Кореспондент п. Е. Іванків, нав’язуючи до моєї статті у «Патріярхаті» з березня м-ця, подав свої зауваги у квітневому номері «Ще одна небезпека для нашої Церкви».
Від років, читаючи «Патріярхат», здається мені, що я вперше викликав дискусію на тему загрозу нашій Церкві і то зі сторони католиків-поляків. По-іншому бачить цю проблему автор, який постійно перебуває в Америці, а інакше бачу я це з перемишльського подвір’я. Поглядами тут можемо різнитися, і такі різні прояви зустрів я у статті Е. Іванківа, а саме:
«… Автор (Пайташ) подає різні поради і пропозиції, деякі з них правильні, а деякі ні. Ті шкідливі пропозиції могли б спричинити у нашій Церкві ще більший хаос, якщо б їх здійснено… Пропонує дальше впровадити до нашого східнього обряду латинські звичаї, як наприклад суплікацію, вервицю, дзвінки, хресну дорогу, музичні інструменти та інше».
Автор п. Іванків подає, що «вводячи тут латинські звичаї, нічого не зискаємо, ми тоді б златинщили цілу нашу Церкву й усіх вірних».
Не знаю, чи п. Іванків знає наш обряд лише з книжки чи з практики. Пише, що я пропоную впровадити до нашого обряду латинські звичаї. Я взагалі цього не пропонував, бо ми тут вже з цими практиками зжилися, ще мене на світі не було. Практики ті у нас є уведені ще в минулому столітті, і вони нас не златинщили.
Хресна дорога. В молитовниках і підручниках, видаваних у Римі, в останніх кількадесятьох роках нема вже хресної дороги, значить напрям іде з Риму. Чи цей напрям правдивий? Ми тут в Перемишлі маємо молитовники і осібні підручники, видавані й апробовані нашими владиками і мучениками за віру, в яких то молитовниках є хресна дорога. Усі Кальварії світу й відпустові місця — це ніщо інше, як стації мук Христових. В часі посту й в інших страсних днях літургійного року люди найбільше численно беруть участь у хресній дорозі. Вірні на богослуженнях хочуть бути активними і тут є місце внутрішніх релігійних переживань. Коли б у нас не було практикованої хресної дороги, то люди зараз ідуть на це богослуження до польського костела, і ніяка сила їх не здержить. Знаю з практики, як наші греко-католики ходять з поляками на Кальварію Пацлавську і там ходять від каплички до каплички — по хресній дорозі. (Ще з княжих часів ця хресна дорога належала до греко-католицької Курії в Перемишлі. Після війни поляки зруйнували нашу хресну дорогу, а останню каплицю розвалено в 1980-х роках. Дуже сумніваюся, чи у нас в Перемишлі вдалося б це богослуження хресної дороги скасувати, хіба що з дуже великою шкодою для вірних і нашої Церкви. Через останні два роки (1993-94) скорочено молитви при стадіях хресної дороги, то вже вірні запротестували і в цьому році привернено давню форму молитов.
Молебен до Найсв. Серця Ісусового, Преч. Діви Марії, Св. Йосифа, Св. Йосафата, Христа Царя, перша п’ятниця місяця, свята година чи суплікація. Ті богослуження були уведені до нашого обряду в цьому столітті, а ввели їх духовні провідники нашого народу. Напевно вони не бажали зла для своїх вірних. Ті богослуження урозмаїчують літургійний рік. Перемишльський Владика Йосафат Коциловський був великим пропагатором богослуження до Найсв. Серця Ісуса. Видав книжку «Найсвятіше Серце Ісуса і священство», про яку навіть згадує у своїй книжці о. Гаврилів «Кожна людина — це лиш історія». Були видавані підручники, як переводити святу годину на пам’ятку терпінь Ісуса в оливному городі. Сам Преосв. Коциловський уложив і впровадив богослуження (молебен) до обручників св. Йосифа на місяць жовтень, який ми, перемишляни, до сьогодні співаємо. Тут ще додам, що у 1944-45 році Преосв. Йосафат мав намір впровадити богослуження св. вервиці, але цього наміру не встиг зреалізувати, бо був вивезений на заслання. Намір цей реалізував о. кан. Ст. Яворський як останній священик греко-католицької капітули і був ще тоді в Перемишлі. Ті всі такі гарні богослуження мали б ми одним помахом руки перекреслити і викинути, бо це ніби то латинські і засмічення? Які вони латинські? Це неправда! Це твори нашого народу Галичини, і ми на цих надбаннях зросли. Якщо ми ті богослуження усунемо з нашого молитовника, то що нам залишиться, одна Служба Божа, Вечірня Утреня і може Акафист.
Вище згадані Молебні люди скоро собі присвоюють, бо в них є лиш кілька тропарів і легко запам’ятати, Акафист без книжки ніяк не відспіваєш. Ті надбання нашого обряду відповідають психіці наших людей. О. Гаврилів у своїй книжці згадує, що ленінградський митрополит Нікодим завжди ставив Греко-католицьку Церкву в Галичині за зразок.
П. Іванків пише, що наша Служба Божа є врочиста, велична і святкова, і спів, навіть скромний, є конечний. «Коли б це була правда, то чому вірні на Україні цієї краси не бачать, а йдуть до костелів?». Дальше П. Іванків подає, що «читана, так звана «тиха» Служба Божа, ніяк не повинна мати місця в нашій Церкві». Я у своїй статті про Службу Божу «тиху» взагалі не писав, такого слова я не вжив. У нас в Перемишлі щоденно відбувається — відправляється Служба Божа рецитована, ми усі в церкві рецитуємо на голос, а фрагменти співаємо (Святий Боже, Іже Херувими, Свят, Тебе поєм, Один свят).
Дзвони: енциклопедія подає, що «Перші дзвони появилися в Китаї 2.200 р. перед Христом. Опісля прийнялися в Арабії, а в шостому столітті в Европі, Італії. За часів прийняття християнства на Україні дзвонів тоді ще не було. До нас прийшли аж в 13 ст. з Німеччини і то через Новгород». Стільки енциклопедія. Отже ж наші прапрапредки прийняли і присвоїли собі від латинян їхню практику скликування вірних на богослуження дзвонами. Згідно з новими напрямами в нашій Церкві, що у наш час бачимо на кожному кроці, повинні бути усунені і ті великі дзвони, бо вони прийшли з Латинської церкви (чистість обряду). Нонсенс. Брак логіки. Дзвінки на наших богослуженнях є дуже практичні. Наша Служба Божа є досить довга, і пересічна людина, увійшовши в часі богослуження, не дуже орієнтується, чи це є початок, чи вже є після освячення. Як служачий задзвонить і усі клякають, то і ця людина і кожний в церкві духово себе наставляє, що це важна частина Служби Божої. Приходять на наші богослуження і чужинці, і коли дзвонять, то й вони також клякають. До Перемишля часто приїздять люди з України, з ними розмовляю. Один лікар каже: «Після сорок років я вперше чую дзвінки, то мені аж мороз пішов, щось рушилось в душі, пригадались наші рідні богослуження, яке воно то наше рідне і гарне». Учителька з України: «Як дивлюсь на наше в Перемишлі богослуження, то стверджую, що у вас час задержався, як було перед війною, так і осталося». Люди, які приїздять з України до нас, є вичулені на всякі зміни в богослуженнях і в тих змінах підозрівають православні впливи. У великих церквах часто люди стоять при вході і не чують голосу священика. В такому укладі дзвінки сигналізують важніші моменти богослуження, і це є найкращим розв’язанням. Малі церковці, котрі не поміщають усіх вірних,і вони стоять за порогом, коли вони почують дзвінок, то на цю хвилину скупляться і приклякнуть. Дзвінки — вони притягають хлопців служити до Служби Божої. Хлопці дзвонять, виконують якусь чинність. Вони люблять дзвонити і бути активними при престолі. Коли нові напрями повикидали з богослужень дзвінки, то нехай і повикидають дзвони. Навіщо вони будуть заважати. Яка різниця, чи це малий дзвінок, чи великий дзвін, і то дзвонить, і те також. А як не буде дзвонів, то навіщо й дзвіниці — треба їх зруйнувати. Часто в церквах малі дзвінки заступають великі.
А суплікація (благальна пісня) з дзвіночками, яке прекрасне богослуження, як могутньо вірні її співають, щось незабутнього.
П. Іванків подає приповідку: «Цудзе хвалєцє свего не знацє, самі нє вецє, цо посядацє», Я від малої дитини є зв’язаний Перемишльською катедрою, буваю на усіх богослуженнях і похоронах, а тепер, після війни, вже тридцять вісім років веду церковний хор і я не знав би свого обряду? Знаю знаменито не з книжки, а я щодень тим обрядом живу і знаю, що ми «посядами».
Дзвіночки. Під кінець статті п. Іванкова Редакція «Патріярхату» подала невеличку дописку і одержала вістку, що я є закоханий у дзвіночки…
Я є страшенно вдоволений і вдячний тій людині, що так написала. Це виглядає на прекрасний гумор, одначе я на це твердження відповім кількома реченнями.
Обоятно, хто не написав, але напевно ніхто з вірних, з котрими я щоденно зустрічаюся і працюю. Вони противно — дуже мені вдячні, що я не боюся і піддержую нашу традицію. На милий голос дзвінків люди клякають і встають. Не думайте, що люди так точно орієнтуються, що там при престолі діється, але знають, і коли почують дзвінок,що це є важлива хвилина, і треба її ушанувати, — клякають.
Двічі наш владика І. Мартиняк, говорячи про обряд, згадував, що дзвінки є непотрібні, але це є приватне речення владики, а не людей.
Ми маємо традицію, а те, що пишуть в теперішніх літургійних підручниках, то перейняли від часів передунійних, а Берестейська унія принесла нам дзвінки — це одна з форм і ми її держимося.
В Перемишлі два роки тому були на одній урочистості, патріярх І. Любачівський і єпископи з ним, а я дзвонив, і ніхто не відважився заборонити мені цієї функції.
А візьмім нашу «Пісню благальну» суплікацію, як вона прекрасно звучить з дзвіночками. А виставлення Найсвятіших Тайн і т.д.
Моє закохання у дзвіночки — це не цілковита правда. У великодньому часі в нашій Перемишльській катедрі на усіх Службах Божих, рецитованих і співаних у свято і будень, дзвонять дзвіночки на престолі на спів «Ангел вопіяще», а також на Великдень в часі співу Євангелії. Я тоді не дзвоню, бо це виконують служачі при престолі, але коли при престолі не дзвонять, тоді я виконую цю функцію.
Дзвіночки є неначе якимсь доповненням до краси нашого обряду.
Дещо з історії: не так давно, аж у минулому столітті, двох наших ієрархів взялися на Холмщині до відлатинізування нашого обряду (греко-католицького) і так успішно наш обряд відлатинізували, аж оба перейшли на православіє (Попель і Сємашко).
Коли б людина, котра помістила цю згадку про мене, потрудилася і подала якісь наукові підстави, історичні, практичні і т.д., що я не маю рації, то могли б ми ще подискутувати, а то так виглядає, кинув камінець у чужий городець або помахав у мою сторону руками, ніби дав мені ляпаса і сам укрився, виглядаючи, що з того буде, сам до двобою не став, це такі солом’яні герої, це після мене є люди конфліктові.
Я вихований на передвоєнній традиції, де на наших богослуженнях були заховані всі елементи, гармонізуючі з цілістю богослужень. Ця традиція виплекала і виховала нам героїв для Церкви і народу, їхні численні могили є кругом Перемишля і ми тим живемо і в їх пам’ять піддержуємо нашу традицію в церквах.
Якщо з нашого обряду усунемо дзвіночки, хресну дорогу, Найсвятіше Серце Ісуса, суплікацію і т.д., то що нам залишиться? Зістанемо «голі». А з цього скористають тільки поляки на Україні, розбудовуючи свої приступні богослуження і то в нашій мові ширять свій обряд і притягають наших вірних. Наші ієрархи повинні йти з поступом, а не держатися «літери». Це було може добре за княжих часів, а не сьогодні.
В. Пайташ
П.С. Пане Пайташ, подана вістка редакції не є анонімом, вона виявилась правдивою, Ви її потвердили. Не шукайте авторитетів, бо Ви їх не узнаєте, у всьому як мас бути в церкві, авторитет є Ви. Владика Мартиняк не однократно звертав на ці питаня увагу, але це для Вас нічого. Патріярх Мирослав-Іван не протестував проти Ваших дзвінків.
Редакція
