Відійшла у вічність невіджалувана хористка бл.п. Мирослава Крупа-Клюфас

Мирослава народилася у 1919 р. у Самборі на Україні в священичій родині. Батько, о. кан. Сильвестер Крупа, був греко-католицьким священиком, а мати, Стефанія з р. Дубляниця — учителькою. Бабуня бл.п. Мирослави була німецького походження з Байгертів. Будучи малою онукою, Мирослава часто слухала, як бабуня шептала молитви німецькою мовою. У минулому столітті під Австро-Угорщиною були часті припадки мішаних подруж. Німці одружувались з українками, а українці з німкенями. У цьому припадку таке кровне сполучення вийшло нашому народові на користь. Бл.п. Мирослава була завжди точна, правдомовна, внутрішньо зорганізована, а в праці віддана і акуратна. До початкової школи ходила в с. Цівків біля Любачева, де її батько був парохом греко-католицької церкви. По закінченні початкової школи стала ученицею Інституту для дівчат у Перемишлі. Цей інститут закінчила з вирізненням. До сьогодні заховалася емблема учня інституту, яку носила на рукаві однострою.

Крім цього була активним членом Пласту (відзнака Пласту з берету рівнож збереглася). Третьою відзнакою, яку Покійна зберегла, була стяжка з буквами УMX (Українська Молодь Христові). Також ще в молодому віці Мирослава вступила в члени Марійської Дружини.

В часі німецької окупації студіювала у Кракові фармацію і тут брала дуже активну участь в студентській громаді. Вивчила дуже добре німецьку мову, яка їй в тому часі стала дуже придатною. Завдяки володінню цією мовою, своїм тактом і різними стараннями удалося бл.п. Мирославі тричі врятувати від смерти тодішнього студента медицини Теодозія Крупу, котрого гітлерівці заміряли розстріляти (Теодозій Крупа зараз лікар в Америці).

Друга світова війна. Виселення.

Батько бл.п. Мирослави о. кан. Сильвестер Крупа, будучи парохом Журавиці, біля Перемишля, після війни мусів залишити парафію, задержався на якийсь час в Перемишлі при вул. Словацького, щоб, ждучи на відповідний транспорт, зміг виїхати на Україну. В цьому часі дуже тяжко хворіла мати бл.п. Мирослави, і з цієї причини виїзд відкладався. Тоді о. кан. С. Крупу арештовують і вивозять до табору в Явожні. Вневдовзі арештовано і дочку о. кан. бл. п. Мирославу. Арештована, виходячи з хати, залишила відчинені двері, щоб хтось з сусідів мав змогу прийти і дати її хворій мамі хоч ложку води і страви.

Після повернення з в’язниці бл. п. Мирослава піднімає фізичну працю на ріллі у господаря в Пикуличах. Хоч до такої праці вона не привикла, однак мусіла працювати на прожиття. На щастя, тривало це не довго, тому що господар велів, щоб бл. п. Мирослава уділяла його синові лекції з математики. За усильними стараннями бл. п. Мирослава одержала працю в кооперативному банку («Бакн Спулдзєльчи») в Перемишлі. У цьому ж банку, працюючи на різних відповідальних становищах, (найдовше як касирка), працювала Покійна аж сорок три роки. Тут слід згадати, що бл. п. Мирослава мала велику інтуіцію і вміння вишукувати помилки і неточності в рахунках. Мала хист концентрації уваги. За те все працівники банку її дуже шанували і любили. Нікому не перешкоджало те, що Покійна була українкою, чого і ніколи не укривала.

Батька бл. п. Мирослави, о. кан. С. Крупу перевезено з табору в Явожні до в’язниці в Грудзондзу. По трьох роках ув’язнення щойно повернув до родини в Перемишлі. У таборі в Явожні о. кан. С. Крупа перебував найдовше. Чому? Тому, що слідчі Уряду Безпеки пропонували о. каноніку увільнення у кожній хвилині, якщо вибере місце перебування на західніх землях, а не у Перемишлі. Уряд Безпеки не хотів погодитися на те, щоб у Перемишлі діяв греко-католицький священик.

Суспільна праця Мирослави

Від 1957 р. заходами батька о. кан. С.Крупи у Перемишлі розпочалися греко-католицькі богослуження. Роблено старання про легалізацію нашої Греко-католицької Церкви. Всі письма в повищій справі до міністерств і льокальних властей переходили через руки бл.п. Мирослави. Вона робила все, щоб увінчати успіхом започатковане діло. Опісля вступила в ряди церковного хору. Тут стала його цілою душею і неоціненною помічницею для диригента. З огляду на втрату зору диригента у Явожні переписувала йому нотні партитури. Вільні хвилини використовувала на вишивання. І тут слід зазначити, що уміла прекрасно добирати кольори до взорів.

Вдалося їй відшукати старий регіональний перемишльський стрій, за якого зразком вишито строї для церковного хору.

Бл. п. Мирослава дуже любила працю в драмгуртку. Праця її полягала на приготуваннях і гримуванні акторів в гардеробі, а також добір костюмів та суфлеруванню на сцені. Як Мирослава була за кулісами, то актори виконували свої ролі певно і відважно. Хоч сама не любила особистих похвал, то не щадила їх іншим, які заслуговували на це.

Духовне життя Мирослави

Покійна дуже любила брати участь у Службі Божій і цінила її вартість. Щоденно приступала до св. Причастя, керуючись своєю внутрішньою максимою, що «день, прожитий без св. Причастя, то страчений день в житті людини». Мала також велику набожність до душ, терплячих у чистилищі. Щоденно за них молилася і складала пожертви на відправи Служб Божих. Серед святих найбільше почитання виражувала до св. Антонія Падевського і св. Юди Тадея — брата Христового, Покровителя в усіх трудних і безвихідних справах. Стрінувши бідних на дорозі, Мирослава завжди давала їм грошову милостиню. За це бідні здалека пізнавали Покійну і завжди до неї зичливо усміхалися.

Остання радість в житті Мирослави

Дуже любила молитися на вервиці і постійно її при собі носила. У місяці березні цього року ми, парафіяни, постановили кожного дня після читаної Служби Божої відмовити спільно і голосно одну десятку вервиці за нашу Церкву, Україну та в своїх приватних інтенціях. Молитва ця була б також благодаренням після св. Причастя. Про цю постанову поінформовано о. мит. Т. Майковича — пароха греко-католицької катедри. В п’ятницю, 19 березня ввечері, після Служби Божої і Хресної дороги вістку про відмовлювання вервиці донесено Мирославі. Вона дуже зраділа і сказала: «Як я тішуся, що у нас буде таке гарне богослуження, хотіла б і я в ньому взяти участь».

20 березня 1993 р. о год. 7.30 відправлялася в нашій катедрі Служба Божа, яку я жертвував за батьків бл. п. Мирослави, і в тому ж часі Боже Провидіння покликало Мирославу до вічности. Так несподівано для всіх закінчилася її туземна мандрівка. Зараз після ранішньої Служби Божої зійшлися найближчі особи, приятелі, родина, хористи і сусіди. На чолі з парохом о. мит. Майковичем відправлено Парастас. При померлій відмовлено також цілу вервицю з похвальними розважаннями (від цього дня у Перемишлі постійно кожного будня відмовляється одну десятку вервиці).

Бл. п. Мирослава через 33 роки зберігала два агнці і кілька частиць, які у 1960 році приготовив її батько, о. кан. С. Крупа, щоб відправити Службу Божу. Знеможений хворобою, Служби Божої не встиг відправити. Збережені агнці і частиці вложено до гробівця родини Покійної під час її похорону.

Похорон відбувся 24 березня 1993 р. День був прекрасний — соняшний. Зійшлася ціла українська громада Перемишля, рідня з України, представники інституції (банку). Були вінки і квіти. Повна глибокого змісту промова о. мит. Т. Майковича, в якій висказав цілу мандрівку життєвого шляху Покійної Мирослави, залишиться надовго у пам’яті присутніх. Також хористи церковного хору «Горі Серця», якого душею була через довгі роки Мирослава, зворушливими піснями попрощали свою хористку на вічний спочинок. В задумі і смутку прощала перемишльська громада одну з кращих своїх членів, яка завжди усім бажала лиш добра.

За Марійську Дружину – Катерина Козак
Диригент церковного хору «Горі Серця» в Перемишлі – Володимир Пайташ

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>