(До питання ювілейного 1950 року з дня смерти Ісуса Христа)
Такими простими, зрозумілими і рівночасно глибокими та всеохоплюючими словами у п’ятницю 25 березня ц.р. Святіший Отець Іван Павло II проголосив ювілейний 1950 рік з дня розп’яття — смерти нашого Спасителя Ісуса Христа, що триватиме до 22 квітня 1984 p., себто до Христового Воскресіння наступного року. Яке ж завдання цього ювілейного 1950 року сметри Ісуса Христа, що відбувається кожних 50 років? В першу чергу, цей Ювілей нам підкреслює й наголошує непроминальну, вічно повториму подію, яку ми завжди кожного року величаво святкуємо для того, щоб ми, грішні, у першу чергу християни і також невіруючі звернули особливу увагу й в окремий спосіб замаркували пам’ять воскреслого Христа у нашому духовному житті. Щоб ми відкрили двері до наших сердець і, запрошуючи воскреслого Христа, впустили Його до нашого серця. Щоб назавжди поселився у нашому серці Той, що з любови до нас і для нашого вічного спасіння зійшов із небесних висот, з дому Отця Свого, щоб, переносячи страждання й муки, в кінці віддати своє життя.
Що ж може бути найдорожче на земній плянеті, нашої тимчасової мандрівки, як не життя людини? Що людина не робить, коли бачить загрозу втрати свого життя? Робить все, що є в її силах, щоб врятувати, продовжити своє життя на землі. Вдумаймось над тим! Ісус Христос, як Богочоловік, мав усі людські прикмети: бажання жити, відчуття болю, смутку, переживань, страху, але не повагався сповнити волю Отця Свого і з любови до нас і ради нашого спасіння у муках і стражданнях віддав на 33-му році своє життя. Вглибімся в суть цієї незаперечної істини, яка є унікальною і неповторною, що є відкупленням всього людського роду. Уявім собі, що ми урятували комусь життя. Врятована людина залишається вам вдячною на все життя. Що ж тоді говорити про відкуплення і спасіння нашого вічного позагробового життя, яким нас наділив наш Відкупитель Ісус Христос. Той, до якого Святіший Отець Іван Павло II закликає нас, щоб ми відкрили йому двері наших сердець.
Рефлектуючи над трагічною подією — смертю Ісуса Христа, доводиться ще і ще раз утверджувати нашу непохитну віру у Триєдиного Господа Бога. Ще і ще раз доводиться незаперечно стверджувати, що ніхто не може заперечити, — як грубо помилялись ті, які горезвісним судом над Ісусом Христом, бичуванням, розп’яттям і смертю Богочоловіка Ісуса Христа надіялись, що на цьому все закінчиться. Розбіжаться в страху й непевності Христові найближчі послідовники — апостоли, закінчиться Христове навчання, а з роками й віками ніхто навіть не згадає про Христа, все піде в забуття. Вчора, сьогодні й завтра ми були, є і будемо безпосередніми свідками протилежної дійсности до тієї, яку передбачали розпинателі Ісуса Христа. Христовбивці умертвили — убили людське тіло, але неспроможні були вбити вічно Животворящого Божого Духа, якому немає ні початку, ні кінця. Застановімось над цією незаперечною Божою Премудрістю.
Христовбивці знали з історії, що були великі людські імена, мислителі й навіть пророки, яких знав світ, але після смерти, з часом вони відходили у забуття, тільки час-до-часу про них згадується у книжках, що колись такі були і діяли. Вони сподівались, що Ісус Христос, що був Богом і людиною, належав до тієї самої категорії, але ж вони грубо помилились. Нічого в тому не допомогло переслідування перших християн. Не допомогло ув’язнення Христових апостолів. Не було сили, яка могла зупинити похід вже воскреслого Христа. Не могла собі дати ради тодішня могутня римська імперія чи тодішня вже софістикована еллінська культура. Чим дальше людство відчалювалось від дати народження і дати смерти Ісуса Христа, тим більше кріпшала і поширювалась Христова віра, бо вона була сперта на неперевершеній любові до людини, до людства, яка вказувала і вела до вічного життя. Не було, немає і не буде іншої події, іншої людини, імперії, держави чи сили земної могутньости, якою можна б замінити прихід на землю Христа — Різдво і Його смерть — Воскресіння Христове. З народженням Христа числимо нову добу в історії людства. Це ж напевно не випадок?
З того часу, коли Христос віддав останній подих на хресті й помер, проминуло рівно 1950 років. На протязі того часу, як також і перед тим, було чимало визначних мислителів, пророків, учених світової слави, великих героїв, полководців, імена яких забулись. Великі й могутні імперії вже давно розпались, по деяких і слід пропав, а воскреслий Христос й Його Свята Церква зосталась непоборною, животворчою, зосталась дійсністю життя. Вже була не одна спроба замінити воскреслого Христа, Його вчення, Його Святу Церкву, але всі вони виявились слабими і безсильними у світлі всемогутньости Спасителя Христа. Чим дальше віддалюємось від світлої і радісної події Христового воскресіння, тим більше утверджується наша віра, тим більше й виразніше стає перед нами воскреслий Христос.
Ось цей 1950 ювілейний рік, що є ювілейним роком всіх християн, повинен викликати у нас особливий жаль, особливу постанову звернути з дороги сатани — гріха, але ступити на дорогу воскреслого Христа, що веде до вічного спасіння — Божої вічности. Хай цей «Святий Ювілейний Рік Відкуплення» пригадує нам, що фізичне розп’яття Христа, яке відбулось 1950 років тому, відбувається, чи, скажемо, повторяється, у символічному значенні, кожночасно, нашими гріхами. Тому уникаймо гріха, а відкриймо наше серце для Відкупителя-Христа.
У цей «Святий Ювілейний Рік Відкуплення» особливо згадаймо про нашу Церкву і наших сестер і братів на рідних землях і просім, щоб воскреслий Христос дав їм сили дальше високо нести Його знам’я перемоги над дияволом, щоб ми могли об’єднано й гідно відзначити наше 1000-ліття християнства на Русі-Україні. Молім Всевишнього Господа Бога, щоб нам допоміг відкрити двері наших церков в Україні та впустити Відкупителя-Христа, щоб Україна вийшла з гробів і катакомб та знову зацвіла вірою і духом воскреслого Христа. Широко, широко відкриймо двері наших сердець для нашого воскреслого Христа!
М. Г.
