Вірш матері-лемкині

Там, де шепотіли високі смереки.
Де горами пісня неслася далеко.
Де мальви усміхались і тулились до вікон.
Приснився матері-лемкині дивний сон…

Приснилось їй, що її син — дитя,
В човні, посеред хвиль бурхливих.
Пливе у край далекий крізь моря…
У край, де скрізь панують гамір-шум.

Зливаючи із сміхом людський сум…
Прокинулась! Лямпадка легко миготить
І на Пречистої ікону кидає дивні тіні…
Поглянула в колисочку, дитятко тихо спить.

Молитву змовила… Не спалось вже лемкині.
У верховітті все поснуло вже давно.
Лиш один місяць-легінь.
Пливучи по небі, зорі скликає…

І в хаті, над колискою схилившись.
Мати не спить, ще синові співає:
Шегінику-місяченьку,
Зганяй зорі помаленько.

Зганяй зорі та світи.
Лем ми дитя не збуди!»
Склонила голову й здрімнулась знов на мить.
І тепер у сні, надівши ризи ясно голубі.

З’явився вже не син її, а її внук.
Він чашу золоту взяв до рук.
То тверда, батьківська прадідна земля,
Надхнула силою її онука!

Він, взявши хрест Господній в руки.
Скрізь розсіває світло правди про Христа.
Неначе місяць-легінь в полонині.
Скликає внук-отець людей до Божої Святині!

Шуміли тихо десь смереки,
І місяць заганяв здалека
Померклі зорі в Верховині, –
Як віщий сон приснився
Матері-Лемкині.

Вірш цей присвячений отцеві шамбелянові Степанові Чомкові
з нагоди 40-ліття його священства.

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt