Вістка про смерть мґра Леонтія Крушельницького, який по довгій важкій недузі помер 22 березня 1982 р. на 77 році життя, українська громада прийняла дуже боляче, а зокрема широкі кола членів хорового мистецтва, що в ньому покійний займав провідне місце. Одночасно це також була болюча втрата для Відділу Українського Патріярхального Т-ва в Нью-Йорку. Це природньо, що найбільше відчували його відхід члени хорового мистецтва, бо ж покійний був неперевершений любитель і популяризатор української пісні. Не буде перебільшенням, коли скажу, що його постійним девізом було не тільки співати, але добре, на високому мистецькому рівні співати. Цю девізу Леонтій Крушельницький з посвятою і відданістю здійснював у житті.
Хоч за професією Л. Крушельницький не був музикознавцем, але його віддана довголітня праця для хорового мистецтва давала йому право не раз сказати в ділянці хорового мистецтва вирішальне слово. На основі його відданої праці і безмежньої любови виробилось у нього глибоке відчуття, нюанси хорового мистецтва. Він же довгі роки був диригентом, знав що, де і коли можна осягнути. Так він жив хоровим мистецтвом не тільки під час проб і концертів, але ввесь час. Хто знав покійного, той погодиться, що з його настановою до мистецтва в загальному, а хорового — зокрема, це було зрозуміле.
З його внутрішньої настанови випливала глибока любов до пісні, тому він не раз повторяв: «наша пісня не вмре, не загине». Тому зрозуміло, що він все старався організувати хори. Він був ініціятором і одним із основоположників хору «Думка» в Нью-Йорку, що вже має сьогодні за собою понад тридцятирічну історію своєї активної й успішної діяльности. До речі, покійний був для «Думки» ЇЇ душею. Він радів її успіхами, але дуже переживав і болів її недоліками. В критичний час для «Думки» був її довголітнім диригентом. Коли покійний бачив на овиді кращого, більше талановитого диригента, то старався, щоб той зайняв його місце диригента. Треба підкреслити, що людей з такою настановою немає багато. Коли виникла потреба, то він не посоромився стати разом з хористами і співати свою партію. Це тільки підкреслює те, що йому йшлось про рівень хорового мистецтва, і для цього він робив все, що тільки було в його спроможностях. На жаль, стан здоров’я ускладнив його діяльність. Він втратив ногу і не міг ходити. Це його прикуло до одного місця — сидіти в хаті, але й тоді він не сидів бездіяльно і завжди служив своїми порадами для хору «Думка».
У розквіті хорового мистецтва, тут в США, в першій половині шістдесятих років за ініціятивою тоді активного члена і довголітнього голови хору д-ра Богдана Карпевича і покійного Леонтія Крушельницького був скликаний з’їзд представників хорів у США, на якому була створена централя хорів в США. На жаль, ця ініціятива не витримала проби життя. До речі, покійний дивився на ці питання реально й саму ініціятиву трактував, як спробу.
Поза хоровим мистецтвом покійний цікавився в загальному культурно-громадським і церковним життям. Був членом Відділу Українського Патріярхального Т-ва, але через недугу не міг брати безпосередньої участи в праці Т-ва.
На похоронні відправи за покій душі Леонтія Крушельницького «злетілись» майже всі хористи «Думки», щоб віддати йому останню прислугу і сказати «Прощай, наш батьку» та заспівати у вічну, безповоротню дорогу — Божу вічність невмируще «Святий Боже, святий кріпкий…». Хором диригував Андрій Добрянський. Голоси співу могутньо виривались з грудей хористів, хвилями переливались і неслись, неслись до небесних висот, до Всевишнього Господа Бога, благаючи Його, щоб прийняв душу покійного Леонтія та поселив у своїх селищах, де немає ні болю, ні печалі.
Після Парастасу, який відправив о. С. Шевчук, ЧСВВ, покійного прощали диригент церковного хору церкви св. Юра Іван Хома, голова хору «Думка» Ігор Раковський, від української громади — адв. Роман Гуглевич і від церковного хору ім. Митрополита Андрея — Лев Мащак.
З приводу болючої втрати дружині покійного пані Лідії, синові з дружиною і дітьми, сестрам та ближчій і дальшій родині висловлюємо глибоке співчуття. Хай гостинна американська земля буде легкою, а пам’ять про нього йде з роду в рід.
М. Галів
