Всечесний Отче Професоре!
Я прочитав із зацікавленням Вашу статтю п.н. «Проти канібалізму в журналістиці», що була поміщена в «Укр. Житті» від 12-го грудня 1971-го року. Очевидно, що Вам вільно і треба було оборонятись перед неправдивими новинками про Вашу Особу, а особливо справити твердження про те, що Ви вибираєтесь перейти в цивільний стан, як про це писав «Гомін України». У Вашій апології, одначе, Ви покористувались невдалою зброєю, бо замість обороняти Вашу Достойну Особу, Ви взялись моралізувати та напоминати тих українських мирян-католиків, що нібито «прославляють своє ймення вуличними акціями та виступали у пресі», а також кидаєте громи на тих «непокликаних мирян та мирянок», що своєю діяльністю, як Вам здається «діють на шкоду Патріярхату». Очевидно, беручи під увагу недосконалість кожної людини на цьому світі, можна частинно зрозуміти Ваш вибух гніву, одначе, коли зважити, що Ви є людиною науки та ще й духовною особою, така поведінка, на мою скромну думку, є невідповідною, бо вона принижує Вашу гідність. А кромі того, я зовсім не бачу причини, чому б Ви у своїй обороні мали зневажати подвижників наших найкращих і найвищих церковних ідеалів, включно з тими мирянами, що відважно демонстрували, та з тими студентами, що для цієї цілі голодували. Бо всі вони стали на захист своєї Церкви, її історичних прав та Берестейською Унією забезпечених привілеїв і не завагались поіменно нап’ятнувати шкідників Української Католицької Церкви в її боротьбі за помісність та Патріярхію. На жаль, нашої Церкви – в цю скрутну годину – не піддержали ні оо. Василіяни, ні оо. Редемптористи, як Чини, хоч як знаємо, не всі оо. Василіяни схвалюють загальну поставу Проводу Чина до цієї важливої справи, але не відважуються на дію зі страху перед санкціями Вашого Проводу.
Може завдяки цій різкій поставі українських мирян-католиків у нашій Церкві зараз прийшло до згоди серед наших владик, бо вони врешті зрозуміли, що «голос народу – це голос Божий». Недавно відбувся 5-ий Синод і наша Українська Католицька Церква зробила поважний крок в напрямі самоуправи і помісности. А де ж були тоді оо. Василіяни? Можна ствердити, що Чин оо. Василіян нічого для цієї справи не зробив. Вони стали осторонь Української Католицької Церкви, Її життя та розвитку. А шкода, бо «жниво велике, а Женців мало». Як досадно, що саме недавно швайцарський кореспондент газети «Ді Вельтвохе» цитував слова Вашого Проводу з Риму, мовляв, запорукою розвитку Української Католицької Церкви є залежність від Конґреґації для Східніх Церков. Нас дивує і нам жаль, що в оо. Василіян вже немає настільки національної свідомости, щоб вони відкинули сервілізм чужим, а стали обучатись в любові до свого народу, Церкви і всього, що рідне. Мабуть цього вже у Вас, Отці Василіяни, немає і тому Ви чванитесь, що Ви є «воїнами самого Папи Римського». А нам здається, що тут нема чим чванитись, бо, якщо оо. Василіяни бажають стати носіями т.зв. «Чорного Інтернаціоналу», то колись, як Бог дасть, для них дорога в Україну буде замкненою. Цей Інтернаціонал для нас, українців, так само непотрібний, як і той, що його звуть Червоним. Бо цей Інтернаціонал, що йому зараз на ім’я «екуменізм з нез’єдиненими на терені Радянського Союзу» займаються не так забезпеченням свободи сумління для вірних на цих теренах, як радше договорюванням та політиканством з радянськими душогубами – і то коштом наших здобутків в лоні Української Католицької Церкви. Так, як це було за «католицької» Польщі, і таке саме плянують для нас і нашого народу – зараз в радянській дійсності, і в Польщі, і в Чехословаччині, в розсіянні – наші приятелі з Конґреґації для Східніх Церков. На доказ цього вистачить згадати тих 36 студентів богословії, що їх руками оо. Василіян усунула Конґреґація зі Семінарії лиш тому, що вони відважились вибрати за основу свого життя – вірність своїй Українській Католицькій Церкві передусім.
У своїй статті, Дорогий Отче Професоре, Ви заявляєте, що маєте до друку готову розвідку про Патріярхат та що в своїй праці Ви підходите до теми з історично-канонічного боку. Сподіємось, що Ви у Вашій розвідці прийдете до висновку про потребу патріяршого завершення в Українській Католицькій Церкві. Це було б опрокиненням заяв деяких наших «духовних» писателів в ЗСА, які твердять, що патріярхія нам не належиться, бо ми її ніколи не мали. Твердять таке саме і деякі оо. Василіяни. Також Ваша внутрішня інструкція п.з. «Василіянський Чин і справа Українського Патріярхату» йде по тій же лінії, відсуваючи потребу створення патріярхії «ад калєндас ґрекас». Це сором, що в добу великих подій оо. Василіяни зайняли позицію «моя хата зкраю» так начебто на оборону своїх прав треба було аж запрошення від Верховного Архиєпископа та Єпископського Синоду, в якому членами є також і Василіяни.
Мені здається, що без огляду на підхід, науковий, історичний, канонічний, чи який інший, про справу патріярхії рішають постанови Другого Ватиканського Собору, себто Декрет про Східні Церкви. Кодекс Східнього Права, що над ним вже так довго працюють правники Вселенської Церкви, якщо він взагалі колинебудь буде виготовлений, мусить опиратись на Декреті, а не навпаки.
Декретом про Східні Церкви Другий Ватиканський Собор визначив головну засаду і її треба стосувати і розробляти. Римська Курія – одначе – вважає, що Другий Ватиканський Собор «наробив шкоди» своїми декретами та постановами і тепер стараються це переробити собі до вподоби. І так Курія узалежнює патріярхію від перестарілого територіяльного принципу, хоч в добу переселення великих мас людей, розбудованої комунікаційної мережі, літаків, поїздів, автомашин, суспільства вже не є статичні, а порозкидані на взір нашого – українського – по всьому світі. І тому територія вже не є важливим атрибутом патріярхії, як колись, коли люди їздили на ослах, або ходили пішоходом. Навіть проф. Пужоль, відомий знавець цих справ, хоч і не зовсім нам прихильний, заявив, що ВЕРХОВНИЙ АРХИЄПИСКОП має юрисдикцію над усіми митрополитами та владиками Української Католицької Церкви, де б вони не проживали. Розуміється, що це все не є на руку тим нашим владикам, що не є здібні постояти за права своєї Церкви як цілости, а воліють безконтрольно рядитись у своїх удільних князівствах. Оо. Василіяни також користають із загального замішання та наче ображені дівиці – /ображені тим, що їх не запрошено до участи в обороні Української Католицької Церкви!/ проголошують свою пашківську републіку, але… в прямій залежності від самого Папи Римського.
Дорогий Отче Професоре! Не дивуйтесь, що миряни з недовір’ям ставляться до оо. Василіян, коли бачать їхню поставу до рідної Церкви. Під час коли світ висловлює свій подив для Ісповідника Віри, нашого Верховного Архиєпископа, Кардинала Йосифа VII, оо. Василіяни його зовсім зігнорували, хоч повинні були дати достойний приклад, як шанувати високого достойника своєї Церкви. Кажуть, що о. Павло Миськів, ЧСВВ, був навіть обурений, коли довідався про приїзд Верховного Архиєпископа з радянської неволі до Ватикану та мав навіть ужити невластивих слів, щоб висловити своє негодування. А якщо йдеться про патріярхію, то оо. Василіяни мовчать та недвозначно іґнорують цю важливу справу. Принайменше внутрішня інструкція оо. Василіян крім опрокинення та відсунення цеї справи не має нічого конкретного в собі. Вправді – в ЗСА, а радше в Ню Йорку, був з приводу ухвал 5-го Архиєпископського Синоду якийсь слабий відгук, але зроблено це з розрахунком, щоб не втратити «українського давнтавну», що на ньому опирається бюджет оо. Василіян і цілої Провінції та Чина.
Українські миряни не мають до Вас, Отче Професоре, довір’я тому, що Ви кинули на себе підозріння Вашими загадочними поїздками в Україну. Чого Ви туди їздили, хто інспірував Ваші поїздки, що це були за особливі місії – про це миряни-католики нічого не знали. І добре склалось, що редакція оцього журналу помістила звідомлення про Ваші поїздки, що було подане сучасними свято-юрськими льокаторами. Виглядає, що Ви не розмовляли виключно на приватні теми, коли висловлювались неґативно про нашого найвищого церковного Ієрарха, а позитивно про Ваш Чин. І тому ніхто Вам не винен в тому, що Вас таврують, А якщо йдеться про «Кропило», то вражає, що подробиці про особисті уподобання в їжі та напитках члена Вашого Чина, Всч. о. М. Дирди, що їх подало «Кропило», мусіли таки мати своє джерело у Ваших манастирських келіях та їдальнях. Їх не видумав якийсь злющий мирянин-цивіль. Подібних летючок, як «Кропило», було чимало, а всі вони мають той сам простацько-нікчемний стиль, а коли його порівняти з висловом о, Миськова, то можна снувати висновки про духове споріднення.
Вражає у Вашій статті, Дорогий Отче Професоре, те, що Ви відкликаєтеся до справи «посвяти Вашої карієри» через те, що Ви рішили поступити в манастирські мури. Виглядає, що Ви жалієте, що такий вибір зробили, бо через те Ви втратили життєві вигоди, приємності, і інші атрибути цивільного життя. Коли зважити Ваш «плач» з психологічного боку, то виходить, що не все є в порядку з Вашим покликанням, коли Ви ставите вище вигоди стану цивільного понад «досконалість» монашого сану. Та це є Ваша особиста справа, чому Ви так, а не інакше поступили. Але це ще не уповноважує Вас вимагати недоторкальности для Вашої особи, якщо йдеться про справи, що дорогі всьому українському католицькому суспільству. Все інше – це Ваша особиста справа. Можете бути певні, що ніхто з мирян Вас судити не буде, якщо Ви рішили залишити Чин, та перейти в стан цивільний, чи деінде. Ми, одначе, будемо судити Вас за «закопаний талант», Вашу інертність та неґативну настанову до ідейних борців за справи Української Католицької Церкви. Чомусь Ви мовчите, порпаєтесь в історії та оплакуєте те, що діється в Україні. Про це все не знав світ і добре зложилось, що Верховний Архиєпископ та два наші Митрополити про це заговорили на форумі Католицької Церкви. Але українці-католики про переслідування Української Католицької Церкви знають дуже добре і годі це пережовувати до нескінчености. За те треба і пора стати в обороні віри наших батьків, стати на захист Української Католицької Церкви в Її сучасному змаганні. Для цього потрібно кожного українця-патріота, без огляду на те, чи він владика, монах, світська людина, чи хтонебудь інший. Для цього змагу потрібно і Вашого таланту. Можливо, що норми Чину оо. Василіян завузькі для індивідуального росту деяких членів Чина. Хто знає, чи цивільний стан – Дорогий Отче – не дав би Вам кращої нагоди використати Ваш талант та решту Вашого життя для добра Церкви і Народу.
Але це також Ваша особиста справа.
З глубокою пошаною д-р Євген Ґіль –
39 Вашінґтон, Д.К.
