Візія Українського католицького мирянського руху

(Ця доповідь була виголошена на крайовому з’їзді УПТ-ва
25 травня 199.1р. у Філядельфії)

Сьогоднішнє бурхливе відродження нашої Української Католицької Церкви — незаперечний факт. Хоч і не проходить воно так просто й безболісно, як, здавалося б, належалося б нам після всього, що довелося нам перетерпіти. Та знаємо, що ніщо не дається без труднощів. Не нам, отже, оцінювати й судити рішення Всевишнього. Нам треба приймати їх із покорою, спокійно і ділово розглядати та старатися, щоб в існуючій ситуації створити якнайбільше добра для нашої Церкви.

Майбутню її долю ми можемо передбачити тільки умовно і, зовсім певно, залежатиме це майбутнє не зовсім від нас, а від дуже багатьох різних зовнішніх чинників.

Нам, організованим мирянам Української Католицької Церкви, слід турбуватися власне про наш плян, про майбутнє нашого мирянського руху та його ролю в Церкві.

У сучасність ми входимо не з порожніми руками. Від тисячі років нашого українського християнства наш мирянський рух має свої традиції та й сьогодні він живе й діє. Від віків існували при наших церквах братства, сестрицтва, церковні ради. В різні часи і в різних обставинах були різні і їх завдання. Від щоденного піклування про «красу дому Божого» — до справді визначної ролі в релігійному й культурному житті нашого народу, яку відіграли хоч би Львівське чи Київське Братства у ХVІ-ХVІI століттях.

Наше, XX століття, принесло визначне пожвавлення мирянського руху в усій Вселенській Церкві за спонукою Папів Піїв XI та XII, а зокрема після постанов Собору Ватиканського Другого. Широко закроєна католицька акція, яка передбачає організації мирян усіх віків та станів, спричинилася визначно до мирянської самосвідомости та наполегливого шукання специфічної ролі мирян у Церкві.

Цей напрям знайшов відгук і у нас, за ініціятивою Слуги Божого Андрея. Варто згадати молодечих «Орлів», студентську «Обнову», робітничу «Скалу», числені публікації, як наукового, так і популярного характеру як «Дзвони», «Христос Наша Сила» і подібні. У повоєнній Німеччині довго й успішно діяв на цих основах Український Християнський Рух, а найосновніше мабуть розбудована система мирянських організацій при нашій Церкві у Канаді. Мирянський рух у діяспорі, надхненний ідеєю Великого Ісповідника, Блаженнішого Йосифа Сліпого, зорганізований у всесвітньому УПСО, змагався десятиліттями за здійснення його концепції — помісности УКЦеркви та завершення її патріярхальним устроєм.

Неможливо просто оцінити належно величезну ролю мирян у збереженні нашої віри після злощасного львівського собору та в сьогоднішньому її відродженні. Імена Йосифа Терелі, Івана Теля, Степана Хмари — залишаться навік в нашій історії, як представники незчисленних неназваних і навіть незнаних, які, позбавлені нормального релігійного життя, пронесли світло віри крізь темряву переслідувань і «не пойняла його темрява». Зрештою і там, із першим просвітком волі, наше мирянство організується чи то в жіночому «Милосердю», чи в «Українській Молоді Христові», яка вже виявила себе у минулорічному здвигу, чи то в «Клюбі Католицької Інтелігенції».

Отже, у світлі наших усталених традицій та в обличчі сучасної ситуації, треба нам спитати: «Що ж далі?». Безперечно, що далі не ставалося б, повинні далі діяти при парафіях усталені форми прицерковних організацій: братства, сестрицтва, марійські, вівтарні дружини, церковні комітети чи їх епархіяльні, навіть краєві надбудови.

Вони потрібні як для вдержання й обслуги церков у практичному розумінні, так і для плекання й поглиблення щирої, спонтанної побожности пересічного мирянина. Вони необхідні, як вияв бажання кожного віруючого віддячитися Богові, згідно своїх можливостей, за щастя вільно ісповідувати свою віру та жити у своїй релігійній спільноті. Такому природньому і справедливому бажанню треба безумовно йти назустріч.

Але ж з точки погляду цілої Церкви та потреб її розвитку — таких організацій не досить. У модерному світі високої технологічної цивілізації та зливи різних теорій про світ і людину, нераз і дуже контроверсійних, Церква мусить мати готову відповідь на всі сучасні питання. Якщо християнство має задержати свою належну, провідну ролю в житті одиниці і спільнот, воно мусить заспокоювати не лише вроджену людську тугу за ідеалами, але й відповідати інтелектуальним вимогам людини. При цьому — кожної людини, від простого чоловіка щирого серця до професіоналіста, науковця, мислителя найвищого формату. Можливо, власне, що з уваги на його вплив на ціле суспільство цей інтелектуал та його ступінь релігійного світовідчу­вання — куди важливіший, вирішний для Церкви.

Не зважаючи на всі старання ворогів обезголовити наш нарід, на сьогодні все ж існує численна та високовартісна українська інтелектуальна еліта по цей і той бік колишньої, і на щастя, вже щораз рідшої, Залізної Заслони. Справа лиш у тому, щоб ця еліта зайняла належне собі становище теж і в духовному та церковному житті. Щоб поставила нашу релігійну свідомість і думку на рівні сучасного всесвітнього знання й поступу.

На сьогодні маємо вже клюби української католицької інтелігенції, як у Львові, так і в рамках української громади в Польщі. Але це ще лише дуже малий зародок. В Україні треба вчисляти наслідки атеїстичної пропаганди, яка діє всіми засобами вже від трьох поколінь, а в діяспорі — згубний вплив на наших теж людей — загальноприйнятої теорії злезрозумілої свободи людини та всюдипануючого матеріялізму. Тому таку особливу увагу треба приписати належній розбудові й поширенню Українського Католицького Університету, перенісши його з Риму на рідні землі. Цей Університет давав би вищу й найвищу освіту не лише богословам, але й виховував би християнську, католицьку ментальність якнайширшого кола різних світських спеціялістів із різних ділянок.

А при тому ж не може вирости людський розум понад всеобіймаючі правди Євангелії. Навпаки, вимагає це величезного зусилля, щоб збагнув він глибини правди Божої, відповідно до свого інтелектуального рівня та створив програму її примінення в сучасних обставинах.

Отже, перед нашим мирянським рухом стоїть це величезне умове завдання, щоб лише хотіла його зрозуміти ця наша суспільна верства, яка здібна його піднятися. Та ще, з уваги на наше українство, лежить перед нею і друге, не легше і не менш важливе зайняття. Це дослідження й поглиблення свідомости того, як розвивалося українське християнство у найтіснішій співдії з нашою специфічною етнопсихікою. Як впродовж тисячі років виробило воно свої окремі форми і зміст, безсумнівну цінність у скарбі Вселенської Церкви.

Досить згадати наших релігійних мислителів від митрополита Іларіона до Григорія Сковороди і Слуги Божого Андрея, церковних композиторів, розміру Бортнянського чи Веделя, творців неповторної церковної архітектури, від Григорія Барського і Степана Ковніра до невідомих творців дерев’яних наших шедеврів; образотворців від майстрів мозаїк Святої Софії в Києві до мозаїк Святої Софії в Римі, іконописців від ченця Алимпія до Холодних. Нам треба усвідомити собі існування цих скарбів, зглибити їх суть, подати до відома й на духовну поживу нашим членам народу і на пошану всьому християнству.

Глибока внутрішня пов’язаність, як із євангельською вісткою, так із спрецифічною нашою національною її формою, вимагає автоматично поширення їх — світського апостоляту серед нашого мирянства. Апостолят на сьогодні включає не лише живе слово, як було в перші християнські часи. Це попри доповіді, семінарі, конференції — теж і передавання цього слова всіми модерними засобами — радіо, телевізією, фільмами, звукозаписами, друком.

Тут широкі завдання і можливості не лише для знавців гуманітарного спрямування, але й професіоналістів різних технічних ділянок. Та зрештою, апостолят — не лише поширення відомостей, а й живий приклад і ведення всього життя й діяльности в дусі Христових засад. І тут власне інтелігент — провідник громади чи й народу має особливе завдання — діяти в дусі цих засад. Не будемо говорити, як багато шкоди приносить нашому національному життю саме відсутність цих засад громадського послуху, солідарности, почуття обов’язку в наших одиниць, навіть і провідних. Та не в наріканні сила, а в змаганні до виправлення недоліків. Якщо вдасться виплекати не одну людину, а цілу верству, ціле середовище людей утвердженого, глибокого християнського світогляду та з християнськими прикметами характеру — це був би наш незрівняний виграш. Такі люди своїм переконанням у правді та ентузіязмом могли б творити вогнище нашого душевного й духовного відродження й новоформування. Тут ми говоримо про еліту, але не еліту почестей чи привілеїв, а еліту глибокого внутрішнього релігійного змісту та особливої динаміки.

Така еліта мала б вплив не лише на церковне життя, але й на все українське громадянство. Бо ж в остаточному — завдання християнина — не лише його особисте спасення, але й поширення Божої правди і справедливости на цій землі, в першу чергу серед свого народу. Тут не лише поширення християнської думки, але дія: організування життя всякого профілю, від харитативної справи до справедливого судівництва, задовільної економічної системи аж до найвищих державних інфраструктур. Все це втілення Божої думки про гідність і права людини, а праця над ним — вияв християнської любови ближнього.

В цьому пляні не можна забути й про український екуменізм. Хоч його завершення й офіційне затвердженя може бути тільки справою найвищих духовних проводів наших Церков, то його психічна підготова — це діло й завдання мирянських рухів. Це створення зближення, взаємного зрозуміння й пошани поміж нашими віруючими двох головних ісповідань — не забуваючи й інших, де згуртовано теж немало українців.

Член Української Гельсінкської Групи, співстрадник за нашу справу й вдумливий спостерігач, Мирослав Маринович пише про це: «… чомусь саме наша земля вистраждала ідею умиротворення і об’єднання двох гілок так трагічно розколеного християнства». І цьому божественному «чомусь» нам треба підпорядкуватися. Ми навмисне згадували тут більше українське християнство, як наше українське католицтво. Бо проблеми з обидвох сторін — подібні. І зрештою маємо готові накреслені моделі всеукраїнської Церкви Христової та всенароднього Патріярхату, як в ідеї митрополита Петра Могили, так і Слуги Божого Андрея. Всеукраїнське ж християнство має свою первооснову у спільноті хрещення святого Рівноапостольного Володимира.

Сильний духово, ідейно й організаційно мирянський рух нашої Української Католицької Церкви може й повинен теж стати нашим звеном зв’язку з подібними рухами інших Церков, віток Католицької Церкви, чи і з некатолицьких, східніх, як і західніх. Ми маємо глибокі духовні й духові християнські корені, ми й нашими традиціями опору «князеві світу цього» та пережиття навіть найважчих, безпрецедентних переслідувань — заслуговуємо не лише на рівне, а й на визначне місце поміж ними. На їх всебічне визнання, піддержку й допомогу, яка так дуже потрібна. А з другого боку, зокрема західні Церкви мають широко випрацьовані програми й досвід у мирянській діяльності — і було б доцільно перебрати і від них те, що нам підхоже.

Самозрозуміло, та все ж буде не від речі згадати, що наш, як і всякий мирянський рух, може розвиватися правильно тільки в рамках Церкви. Бо мирянин — жива частина Церкви, її чи не основний складник. І ввесь рух мирян спрямований саме й на добро та розвиток нашої Церкви. Так ось і довголітня та, дай, Боже, може вже недалека свого успішного кінця, боротьба за визнання Святішим Отцем нашого Патріярхату, є прикладом цього сприяння мирянського руху — потребам Церкви.

Всюди, де діють люди, бувають розбіжні думки й погляди, тому не дивуймося, що є вони нераз і між нашим духовним проводом, ієрархією та мирянським рухом. Але на всі непорозуміння й недомовлення маємо найкращу і всеобіймаючу формулу розв’язки — в самій науці Христовій. У взаємній пошані однодумців та співбратів одного народу, які прямують в тому самому Кораблі Церкви до тієї самої мети. На перемогу правди Божої на нашій землі і в наших душах.

Не місце тут ширше розводитися над подробицями програми та засобів здійснення накресленої тут візії. Як сказано — майбутнє можна передбачати тільки дуже неясно, а форми і засоби будуть в дуже великій мірі залежні від нього. Щойно у співгрі з дійсністю та її можливостями можна буде їх конкретизувати. Та все ж потрібна нам вже сьогодні візія — напрямна вісь, що згідно з нею треба нам працювати. Для добра нашої Церкви, яку так довго вже відчисляли від живих та існуючих. Щоб розвинулася вона у повноті своїх можливостей та, за пророцтвом Великого Святця наших часів, Слуги Божого Андрея, відродила наш нарід і ввесь християнський Схід. А в цьому ділі — поможи нам, Боже!

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>