Відійшов у Божу вічність патріарший архимандрит проф. д-р Іван Гриньох

У середу, 14 вересня 1994 p.. у Мюнхені — Німеччина, на 87 році багатотрудивого і творчого життя, перенісся у Божі засвіти відданий робітник у Божому Винограднику, видатний богослов-мислитель, церковний і громадсько-політичний діяч, провідний член ОУН і активний учасник українського резистансу — Української Повстанчої Армії (УПА), один із засновників і другий віцепрезидент Української Головної Визвольної Ради (УГВР), довголітній голова Президії Закордонного Представництва УГВР, професор богословських католицьких семінарій і університетів в Україні і діяспорі, Патріярший Архимандрит о. д-р Іван Гриньох. З повище загального переліченого виразно видно, ким був о. Іван Гриньох. Він справді був багатогранною і багатокольоритною особистістю. Його раптовий відхід у Божу Вічність, щоб там перед маєстатом Всевишнього Господа Бога скласти звіт з свого життя, служіння Христовій Церкві, сильно відчують у першу чергу наша Церква, себто богословський світ, а також в неменшій мірі український зорганізований мирянський світ, журнал «Патріярхат» і також український політичний світ.

Покійний прожив довге життя, яке ввесь час нанизував його багатим, багатим творчим змістом. Говорячи мовою Євангелія про таланти, то тут слід підтвердити, що о. Іван багато, багато разів помножив свої таланти, гідно сповняючи свій обов’язок супроти Христової Церкви і своєї батьківщини України. Це випливало з його сильної віри у Божі Правди, які були домінуючими в його житті. Він мав цю особливість впливати і передавати сильну віру і служіння Церкві й народові іншим. Все це випливало з його глибокого розуміння християнських вартостей та їх незаступимости у житті розвитку людства.

Варто підкреслити, що о. д-р Іван мав цю справді Божу харизму неперевершено володіти ось цим Словом, про яке у воскресній Євангелії говориться: «На початку було Слово і Слово було в Бога, і Слово було Бог…». Покійний о. Іван неперевершено володів цим Словом, зокрема серед студентської молоді. Пригадаймо собі ті пам’ятні 1930 роки, коли серед студентської націоналістичної молоді був поширений і панував релігійний індиферентизм. Тоді християнські вартості підмінювались комуністичними, нацистськими і фашистськими ідеологіями. Отець Іван своїм особливим осмисленням Божих Правд і християнства зумів цю молодь зацікавити думати і переконати її, і вказати, що правильним шляхом життя і боротьби є християнські основи.

Йому вдалось підносити людей з морального упадку зневіри і відкривати перед ними справжню ціль життя, яке спиралось і спирається на незмінних християнських заложеннях. У критичні хвилини все знаходив підбадьорюючу думку, вказував вітальну і надійну перспективу. Це не раз доводилось особисто пережити й відчути у моїй нелегкій редакторській праці журнала «Патріярхат». Листи з словами надії о. Івана до мене все були немов відсвіженням і оновленням творчого змислу. Вони, ці листи, додавали мені сили, стійкости і наполегливости та дальшої витривалости у праці. Підкреслював, що за правду, справедливість все треба змагатись, боротись, а правда напевно переможе.

Ні більше, ні менше о. Іван був один з небагатьох українських глибоких мислителів. Кожна одна виголошена проповідь з церковної амвони чи під час польових Служб Божих у легіоні «Нахтігаль» та в УПА, кожна виголошена політична доповідь чи написана стаття все були дбайливо опрацьовані, глибоко осмислені й майстерно запрезентовані — виголошені та мали імпресивну силу на слухача чи читача. Справді покійний був винятковою людиною в українському середовищі. Ось хоч би назвати його політичний есей, написаний в 1941 і 1942 роках, на актуальну тему: «Цілі і методи німецької імперіялістичної політики на окупованих теренах», у якому автор майстерно розкрив і проаналізував гітлерівські злочини у відношенні до українського народу. Він як учасник похідних груп, який знав в основі нацистські пляни, дуже точно передбачав, до чого прямує гітлерівська Німеччина, тому у своєму есеї перестерігав перед небезпеками, які несли для України нові «визволителі».

Все ж таки його основна увага була звернена на богословську царину. В тій же ділянці покійний був неперевершений ерудит, знавець церковних проблем, які належно і відважно їх аналізував та ставив крапку над «і». Тут варто хоч на марґінесі згадати його відому статтю, що з’явилась у журналі «Сучасність», січень 1963 p., під назвою: «Епілог чи пролог у зустрічі двох епох?». У цій статті автор подав свої критичні спостереження першої сесії Вселенського Собору Ватиканського II, який скликав св.п. Папа Іван XXIII, людина великої візії і доброго серця. З одної сторони ствердив незаперечну правду ватиканським спецам: «Не на християнському Сході, а на латинському християнському Заході звихнено ідею «католицькости» Христової Церкви. Не на Сході, але на Заході звужено поняття «католицькости Церкви» до однієї культури, до одного географічного поняття «Західньої Европи» і до одного типу латинського християнства». На іншому місці автор пише: «Зацікавленим прелатам і спецам від питань християнського Сходу ми радили б прочитати хоч би одну з цікавих праць Митрополита Андрея, написану в 1943 році. Ця праця написана французькою мовою і є сьогодні дуже актуальною». З другої сторони, висловив не менш критичну думку у сторону нашої ієрархії, кажучи: «Для нашої Церкви Собор пройшов на десятки років передчасно, бо наша Церква-Мати засуджена на мовчанку, а її Церкви-Дочки виявили бездарність…». На іншому місці в цій же самій статті автор кількома реченнями згадує і наших православних братів: «Нашим дальшим бажанням було б, щоб наші православні брати перебороли у себе самих комплекси кривди, меншевартости і історичних, байдуже — виправданих чи ні, жалів і упереджень, щоб вони вирвались з пут чужої духовости і віднайшли шлях до вирізьблення свого християнського обличчя в дусі давнього, чужими впливами не викривленого православія старої України. Нашим гарячим бажанням було б, щоб ці наші брати потрактували справу з’єднання, як справу серйозну, справу насамперед нашої спільної віри…». Ми дещо більше зупинились на цитатах о. Івана, але нашим бажанням було, щоб показати його глибоке розуміння проблем нашої, як також в цілому Вселенської Христової Церкви. Тут можна тільки назвати такі цінні його праці як «Слуга Божий Андрей — благовісник єдности», «Куди прямує Ватикан», «Православ’я і католицтво» й інші. Слід відмітити, що розуміння о. Івана Церкви, як інституції людської і Божої, та працю в Церкві, як священик, бачив ширше й глибше поза ритуалами більш чи менше обмеженими. З такими своїми поглядами і настановами мав чимало труднощів від «власть імущих», але це не означало, що його твердження були єретичні, але навпаки Якщо пригадати собі той час, а він може ще і сьогодні в декого покутує, коли говорилось, що Церква — це владики. І на це покійний звертав увагу і доводив хибне розуміння. До речі, і Вселенський Собор Ватиканський II це питання ствердив і повторив, що на Христову Церкву складаються не тільки владики, але священики і миряни, і всі мають не тільки свої обов’язки і завдання, але також права, які, на жаль, у нашій Церкві не практикувались і навіть сьогодні намагаються їх оминати.

Варто тут хоч дуже схематично у хронологічному порядку подати біографічні дані. Іван Гриньох прийшов на світ у родині Анастазії і Михайла Гриньохів 28 грудня 1907 року в селі Павлові, що на Львівщині. Батьки Івана в 1909 році приїхали до США і поселились у Філядельфії. Тут їм Господь послав другого сина, якого охрестили Степаном. З часом родина Гриньохів повернула до свого рідного села Павлова. Батьки обидвом синам дали дбайливе родинне і релігійне виховання і уможливили їм закінчити високі студії богословії. Обидва сини, Іван і Степан, стали відданими священиками. Іван закінчив гімназію у Львові і тут почав богословські студії, які продовжував на відомому католицькому університеті в Інсбруці — Австрія, Мюнхені — Німеччина і Парижі — Франція, завершивши докторатом. Священичі свячення прийняв з рук Мирополита Андрея у вересні 1932 р.

Спершу нововисвячений священик Іван залишився працювати при митрополичій палаті, а згодом був на парафії у Галичі. Отець д-р Іван мав добру підготовку, і тому його в 1935 році Митрополит Андрей покликав на викладача в Богословській Академії у Львові викладати філософію і богословію. Водночас він став духовним опікуном студентської молоді, що мало особливе значення, та заступником пароха в катедрі св. Юра у Львові.

Це особливий період в житті о. д-ра Івана, коли він ставив перші кроки у своїй душпастирській праці, який, звичайно, ніде не занотований і не досліджений. Тут о. Іван виявив динамічну силу свого знання та мислення, і його віддана праця мала визначальний вплив на тогочасну українську студентську молодь. До речі, Іван Гриньох виростав у час визвольних змагань і бачив їх програну, що глибоко залишилось в його пам’яті. Тому він у своїй праці, як душпастир духовний опікун, не міг забути, що Україна і її нарід є поневолені, що невідклично треба боротись на свободу і незалежність. Його праця в цьому напрямі послужила польській владі арештувати о. д-ра Івана, і він просидів у тюрмі до розвалу Польщі, але щоб не попасти у більшовицькі руки, Митрополит Андрей дав йому благословення виїхати на Захід, де продовжував сповняти душпастирську працю.

У той час усі відчували, що війна між гітлерівською Німеччиною і більшовиками е неминучою. Всі чекали тієї хвилини. Коли формувався під німцями легіон «Нахтігаль», то о. Іван поступив до нього, щоб провадити душпастирську працю. У війні Німеччини з більшовиками цей легіон не довго вдержався і не далеко зайшов, бо ж гітлерівська влада його не тільки скоро розв’язала, але декого, хто не вспів утекти, і ув’язнила. В тому часі чим раз то більше нацистська влада брутально поводилась з українським населенням. В наслідок того почала формуватись самооборонна сила — український резистанський рух, який оформився в Українську Повстанську Армію. В цьому русі о. Іван брав активну і провідну ролю. Він був учасником III Надзвичайного Великого Збору ОУН в Україні в p., а згодом він же був одним із засновників Головної Визвольної Ради, будучи вибраним другим віцепрезидентом УГВР. Отець Іван виконував дипломатичну працю, брав участь у переговорах з румунами і мадярами, про які цікаво й з гумором розповідав під час одного з вечорів у Клюбі «Крапка над і» у Мюнхені. Отець Іван з вояками УПА прийшов на Захід, до Мюнхену, де став головою Закордонного Представництва УГВР у 1950-1980 роках, водночас він же був головою Товариства Закордонних Студій й видавництва «Сучасна Україна» і «Сучасність».

Отець д-р Іван відновив свою педагогічну працю, ставши професором в Богословській семінарії в Гішбергу — Німеччина, а згодом, коли семінарію перенесено до Кулембургу — Голляндія, продовжував викладати філософію і богословію. Він же був також проф. на Укр. Вільному Університеті в Мюнхені. Після приїзду Блаженнішого Митрополита Йосифа на волю, до Вічного Міста — Риму, коли він збудував Український Католицький Університет у Римі, о. д-р Іван став його професором, а водночас був одним з близьких співробітників св. п. Патріярха Йосифа. Отець Іван на згаданих семінаріях й університетах провів велику і важливу працю у вихованні молодих адептів на священиків. Своїми дбайливо опрацьованими і глибоко продуманими працями-публікаціями формував українську церковно-християнську думку, про що вже було сказано вище.

Не буде жодним відкриттям, коли скажу, що о. Іван від самого початку і до кінця своєї смерти був відданий ідеалам св. п. Патріярха Йосифа за піднесення нашої Помісної УКЦеркви до гідности патріярхату. Він ці питання з великим знанням і відповідальністю осмислював і ставив їх на денний порядок до здійснення. Він не однократно відкривав для нас не одну незаперечну правду, яка нам відкривала очі і ставила нас в ряди організованих мирян, змагаючись за прадідні історичні права нашої УКЦеркви. Отець Іван був тим, що у Ювілейному 1975 Божому Році, у базилиці св. Петра у Римі, при головному престолі, на гробі св. апостола Петра, сповнивши бажання широких кіл мирян і священиків, підніс офіційно вперше возглас за «Патріярха Києво-Галицького та всієї Руси-України Блаженнішого Йосифа». Це стався історичний факт. Правда, Ватикан його не визнав, але також є фактом, що його не заперечив. Св. п. Патріярх Йосиф у своєму «Завіщанні…» писав: «Моліться за наш патріярхат, а прийде час, прийде такий папа, який визнає».

З повищих тільки натяків бачимо проведену велику працю покійним о. Іваном. Пригадую собі радісну хвилину, коли ми відзначили 90-річчя Патріярха Йосифа у Римі 1982 р. Патріярх Йосиф за віддану працю підніс о. Івана до гідности Патріяршого Архимандрита Помісної УКЦеркви. З повищого виразно видно, якою багатокольоритною особистістю був покійний о. д-р Іван Гриньох. В його особі УКЦерква втратила динамічного й полум’яного оборонця історичних прав нашої Церкви. Покійний о. Іван належав до тих щасливчиків, що Всевишній Господь дав йому можливість побачити і побгати у вільній і незалежній українській державі, побачити власними очима відновлену Помісну УКЦеркву, якій, на жаль, знову причепили нікому не потрібний прикметник «греко», і бути безпосереднім учасником підчас перенесення тлінних останків св. п. Патріярха Йосифа до катедри св. Юра у Львові. Це було для о. Івана щастям і радістю. Він побачив, що його вагомий вклад відданої з посвятою праці і життя не пропали безслідно.

Тіло о. Івана повинно було бути серед могил українських борців за український нарід і Українську Церкву в Україні, але бажанням покійного було, щоб його похоронено на гостинній американській землі в Оліфанті — Пенсільванія в приготованому спільному гробовці, разом, де колись спочине брат о. мітрат Степан Гриньох.

Похоронні обряди св. п. о. Івана розпочались у суботу, 17 вересня 1994 p., у Мюнхені, які відправив Владика Платон Корнеляк у сослуженні о. Мирона Молчка й інших священиків Як нас інформовано, то латинський єп. Шененбур разом з своїми священиками відправив у латинському обряді похоронні відправи в місцевості, де жив покійний. Повищі інформації не є повними, за це згори вибачаємось.

З Мюнхена тіло покійного о. Івана перевезено до Оліфанту — США, де має свою парафію брат покійного, о. мітрат Степан Гриньох. У неділю, 18 вересня, продовжувались похоронні моління в церкві свв. Кирила й Методія в Оліфанті. У понеділок, 19 вересня, в тій же самій церкві відбулось завершення похоронних обрядів. Заупокійну Службу Божу відправив митрополит Владика Степан Сулик у сослужені о. Степана Гриньоха, о. монсеньйора Реймонда Ревака й багатьох священиків, серед яких також були о. мітрат Володимир Андрушків і о. мітрат Іван Біланич — приятелі покійного. Біля домовини у церкві й на цвинтарі стояла стійка колишніх вояків УПА. Змістове слово по-англійськи про покійного о. Івана Гриньоха сказав о. Р. Ревак. Після закінчення Служби Божої о. Степан Гриньох висловив щиру подяку всім, що прийшли віддати останню прислугу покійному о. Іванові. Окремо подякував церковному хорові, учасникам, які приїхали здалека, називаючи Миколу Лебедя і Мирослава Прокопа, подякував бувшим воякам УПА, що держали стійку, як також коротко накреслив життєвий шлях брата, о. Івана. Отець Степан говорив по-англійськи й українськи. Після цього була відправлена при численній участі священиків на чолі з Митрополитом Панахида, і тіло перевезено на вічний спочинок на місцевий цвинтар до родинного гробівця. На похорон приїхали друзі і приятелі покійного о. Івана з Нью-Йорку, Чікаго, Йонкерсу, Філядельфії, Вашінгтону, штату Нью-Джерзі. Після похоронів у парафіяльній залі відбулись поминки-тризна.

Микола Галів