Ми не мали можливости безпосередньо і вчасно привітати з п’ятдесятиріччям священослужіння Всечеснішого Отця патріяршого архимандрита Івана Гриньоха, тому робимо це спізнено і посередньо в журналі «Патріярхат». Ось цією дорогою долучуємось до вінка привітань та бажаємо Дорогому Ювілятові ще довгі роки прожити у кріпкому здоров’ю й дальше успішно продовжувати віддану працю, як талановитий душпастир, український церковний мислитель, неперевершений богослов і український патріот на славу Христової Церкви та добро українського народу.
18 вересня 1982 р. сповнилось п’ятдесят років з дня священичих свячень, а 28 грудня 1982 р. сповниться сімдесят п’ять років життя о. Іванові Гриньохові. З приводу виняткових і, можна назвати, радісних дат в житті о. Івана Гриньоха дозволимо собі трохи ближче познайомити наших читачів з ювілятом. При цьому слід підкреслити, що о. Іван Гриньох належить до непересічно кольоритних особистостей не тільки в українському богословському світі, але в загальному українському політичному і національно-визвольному житті. Ця багатокольоритність о. Івана Гриньоха не спирається на усній словесності, але на практичній багатогранній праці як вдумливого душпастира, виняткового богослова, глибокого мислителя, як також одного з творців і заразом активного члена українського резистансу в час Другої світової війни.
Отець Іван Гриньох — це справді унікальна особистість у нашому церковному й національному житті. Щоб подати повну і всесторонню оцінку життя і творчости о. Івана Гриньоха, для цього потрібно мати відповідну відстань — перспективу часу. Тут ми спробуємо хоч назвати деякі фрагменти з життя о. Івана Гриньоха, щоб запізнати наших читачів з його діяльністю як священнослужителя і одного з провідних творців українських змагань за волю і незалежність українського народу. Для цього є добра нагода — п’ятдесятріччя священнослужіння, а одночасно сімдесятп’ятьріччя життя о. Івана.
До речі, ювілеї п’ятдесятріччя сягають глибоко в старинну історію. Саме слово «йобел» — «ювілей» є староєврейського походження, яким в старинній історії відзначувано кожних п’ятдесят років. Отже, кожний п’ятдесятий рік був нагодою для застанови над пройденим, підсумків зробленого та намічення майбутнього.
Отже, золотий ювілей такої вагомої праці, як душпастирська, це справді добра нагода, щоб зробити хоч фрагментарні підсумування неоціненної праці о. Івана Гриньоха. Після навіть побіжного відмічення праці ювілята ми краще зрозуміємо, чому радянська преса так часто і так багато присвячує йому лайливої уваги. Це діється не припадково. Хто слідкує за радянською пресою, публіцистикою, мемуаристикою і навіть белетристикою, то напевно часто зустрічається з ім’ям о. Івана Гриньоха, звичайно, у супроводі з різними, при цьому лайливими, прикметниками.
Отець Іван народився в селі Павлові 1907 р. Батьки Івана мали двох синів, себто Івана і молодшого Степана, що обидва стали священиками. Отець Степан вже довгі роки є на парафії в церкві свв. Кирила і Методія в Оліфанті, Пенсільванія. З вищевказаного випливає, що батьки Івана були глибоко релігійні, віддавши для служіння нашій Церкві двох своїх синів, не пожалівши для цього ні труду, ні зусиль, ні грошей. Напевно, їм не доводилось легко це здійснювати. Після закінчення середньої освіти в гімназії у Львові Іван Гриньох розпочав свої студії богословія у Львові, які опісля продовжував у Інсбруці — Австрія, Мюнхені — Німеччина і Парижі — Франція, захистивши докторську працю і одержав ступінь доктора.
Священичі свячення прийняв 18 вересня 1932 p., що їх довершив Митроп. Андрей. З хвилиною свячень о. Іван зробив вагомий крок у свойому житті, якому гідно, достойно і чесно віддав повних 50 років життя, виповнивши їх багатим творчим змістом як український священик і патріот. Спершу о. Іван був на парафії душпастирем у Галичі, але незабаром митр. Андрей покликав його до Богословської Академії у Львові викладати богословіє і філософію. Треба відмітити, що о. Іван Гриньох здобув добре богословське знання у своєму і в західньоевропейських богословських факультетах. До цього слід додати, що о. Іван є добрим прикладом і взірцем для його наслідування студентами. Його знання і серйозний підхід до проблем завжди були імпонуючими для його слухачів і студентів. Зрештою, не можна було завважати не тільки під час викладів, на лекціях, але також під час його проповідей, в яких о. Іван завжди уміє осмислено та з глибоким знанням сказати про Христове вчення. У цих проповідях все були ясні, виразні й глибокі думки. Треба підкреслити, що о. Іван належить до тих рідкісних одиниць, які чудово володіють своєю зброєю — живим словом. Справді, це могутня і неперевершена і непоборна зброя — слово. Ось саме цього слова найбільше бояться більшовики. Вони багато кого спроможні перемогти, зломати, закути, але не можуть побороти слова, ось цього слова, про яке на Христове Воскресіння у євангелії говориться: «Напочатку було Слово…».
Своєю зброєю о. Іван володів і володіє бездоганно. В той самий час, коли він був викладачем в Богословській Академії, де викладав філософію і богословіє, одночасно був заступником пароха катедри св. Юра у Львові. Слід мати на увазі, що о. Іван належить до тієї генерації — покоління, яке виростало і формувалось безпосередньо під впливом програних визвольних змагань. Без найменшого сумніву, цей факт мав великий вплив, що згодом виявився у безпосередній душпастирській праці. Болюче відлуння програних визвольних змагань будило і заставляло тодішнє молоде покоління продовжувати незакінчене. Будучи духовним опікуном студентської молоді ще на батьківщині, о. Іван своїм словом формував її релігійний і національний світогляд.
Міцна зброя — слово, що ним завжди бездоганно володіє о. Іван, була не до вподоби тодішнім окупантам українських західніх земель — полякам,— і вони коротко перед гітлерівсько-німецькою війною арештували о. Івана, який просидів до розвалу панської Польщі. За дозволом Митроп. Андрея, щоб не бути ув’язненим більшовиками, о. Іван виїжджає на еміграцію, де дальше продовжує виконувати свою душпастирську працю. Це був час, коли гітлерівська Німеччина готувалась до війни з Радянським Союзом, хоч недавно перед тим вони підписували спільний договір миру і разом розшматовували панську Польщу.
Як тільки почалась німецько-більшовицька війна, о. Іван вже був тісно пов’язаний з Організацією Українських Націоналістів. Він же був духовним опікуном українського легіону «Нахтіґаль», що незабаром, у перші місяці війни був німцями розв’язаний. В найгрізніші часи німецької і більшовицької окупації України о. Іван діяв на відтинку українського резистансу — підпілля, формуючи його політичну думку і визвольну політику. Тут знову о. Іван виявив володіння своєю міцною зброєю — словом. На переломі 1941-1942 pp. написав цінний есей під назвою «Цілі й методи німецької імперіялістичної політики на окупованих теренах», в якому розкрив жахливі пляни і злочини нових окупантів України та вказував шлях, що ним повинні прямувати українські визвольні формації, а в першу чергу українське підпілля. В той час ювілят був одним з провідних членів ОУН і українського резистансу, з якого виросла визвольна формація Українська Повстанська Армія, що її очолив Тарас Чупринка — Роман Шухевич.
Ювілят не тільки мав значний вплив на формування УПА, що її сорокріччя цього року відзначаємо, але й на боротьбу на протинімецькому і протибільшовицькому відтинках. Ювілят також брав безпосередню участь у розмовах з представниками поневолених народів у напрямі формування спільної боротьби проти гітлерівських і більшовицьких окупантів. Отець Іван був співосновником Української Головної Визвольної Ради (УГВР), на форумі якої був обраний віцепрезидентом УГВР. Ні більше, ні менше ювілят був не тільки учасником, але одним з головних творців найновішої історії української боротьби проти двох потворних потуг Другої світової війни.
Отець Іван Гриньох в 1945 р. разом з вояками УПА продістався на Захід і тут досьогодні залишився вірний визвольним ідеям, продовжуючи дальше політичну працю на цьому відтинку, як голова Закордонного Представницта УГВР.
Ювілят весь час віддано і безперебійно виконував совісно свою душпастирську працю. Як тільки утворилась Богословська семінарія у Гішберґу (Німеччина), о. Іван Гриньох із своїм попереднім досвідом включився у професорський персонал семінарії і тут також викладав філософію і богословіє. Коли українські семінаристи перенеслись з Гішберґу до Куленбурґу — (Голляндія), о. Іван дальше продовжував свої виклади.
Отець Іван Гриньох високо шанував і цінив свойого святителя митроп. Андрея і вже тут, на еміграції, написав працю під назвою «Слуга Божий Андрей», в якій подав широку і глибоку сильветку митр. Андрея. Автор у книжці схопив найбільше сутнє про князя нашої Церкви, Слугу Божого Андрея на Києво-Галицькому престолі, який після нього перейняв незрівняний релігійно-церковний ієрарх, Блаженніший Отець Йосиф, а тепер Патріярх Йосиф. Слід при цьому підкреслити, що о. Іван виявився одним з кращих церковних публіцистів. Тут можна назвати його довшу розвідку, що появилась в журналі «Сучасність», а згодом вийшла окремою відбиткою під назвою «Епілог чи пролог у зустрічі двох епох». Ця розвідка була написана як підсумок першої сесії Вселенського Собору Ватиканського II. Автор відмітив, які існували проблеми у Вселенській Церкві і при цьому мав відвагу підкреслити, що наші владики прибули на цей собор неприготованими, з порожніми руками, а про їх будь-який вклад у соборові наради не можна й говорити. Поруч з тим, ювілят вже тоді мав відвагу сказати й підкреслити, що Церква — це не тільки ієрархія, але також священики й вірні. Так, це були сказані вагомі слова. До речі, Вселенський Собор Ватиканський II прийняв концепцію Церкви, як «Божого люду», це означає, що сюди входять ієрархія, священики і миряни, не як фраза, але дійсність, які мають не тільки обов’язки, але права і відповідальність за долю Церкви. На жаль, ще й сьогодні можна сказати, що твердження о. Івана тоді, що для деяких наших владик Вселенський Собор Ватиканський II не відбувся, бо вони його не сприйняли і не здійснюють ідей, що їх собор радив переводити в життя.
Після того, як появився на волі, у центрі християнства тодішній каторжник Києво-Галицький Митрополит, а тепер Патріярх Йосиф, о. Іван повністю не тільки піддержав ідеї Блаженнішого Йосифа, але їх осмислював і здійснював у житті. Він добре знав тверду поставу Блаженнішого Йосифа ще з часів Богословської Академії, коли Отець Йосиф був ректором, а о. Іван був викладачем. Під кермою Блаженнішого Отця Йосифа о. Іванові Гриньохові доводилось легше осмислювати складні питання нашої багатостраждальної Церкви. Отець Іван був повністю свідомий того, що він робив. Він бачив і бачить проблеми нашої Церкви, але він також бачить шляхи чи середники, що ними можна їх розв’язувати.
За віддану повної посвяти працю для нашої Помісної УКЦеркви Патріярх Йосиф підніс о. д-ра Івана Гриньоха до гідности патріяршого архимандрита, яке на доручення Патріярха Йосифа у день Стрітення Господнього, 15 лютого 1982 р. довершив у соборі Св. Софії у Римі Владика Іван Прашко з Австралії. Це далеко не повна сильветка багатотрудивого життя о. Івана. Треба було б ще окремо говорити про його діяльність на форумі Науково-Богословського Товариства, як професора Українського Католицького Університету у Римі й інше, але на це не дозволяє розмір статті. Тут згадано фрагментарно найосновніше, що визначує виняткову й багатокольоритну індивідуальність Ювілята, патріяршого архимандрита о. Івана Гриньоха. Ще раз бажаємо ювілятові багато кріпкого здоров’я та успіхів у праці нашої Помісної УКЦеркви.
Микола Галів
