з неволі слушно вважають надзвичайною Божою ласкою українському народові в добу його всенародньої скорби і горя. Всемилостивий Бог дав нам його «обома пригорщами», щоб він, як біблійний Мойсей, вивів український нарід з низин на вершини. Про здогадні причини й обставини його звільнення з сибірської каторги та про кілька років його життя на волі писала світова преса, і про це розказується у книжці п. з. «Невидимі Стиґмати».

Митрополит-Ісповідник переніс довгі тортури і страждання з великою силою духа і завзяття та здобув собі і нам неоцінений духовий капітал, що триватиме довгі сторіччя, як духовий скарб Української Нації, її стійкости, непохитної вірности і шляхетности в найважчих моментах її історичного життя. Своїм вірним служінням Христові і своєму Рідному народові він дав нам найкращий приклад.

Під час другої сесії Вселенського Собору Митрополит-Ісповідник забрав перший раз голос 11 жовтня 1963 року, а ватиканський щоденник написав, що «Отці прийняли його довготривалими оплесками на знак подиву для його довголітніх, геройських страждань. Він став славою всього єпископату». У своїй промові Митрополит-Ісповідник просив Отців піднести Києво-Галицьку Митрополію до ряду патріярхату, без чого, на його думку, вона не зможе вповні розвиватися у майбутньому. Це його домагання Отці апробували довготривалими оплесками.

Мабуть у зв’язку з цим домаганням Папа визнав за ним рідкісний титул «Верховного Архиєпископа» після закінчення другої сесії Собору, а після Різдва Христового того року він був іменований сталим членом Конґреґації Східніх Церков, де засідають тільки кардинали, а від Папи Івана XXIII також патріярхи.

21 листопада 1964 року Вселенський Собор схвалив декрет «Про Східні Католицькі Церкви» і ще того самого дня він був проголошений Папою. В ньому визнаються за східніми патріярхами всі їх давні права і привілеї, а в його 10-ому параграфі говориться: «Те, що сказано про патріярхів, є важне теж, згідно з приписами права, відносно Верховних Архиєпископів, які є в проводі якоїсь Помісної Церкви чи Обряду.»

Цей параграф відноситься до Української Церкви, бо під сучасну пору Митрополит-Ісповідник Йосиф VII єдиний у всій Католицькій Церкві має такий титул. Він проголосив у свому «Благовіснику», 22-го грудня 1964 року, що «спираючись на постанови Собору про власть східніх патріярхів і верховних архиєпископів, він заряджує, що згаданий декрет про Східні Церкви в Українській Церкві ввійде в життя 7-го квітня 1965 року.»

VII

На великий жаль, вийшли непередбачені, досі загально відомі труднощі, перш за все, у справі скликання Синоду Української Ієрархії, конечного для «осучаснення» нашої Церкви. Щойно восени 1969 р. при нагоді посвячення церкви св. Софії в Римі Папою Павлом VІ такий Синод відбувся, але не було всіх єпископів, бо вже в тому часі Конґреґація Східніх Церков стала на становищі, що Українські Єпископи не мають права на Синод, лиш можуть зорганізувати свою Конференцію. Тому ухвали IV-гo Архиєпископського Синоду не були визнані, і бракувало однозгідної постави владик, духовенства і мирян, зачалася широка акція в усіх краях поселення.

Номінація двох єпископів-помічників для митр. А. Сенишина з Філядельфії, ЗСА, напочатку 1971 року без попереднього порозуміння з Синодом Українських Єпископів довела до загострення конфлікту і демонстрацій у митрополичій катедрі в Філядельфії. І можна думати, що відплатою за те була заборона Верховному Архиєпископові Кардиналові Йосифові VII поїхати до Канади, де він сподівався відбути свій черговий Синод і вирішити справу згаданих номінацій.

В дні 7-го липня 1971 року Папа Павло VI особисто доручив листа Верховному Архиєпископові, яким видав своє неґативне рішення, принаймні під сучасну пору, в справі заснування Українського Патріярхату. І коли українські єпископи знову з’їхалися до Риму в цілі посвячення відновленої церкви св. Сергія і Вакха, Верховний Архиєпископ зарядив, відбуття V-гo Синоду, в якому взяли участь всі присутні єпископи і який свої ухвали передав Папі Павлові VI.

Іменування о. шамбеляна М. Марусина Ап. Візитатором українських католиків в краях Західньої Европи, де ще немає екзархату /нпр. Бенелюкс, Австрія, Швайцарія, Швеція/, як також піднесення екзархату в Бразилії до ряду єпархії та іменування нового єпископа, о. Кривого, без порозуміння з Синодом Українських Єпископів, є знаком, що й цим разом ухвали V-гo Синоду знайшли той самий опір.

Сьогодні ніхто не може знати, як довго прийдеться ще ждати на щасливе закінчення цієї преважної справи, від якої залежить «бути чи не бути Українській Церкві». Обходячи 80-річчя з дня народин Верховного Архиєпископа Кир Йосифа VII, дякуймо Богові за те, що зберіг його для нас, щоб він поклав сильні основи під нову, осучаснену Українську Церкву. Він кличе нас до єдности і праці для здійснення нашої мети: Українського Патріярхату.

На многая Літа Владико !

Поділитися: