СЛАВА ІСУСУ ХРИСТУ!
До
Преосвященного Владики Петра Стасюка
Епарха для Українців-католиків Австралії, Нової Зеляндії й Океанії
Мельборн, 23 лютого 1995 р.
Преосвященний Владико,
Щирий привіт від всіх Сестер в Мельборні, бажаємо всього добра.
Звертаюся до Вас, Преосвященний Владико, щоб подати, на прохання вірних, вияснення до деяких питань, порушених на Вашій зустрічі з вірними дня 15.1.1995 року.
Це дивно й прикро, що треба давати такі вияснення. Але мушу стати в обороні правди і доброго імени Сестер Василіянок. Особливо останні два роки ми чули дуже багато висказів проти Сестер з деяких кіл, однак ми мовчали і сподівались, що справи покращають, на жаль, так не сталось.
Тому з болем серця мушу виступити, щоб вияснити бодай важніші точки, бо не збираюся входити в полеміку.
На зустрічі з вірними, Преосвященний Владико, Ви сказали: «Спочатку, як я приїхав, я мав труднощі з ними (Сестрами Василіянками — с. А.), з всіма (підч. с. А.) священиками, бо як я приїхав, бачив, внутрі епархії була така незгода між сестрами і священиками, і вона була гірша, чи не гірша, але я скликав 3 чи 4 рази священиків і сестер і сильно працював, щоб це полагодити…».
Хоч як це прикро, але мушу сказати, що це не є згідне з правдою. Ми мали тільки одну зустріч з Вами особисто, а другу зі священиками і семінаристами (хоч останні, до речі, не повинні були там бути). Тоді ми представили ситуацію, що два священики виступають проти Сестер та підривають їхнє добре ім’я. Показалось, що ті сходини не принесли бажаних користей. Дуже нам прикро, що приватні сходини і розмови вийшли на публічну ;арену. Це увело вірних у мильне зрозуміння, що то була велика незгода. Думаю, що здорова дискусія у замкненім колі є краща для всіх, і воно не повинно було виходити поза мури манастиря, так як кожні родинні непорозуміння лишаються родинною справою.
Було сказано, що праця Сестер Василіянок і Сестер Служебниць є добра — «Одні не є ліпші від других».
На жаль, поширюються вістки, навіть духовними особами, що одні Сестри є «дуже вчені», а другі є тільки «доместік енд черч сістерс», що не вміють вчити і не знають англійської мови. У монашій скромності й покорі Сестри Василіянки не можуть прийняти і таке несправедливе твердження та простити тому, хто таке каже. У відповідь хочу пригадати Вам, Владико, і всім, які такі твердження висловлюють, що Сестри Василіянки народжені в Аргентіні й приїхали до Австралії, щоб тут працювати для збереження для Бога, Церкви й України душ першого і другого покоління української еміграції, й робили це успішно упродовж 28 літ.
Вони приїхали служити Українській Католицькій Церкві і помогти зберігати-розбудувати її. Увесь той час вони вчили в Українських Рідних Школах, провадили Марійські і Вівтарні Дружини і т.п. в українському дусі. Хіба це не посвята? Коли ж сьогодні молоде українське покоління в Австралії не говорить між собою українською мовою, а то й цурається її, то хіба це вина Сестер, а не батьків і виховників, в тому й духовних, які цьому сприяють?
Щодо реєстрації часопису «Церква і Життя» Ваші висновки рівнож не є точними. До 1992 року видавництво «Просвіта» не було зареєстроване як бізнес і як уряду 1991 р. зніс ВС, тобто звільнення від податку при закупі паперу та інших друкарських матеріялів для малих бізнесів, щоб їм допомогти існувати, зачислив і нас до їх категорії. Це не вийшло нам на користь, бо ми не були як бізнес, ми вдалися за порадою і рішили зареєструвати «бізнес нейм», а тому що ми видавали «Церкву і Життя», орган нашої Церкви, то мимо того, що все робилося у Мельборні, всі документи пішли до Сіднею, де оригінально зареєстрована наша Церква, і ми зачали існувати як «Украініян Кетолік Черч ін Австралія — та Просвіта Паблішінг».
Однак зі зміною способу забезпечення у нашій епархії 1993 року ми залишились без покриття на «паблік лаябіліті», а Ви, Преосв. Владико, зажадали, щоб ми його мали, то ми знову вдалися за порадою і одинокий вихід для нас було створити компанію. Тут було потрібно виказати, до кого належить майно «Просвіти». Тоді Владика Кир Іван знову потвердив, що машини були його власністю та що Він подарував їх Сестрам Василіянкам. Для вияснення подаю, що на початку заложення Видавництва було поставлено, що газета «ЦіЖ» є власністю епархії, а видавництво «Просвіта» її друкує, і воно буде незалежне, як компанія. Владика шукав 100 «шер голдерів», які мали б зложити по 1500 дол. кожний, однак не знайшлося ні одного, крім д-р Прашко Владика, який зложив своїх власних перших 1000 дол. 28.8.67 року та поодиноких менших жертвородавців, тому не оформлено і не зареєстровано компанії. До 23.3.74 було зложено 7393 дол. з того 4858 зложив д-р Прашко Владика, так запротоколював тодішній книговод пок. інж. Ярослав Гевко. І тому Владика Іван, бувши властиво власником «Просвіти» і бачивши і оцінивши вложену велику безкорисну працю і жертву Сестер Василіянок для видавництва «Просвіта», у серпні 1983 року подарував друкарню Сестрам. А коли друкарня переходила на комп’ютерну систему, Владика Іван хотів від себе знову причинитись до її розбудови і покрив кошти компографу. З рішенням створити легально і зареєструвати видавництво «Просвіта», як компанії. Сестри поручили майно «Просвіти» для 4-х трастіс, а імено: інж. М. Болюх — головний директор, Всесв. о. Шевців, Д. Горожанський і с. Анісія, ЧСВВ, і ті чотири особи не присвоїли собі майно, тільки були трастіс того майна.
Щодо справи друку газети у Баляраті і щодо висказів: «ми не знаємо, як тими машинами керувати», «я навіть казав Сестрам, хай вони тримають ту друкарню і хай вони продовжують той бізнес, але вони не хотіли», «Сестри самі прийшли до мене, що вони вже 10 років шукають причини, щоб вийти від «ЦіЖ», «ми не знали, що робити, ми не дістали ключів, ми дістали ключі у вівторок того тижня і ми до четверга мали за два дні видати газету».
На жаль, і тут с невірне насвітлення фактів. Досі, упродовж 24 років, ми працювали спільно, солідарно, прямо за безцінь, з почуття обов’язку і з наміром робити це на славу Божу і для добра нашої Церкви. Працю в друкарні і всякі невигоди Сестри вважали як частину Апостоляту доброї преси. Тому твердження, що Сестри «хотіли вийти вже 10 років тому з друкарні» — невірне. Ми були готові й дальше працювати в друкарні, але не в таких умовах, як Ви, Владико, нам приготовляли.
Щодо передачі ключів у вівторок 19.10.1994 року, справу представлено в кривому дзеркалі, бо вже від 29.8ю94 p., тобто резигнації головного редактора, було відомо, що буде передача ключів. Коли домовились, що така передача відбудеться 19.10.94 p., то тиждень перед тим новий редактор забирав усю пошту з матеріялами. При чому я була готова пояснити деякі адміністративні справи, мені було сказано, прийдемо по полудні. А то «по полудні» не прийшло по сьогоднішній день. Так що ми не беремо відповідальності! за незнання і непорядок, бо ми все передали включно з добре впорядкованою картотекою передплатників, різних періодиків, газет, журналів, поскладаних порядково. Але с самозрозумілим, що як хтось перебирає бізнес і в ньому ніколи не працював, то навіть найкращий порядок йому не допоможе. Так ведеться у культурному світі, що бізнеси передаються у інші руки, але їм дається інструкції, як його провадити, однак з перебранням «ЦіЖ» та друкарні так не сталося.
Далі щодо «не хотіли мені показувати, що друкується,., казали, що машинерія зломлена, що не друкується ще газета, аж дали мені, як газета була у пошті».
На жаль, і ця заява не є згідна з правдою. Бо машит направлено, і газету друкувалось до 2.30 ранку. щоб як прийдуть працівники складати газету, вона була готова і можна б вислати на пошту вчасно. А справа цензури до нас не належала. То була справа редакції. Однак, дуже часто я особисто або інша Сестра передавали від редактора матеріяли до перевірки Владиці Кир Іванові.
Накінець до запитання «Чому Сестри тут не є?..» і відповідь: «Я вже поверх місяця тому оголосив цю зустріч», мушу сказати: зустріч була оголошена для вірних, але ніхто не повідомляв про її тему, а особливо що більшість тематики буде про «ЦіЖ», друкарню та Сестер Василіянок. Ми звичайно на такі зустрічі й Загальні Збори вірних не ходимо, але якщо б ми були знали, що на тій зустрічі буде мова про Сестер, то були б взяли в тій зустрічі участь, бо вже о 7-ій годині ранку ми були в Мельборні і брали участь на Св. Літургії о год. 8-ій ранку у нашій катедрі.
Мені дуже прикро, що мусіла писати цей Відкритий Лист, але з огляду на мій виїзд на призначену працю катехизації в Україні на довший час і не маючи можливості! представити дійсність зі сторони Сестер і оборонити правду та щоб задовільнити наших вірних, які домагались вияснення, як рівнож стати в обороні Сестер і нашого Чину, я вибрала цей одинокий доступний мені спосіб — Відкритий Лист.
Остаюсь з належною пошаною і проханням про архиєрейське благословення
с. Анісія, ЧСВВ
* * *
Відкритий лист
Слава Ісусу Христу!
До
Преосв. Петра Стасюка
Епарха для українців-католиків Австралії,
Нової Зеляндії та Океанії
Мельборн, Вік.
Преосв. Владико!
Вашого листа з дня 2 березня 1995 року знайшов під дверима моєї кімнати. Поглянувши на листа, перше, що ударяє в очі, що Ваша канцелярія ще не знає належного титулу Митратів і Архипротопресвітерів.
Далі пишете дослівно:
«Після зустрічі епархіяльних дорадників сьогодні, наступне рішення буде досягнене. Згідно з Вашею волею і поведінкою оцим повідомляю, що від сьогоднішнього дня Ви не будете адміністратором Катедральної парафії Свв. Верх. Aпп. Петра й Павла в Мельборні, але далі лишаєтеся сотрудником».
«Згідно з Вашею волею і поведінкою». Особисто не пригадую, щоб я Вам подавав резигнацію чи говорив Вам, що я не бажаю бути адміністратором, а якщо я це зробив, то прошу подати, коли. Привід до Вашого рішення була цілком інша обставина. В неділю, 26.2.1995, відбулося офіційне проголошення приготовання до епархіяльного собору під час св. Літургії. Дивним було, що Ви, замість проголосити, натомість прочитали своє проголошення, так, як було подане у Вашій газеті «Церква і Життя». Після св. Літургії відбувся мітинг п’ятьох осіб Приготовчого Епархіяльного Комітету із представників голів церковних організацій та вірними. На відкриття мітингу прибув Всесв. о. В. Іванчо, Всесв. о. О. Кенез і я. Нас, трьох священиків Всесвітліших, сиділи, й ніхто до нас не звертався, не привітав нас, немов би ми не існували. До того я є Адміністратором Парафії — ніхто не просив мене привітати Ваш Підготовчий Комітет й побажати успіху, хоч я того сподівався й був приготований до привіт).
Початок мітингу почався із великим спізненням. Посидівши, як Адміністратор-сирота, на відкритті, зауважив, що мені вже час іти відпочити з десять хвилин і йти зі свяченою водою благословити доми. Сказавши Всесв. о. Протоієреєві Іванчо, що я йду, бо треба йти зі свяченою водою, вийшов, пару хвилин відпочив, скупався і вже вийшов з моєї кімнати. Однак, тому що повітряне охолодження було на низькій температурі, я зайшов до сусідньої кімнати, гостиниці священиків, щоб дати на вищу температуру, бо шкода зайво електрики. В той час Ви, Владико, постукали до моєї кімнати. Я, побачивши Вас, відізвався. Ви із наказуючим і різким тоном сказали: «Якщо ти не подась до сьогодні вечора причини, чому ти не був на зустрічі, від завтра перестаєш бути адміністратором». На Ваші слова я сказав спокійно: «Владико, будьте ласка, завтра поговоримо». Ви далі настоювали, що про це мусимо говорити сьогодні. Я вдруге просив Вас відложити цю справу до завтра, бо я їду зі свяченою водою. Ви далі настоювали. Я вже був на сходах, можна сказати, напроти кімнати Всеч. о. Ґая, а Ви далі своє говорили. Тоді я зупинився, і ми почали розмову, в якій я Вам сказав, що я був на мітингу та що мені немає потреби подавати на письмі причини, чому я не був на мітингу, бо я на нім був і знаю, що ні Ви, ні Голова не звернули уваги на нас, трьох священиків. Далі я звернув увагу, що не було ні о. Фута, ні о. Калинецького, а Ви мене чіпнулися, хоч я був на початку. «Але ти мав бути до кінця», — Ви перебили. Тоді я далі говорив, що я маю свої обов’язки і я їх сповняю і зараз йду зі свяченою водою, бо вірні на мене чекають. У тій хвилині прийшла мені думка не йти більше зі свяченою водою, однак друга сильніша думка прийшла: «Ти роби свої обов’язки», й тому я взяв адресар і мапу та поїхав відвідувати вірних зі свяченою водою.
Отже, справді не на «зустрічі епархіяльних дорадників» Ви рішили мене звільнити чи краще викинути з Адміністратора, Ви рішили ще в ту неділю, 26.2.1995.
Згодом довідався, що на повище згаданих сходинах Ви були настільки нервові, що аж вийшли зі себе». Ви почали страшити людей, що Ви будете останнім Епархом для українців-католиків Австралії та що Ви маєте право міняти завгодно священиків. Ось тут є сук Вашого рішення, а не моя воля і поведінка».
Тому я вважаю, що Ви взяли несправедливе рішення й воно не є важне. Жодне церковне право не передбачає, щоб єпископ аж так розлютувався в присутності своїх вірних і не вірних, щоб аж «вийти зі себе» та в таких хвилинах робити рішення, що Ви маєте право, а що ні. Вислід Ваших нервів — одного священика, щоб доказати людям Ваше право. Думаю, що влучним буде тут зауважити, що це все діялося зараз після тої зустрічі й Ваших нервів з вірними.
Як Ви представили цю справу Вашим дорадникам, я не знаю, однак дуже і дуже я підозріваю, що Ви представили у вірний спосіб. Правда, дорадники винуваті, що не домагалися закликати підсудного, себто мене, висказати свій бік справи, а може й домагалися, я того не знаю, бо я не був на цій зустрічі.
Отже, якщо Ви не представили вірно справи Вашим дорадникам, а до того вони рішали без вислухання обвинуваченого, на мою думку, це рішення є не важне.
На мою думку, мені належиться ремюнерація й перепрошення на письмі, рівно ж перепрошення зі сторони Ваших дорадників.
Очікуючи ремюнерації й перепрошення на письмі, щиро Вас поздоровляю, враз із Вашими дорадниками і зостаюсь з належною пошаною та християнським привітом.
В Христі Господі о. Дмитро Сенів
