Київська митрополія виникла в мілітаризованій країні. Одночасно з церквами зводили захисні вали. Паралельно з розширенням парафіяльної структури зростала чисельність княжих дружин. Головні та найдавніші осередки руської Церкви (Київ, Білгород, Чернігів, Переяслав) були біля кордону зі степом – постійним джерелом збройних конфліктів. Від зовнішніх нападників страждали всі верстви руського суспільства. Але як саме вони осмислювали війну? Найбільше відомо про ставлення до неї людей Церкви, адже вони були творцями ледь не всіх текстів, які дійшли до нас із того часу. Втім навіть тут маємо справу з дуже короткою низкою джерел. Війни обов’язково потрапляли на сторінки історичних текстів – хронік, які писали переважно ченці. Та далеко не завжди вони ділилися з читачами чимось більшим, ніж опис подій. «Офіційних роз’яснень» Церкви щодо ставлення до війн годі шукати в ранньосередньовічній Україні.
Головним зовнішнім ворогом від часу створення Руської землі наприкінці Х століття були печеніги. Володимирові Великому і його дітям доводилося регулярно воювати з ними. Ця перманентна війна стимулювала не тільки створення оборонних ліній (Змієвих валів і міст-фортець) та урбанізацію Середньої Наддніпрянщини, а й пришвидшену християнізацію. Нова віра сприяла консолідації 
молодого руського суспільства і на противагу кочовим язичникам.
«Щоби удержались ми од злих діл»
На початку ХІІ століття автор «Повісті временних літ» ігумен Сильвестр символічно пов’язав утворення митрополії з перемогою Ярослава Володимировича над печенігами. Мовиться про напівлегендарну битву князя під Києвом у 1036 році. Хроніст вважав, що бій цей відбувся на «полі поза городом», де князь-переможець одразу ж заснував собор Святої Софії, а разом із ним Київську митрополію. Окремі епізоди цієї оповіді є сумнівними. Але важливо те, що в очах ігумена Видубицького монастиря розгром нападників провістив утворення «митрополії руської», а отже, був цілком богоугодною справою.
Новим кандидатом у степові сусіди Русі в середині ХІ століття стали торки. Однак злагодженим походом руські князі завдали їм у 1060 році превентивного удару. Київський хроніст охоче констатує, що, «почувши і убоявшись, торки розбіглися [десь] і до сьогодні. І померли вони, утікаючи, Божим гнівом гнані, ті – од холоду, а другі – од голоду, інші ж – од мору і суда Божого. І так Бог ізбавив християн од поганих» (Літопис Руський, с. 100). Звісно, це перебільшення. І торки, і печеніги не зникли, а навіть осіли на південних рубежах Русі як буферні спільноти, що прикривали ядро країни з півдня. Однак загрози більше не становили.
З другої половини ХІ століття і до монгольської навали новими господарями причорноморських степів стали половці. Їхнє перше серйозне зіткнення з Руссю в 1068 році обернулося небаченою катастрофою для княжого війська. Сильвестр осмислив цю подію так:
«За гріхи наші напустив Бог на нас поганих, і побігли руські князі, і перемогли половці. Наводить Бог у гніві своєму іноплемінників на землю, і тоді, коли вони в скрусі, [люди] звертаються до Бога; усобна ж війна буває од зваби диявольської. Бог бо не хоче зла в людях, а добра; а диявол радується злому, убивству, кровопролиттю, підіймаючи свари, зависті, братоненависництво, брехні. Коли ж котрий-небудь народ впаде у гріх, то карає [його] Бог смертю, або голодом, або наводячи поганих, або посухою, або гусеницею, або іншими карами» (Літопис Руський, с. 104).
Цікаво, як хроніст розрізняє природу зовнішньої війни та внутрішніх чвар. Міжусобні конфлікти походять від диявола, який спокушає людей. Якщо ж народ (в оригіналі – «земля») таки впадає в цей гріх, піддається сатані, то Бог карає іноземною навалою. Якими б страхітливими не були напасники, вони є інструментом у руках Божих.
Наступна подібна за масштабами війна з половцями почалася у 1093 році і мала так само невтішний результат. І знову автор «Повісті временних літ» розвинув ту саму думку:
«Напустив же Бог на нас поганих, не їх милуючи, а нас караючи, щоби удержались ми од злих діл. Тому карає він нас навалою поганих, що се ж єсть бич Божий, щоб коли-небудь, смирившись, ми опам’яталися, [одійшли] од злої путі» (Літопис Руський, с. 135).
Тому якщо приходив зовнішній агресор, це слід було приймати як єпітимію, як сигнал отямитися і звернути з гріховного шляху. Церква брала частину відповідальності на себе, визнаючи свої недостатні успіхи з перетворення руського населення на добрих християн.
Але не варто думати, що така позиція людей Церкви означала прийняття ворога, брак патріотизму чи пристосуванство. Навпаки, це була відчайдушна спроба знайти бодай якесь «раціональне» пояснення жахливих явищ війни. Як у старозавітні часи Бог карав обраний і улюблений народ, так і тепер, на думку духовенства, Господь випробовує Русь через особливу любов до її народу.
Потомство Ізмаїла
У книжному середовищі Русі з’явилося теж «історичне» обґрунтування появи половців. У новоприбульцях зі сходу побачили ізмаїльтян – нащадків Ізмаїла, старшого сина Авраама від рабині Агарі. Цікаво, що таку генеалогію для половців вигадали невдовзі після початку хрестових походів. Ворогом хрестоносців були близькосхідні «сарацини» – мусульмани, зокрема й араби, яких вважали потомством Ізмаїла. Вірогідно, що люди Церкви воліли вважати Русь учасницею тієї ж загальнохристиянської боротьби проти ізмаїльтян.
Нарешті появилася ідея про походження половців від апокаліптичних народів – Гога і Магога. Ці «нечисті племена» фігурували в багатьох християнських текстах Європи. Згідно з поширеним уявленням їх свого часу ув’язнив далеко на сході Олександр Македонський. І перед кінцем світу вони мають вирватися та розпочати свою нещадну ходу на Землі. Катастрофічні навали кочівників на Русь у 1068, 1093 і 1096 роках сіяли паніку і думку про їхню непереможність. І це спонукало людей Церкви осмислювати невдалі війни з половцями як напередвизначеність, як ознаку наближення «останніх часів».
Тим часом характер русько-половецького протистояння змінювався, а з ним і осмислення подій. Із кінця ХІ століття руські князі перейшли у наступ і до 1120-их років змогли контролювати дії степовиків. Важливим зламом було підступне вбивство половецьких князів Кітана та Ітларя у Переяславі. Вони прибули з ультиматумом до тамтешнього князя Володимира Мономаха. Однак той по черзі убив їх всупереч даній присязі. І це не викликало обурення монаха-хроніста, який описав подію. Навпаки, він виправдав вчинок Володимира, оскільки для перемоги над підступними язичниками годилися будь-які засоби.
Варто наголосити, що в усіх давньоруських текстах від ХІ по ХІІІ століття наступальні, у тому числі грабіжницькі війни проти поганських племен (або загалом нехристиян) не засуджуються. Це стосується балтських, фінських і тюркських народів, які жили поблизу північних периферій Русі.
«І упали многі вороги наші супостати»
Після десятиліть поразок на початку ХІІ століття руські князі здобули низку блискучих перемог над половцями на їхній території. Один із найяскравіших походів у глиб степу відбувся в 1111 році на чолі з київським князем Святополком та переяславським князем Володимиром Мономахом. І планування часу кампанії, і склад контингенту засвідчили тісну взаємодію світської влади та Церкви.
Як пише Сильвестр, «рушили вони [з Переяславля] в другу неділю посту […] князь Володимир, їдучи перед військом, наказав попам своїм співати тропарі, і кондаки хреста чесного, і канон святій Богородиці» (Літопис Руський, с. 166).
Похід стартував на початку Великого посту і закінчився перед Великоднем. Страждання і ратна праця під час посту були сповна винагороджені перемогою, яка уподібнювалася до Воскресіння Христового. Церковні піснеспіви під час маршу в бік ворога перетворювали збройну боротьбу на священнодійство, літургію. Учасники походу ставали «благочестивим військом», а сама війна «священною», в ім’я захисту християн.
Сильвестр особливо наголошує на релігійному контексті війни. Видубицький ігумен каже, що протиборчими сторонами є не просто русь і половці, а християни та чужоплемінники: «коли ж сталося зіткнення і битва сильна, бог Всевишній глянув на іноплемінників із гнівом, [і] падали вони перед християнами. І так переможені були іноплемінники, і упали многі вороги наші супостати перед руськими князями і воями» (Літопис Руський, с. 167). Причому Господь є безпосереднім учасником битв на боці християнського війська.
Руські походи у степ на початку ХІІ століття багато дослідників вважали відповідником до хрестових походів, які почалися з 1096 року. У літописній оповіді про кампанію 1111 року наголошується, що слава про перемогу дійшла «до всіх країв далеких – себто до Греків, і Угрів, і Ляхів, і Чехів, допоки і до Риму [не] прийшла». Прикметно, що в цьому переліку згадані переважно католицькі країни, зокрема й Вічне місто. Насправді формат руських наступальних операцій проти половців суттєво відрізнявся від походів хрестоносців на Близький Схід. Руським володарям не йшлося про відвоювання ані Святої, ані будь-якої землі взагалі. Не прагнули вони і привласнення нових територій. Метою війн було послабити, відкинути половців і переламати відносини з кочівниками на свою користь.
Церква підтримувала цей реванш і благословляла війну з язичниками. Від успішності кампаній залежав майновий стан руської еліти, а від нього – матеріальна потужність Церкви, ще суттєво залежної від князівської скарбниці.
«Такого зла не було від Хрещення над Києвом»
Зняття половецької загрози мало непередбачувані наслідки. Руські князі почали родичатися з колишніми ворогами, у такий спосіб приручаючи їх, а ті поволі ставали все більше «своїми». Обидві сторони навчилися взаємної вигоди. Русько-половецькі конфлікти середини ХІІ століття вже не мали вигляду війн на знищення і були не більш збитковими для Русі, аніж чвари Рюриковичів між собою.
У такій ситуації Церква не могла більше звертатися до категоричної риторики, радикально протиставляти степовиків русі або зображати їх як апокаліптичні народи. Тим паче це стало неможливим після того, як у другій половині ХІІ століття окремі половецькі князі почали приймати хрещення. Книжники, звісно, не стримувалися від засудження «поган», «безбожників» і «нечестивців». Але їхня «злоба» вже ставала рутиною і не потребувала складних теоретичних пояснень.
Межа між зовнішньою та внутрішньою агресією стиралася. Ба більше, руські князі брали участь у внутрішній боротьбі половецьких родів, а ті ставали постійними «відвідувачами» княжих міжусобиць. Водночас деякі «внутрішні» збройні конфлікти Рюриковичів набували розмаху, який можна порівняти з чужоземним вторгненням. І доля Києва – приклад цього. У ХІІ – ХІІІ століттях, до навали Батия, місто тричі брали війська ворожих князів: у 1169, 1203 і 1235 роках. І щоразу обов’язковими учасниками походу, а відтак і пограбування міста були половці.
Тому плюндрування зазнавали монастирі та церкви тричі, зокрема Софія Київська, митрополичий собор, що, зрозуміло, викликало рішуче засудження з боку людей Церкви. Однак попередні моделі осмислення таких подій вже не працювали, оскільки в грабунку здобутого зброєю міста єдналися «свої» і «чужі».
Причиною пограбування Києва 1169 року суздальський монах-хроніст не без цинізму назвав «гріхи їх», тобто киян. І уточнив, що це була Божа кара за «митрополичу неправду». Мовилося про суперечку між митрополитом та печерським ігуменом щодо того, чи можна їсти масло і пити молоко по середах і п’ятницях, якщо ці дні припадали на Господні свята. Митрополит наполягав на забороні та незгодного з ним ігумена відлучив від Церкви.
Взяття Києва русько-половецьким військом 1203 року зовсім ламало шаблони. Ініціатором виступив київський князь Рюрик, якого за рік до того вигнав із власного міста галицький князь Роман за підтримки киян. Ображений Рюрик помстився киянам. Один із хроністів, який описав цю подію, не знайшов нічого кращого, аніж просто констатувати, що «такого зла не було від Хрещення над Києвом», та яскраво описати злодіяння нападників. Жодних пояснень і моралі.
Незважаючи на сталу участь половців у воєнних акціях руських князів, імовірність широкомасштабних загарбницьких війн з боку степовиків була майже відсутня аж до монгольського завоювання. Натомість загроза відкрилася на заході через кризу в Галицькій землі після смерті князя Ярослава Володимировича у 1187 році. Розбратом між його спадкоємцями скористався угорський король і спробував узяти Галичину під свій контроль. Тодішній київський князь Святослав Всеволодович та його співправитель Рюрик Ростиславич не лишилися осторонь, також маючи намір здобути Галич. І Церква підтримала їхні плани. Перед походом князів на Галич у 1189 році Київський митрополит Никифор ІІ спонукав їх на звільнення руської території від угорського панування: «Говорив бо й митрополит Святославу і Рюрикові: «Осе іноплемінники одняли отчину вашу, і гоже б вам потрудитися» (Літопис Руський, с. 347).
Як можна зрозуміти, митрополит-грек переймався не так княжими, як суто церковними інтересами. Адже встановлення влади католицького правителя в Галичі ставило під загрозу місцеву православну єпископію. Прикметно, що київський архиєрей «благословив» князів на війну, використовуючи «патріотичну» риторику без жодного натяку на релігійне значення «відвоювання» Галича. Це можна пояснити тим, що для князівського середовища (особливо зважаючи на численні родинні зв’язки з католицькими володарями) ризики православ’я у Галичині не були б вагомим аргументом.
Ситуація змінилася у ХІІІ столітті, коли Київська митрополія зіткнулася з небаченими випробуваннями і початком розколу. Падіння Константинополя в 1204 році, поглиблення конфронтації між католиками та православними, завоювання Русі монголами – усе це змусило Руську Церкву шукати нових способів осмислення протидії та взаємодії з агресивними сусідами своєї країни.
*д-р Вадим Арістов – старший науковий співробітник Інституту історії України Національної академії наук України
