Владика… і суспільство

Розказували з подивом…

Сходження вгору з-під сільської стріхи лемківсько-бойківського пограниччя почалось від військової кар’єри. Служба у війську під впливом всяких лівих пануючих тоді течій не належала до популярних. Тому лише одиниці нашого народу, точніше затурканої Галичини, знайшлися в рядах цісарсько-королівської австрійської армії, та ще на офіцерських постах. Бо шлях до офіцерських чинів був закритий для багатьох матеріяльними перешкодами. Офіцер мав власним коштом придбати для себе мундир, а при кавалерії ще й коня з вирядом, та вести широке та виставне життя.

Та молодому Коциловському поталанило. Не лише успішно пройшов офіцерську школу, але, нав’язавши дружні зв’язки з престолонаслідником Карлом, якось всі ці труднощі переборов.

Розказують, що коли якийсь час був стаціонований у твердині Перемишль, то мав звичай кожного ранку виїздити на прохід верхи на коні. Вертаючись до своєї квартири, десь біля 9 години ранку, звичайно з ринку повертав конем на стрімкі сходи, що вели до латинської катедри, й в той спосіб скорочував собі шлях повороту та викликав захоплення місцевих дам та міщан. А подолавши 42 сходи, зупиняв коня, звертався обличчям до панорами міста над Сяном і затягав популярну італійську пісню «О сольо міо» або арію з опери «Аїда». Мав не лиш сильний металічний тенор, а й добру школу. Захопленню слухачів не було кінця. Часто вже і сліду по співаку не було, а захоплена публіка все ще не припиняла своїх оплесків.

А було це ще у 1912 році. Чи думав тоді цей оригінальний офіцер гусарів, що пару років пізніше він засяде на єпископському престолі в тому ж самому Перемишлі?

Ідіть, сповніть свій обов’язок!

Стах Дашо, син міщанина із Самбора, будучи вже богословом в Перемишлі, бере активну участь у творенні своєї держави у 1918 році в Самборі. Та всі його товариші надягнули мундир вояків УГА, то він не хотів залишитись позаду. Як богослов, кандидат на священика, мав певні сумніви. Тому продирається через польський фронт до Перемишля та йде «на пораду» до свого єпископа Йосафата Коциловського. Той вислухав його уважно, розпитав про події у Самборі (по другій стороні фронту), а на кінець сказав: «Ідіть, сповніть свій обов’язок» і дав благословення на важкий вояцький шлях.

Так Стах Дашо став зразу телефоністом Самбірської Бригади, а після відступу за Збруч перейшов підстаршиною адміністраційним до Полевої Лічниці УГА, з якою й закінчив свою військову кар’єру, пройшовши широкі шляхи від Чорткова через Вінницю, потім Чехо-Словаччину, назад до Самбора. Та польська рука знайшла його й відправила з молодшим братом до табору в Тухолі.

Коли у 1922 р. його звільнено, то раніше, чим до хати, він заїхав до владики подякувати за пораду та за благословення, яке врятувало його від очевидної смерти, що чигала на кожному кроці як у «Чотирикутнику Смерти», так і у Тухолі. При кінці розмови він пригадав владиці слова «Йдіть, сповніть свій обов’язок» та запитав, чи може продовжити сповняти свій обов’язок у службі Богові та своєму народові. Владика засміявся лише та порадив: «їдьте додому, скидайте свої комісняки й повертайтесь до нас, а втрачений осінній триместр буде Вам зарахований».

За неповний рік часу Стах Дашо став о. Станиславом Дашом та дістав назначення бути катехитом у школах. Зразу у Самборі, а потім у Старому Самборі, де навчав не лише Закону Божого, але обов’язку супроти свого народу та своєї Церкви.

Целібат

Духовна Семінарія в Перемишлі шуміла, бо кандидатів у священики було чимало, а в тому половина бувших вояків УГА, яким доступ до університетів у Польщі був закритий. Навчання відбувалось дещо скорочено, бо запотребування було велике для обсади парафій, а кандидати не такі то й молоді, мали вже чималий життєвий досвід за собою, та й наука приходилась не так то вже й легко.

Десь у тому часі розійшлася крилата вістка, що на вимогу Апостольської Столиці наші єпископи мусять увести примусовий целібат. Зразу думали, що наші владики якось оборонять нашу Церкву від целібату. Скоро стало відомим, що перед прийняттям до семінарії вимагають деклярації богослова, що він буде висвячуватись нежонатим. Перша Станиславівська єпархія увела целібат, а через рік також Перемишльська. Львівська увела целібат теж, але на добровільній базі, але у вихованні покладено натиск на конечність висвячуватись у нежонатому стані. Посипались протести як до єпископа, як також прямо до Ватикану. В Перемишлі створився окремий громадський комітет із визначних людей, які станули в обороні прав нашої Церкви.

З уваги, що деяка кількість кандидатів підписали заяви про безженство, боячись, що це може зламати акцію спротиву, поведено широку інформативну акцію як у пресі, так в окремих брошурках. Пригадую, навіть була сатирична п’єса на три дії «Целебс», в якій осмішувано целебсів, які не годні відігнатись від молодиць, а у висліді мусять тікати зі села, боячись побоїв від мужів.

Єпископ Коциловський на той спротив зареагував дуже рішуче. Поперше відтягнувся від всяких світських установ та організацій, в яких до того часу єпископи були не лиш опікунами, але часто фундаторами. Перестав брати участь у громадських святкуваннях. Ба що більше, заборонив усім священикам уділятись у громадському житті, що не завжди було дотримуване.

Духовна семінарія пару років стояла пусткою, бо для кількох, що пристали на целібат, не можна було починати навчання.

Коли до того часу єпископ зводив затяжні бої із заскорузлістю наших священиків, старався вповні зукраїнізувати свою єпархію, відсуваючи русофілів у глухі закутини. То тепер цей процес припинився. Владика, відійшовши від українського громадського життя, не припинив своєї праці для піднесення нашої Церкви на вищий рівень, наладнуючи взірцеву адміністрацію, але частіше почав бувати серед польських монахів. Так тоді народився зародок наших оо. селезіян.

Як нагуляєтесь, прийдіть до мене!

Єп. Коциловський був людиною репрезентатив­ної зовнішносте. Високий, пристійний, із добре виплеканою бородою та енергійними рухами, набутими в офіцерській школі.

Працював інтенсивно та систематично. Часто робив ненадійні візитації навіть найбільш закинутих в горах парафій. Як єпископ не був самовладним, але дуже вимогливим та рішучим, зокрема коли помітив явний спротив. Був першим українцем в Перемишлі, який почав вживати авто для своїх далеких поїздок, що теж посилювало його авторитет не лише в місті. Одного разу поїхав відпочити до Ворохти із своїм невідступним канцлером. У ресторані «Під смерічкою», де вечеряли, на залю прийшла розбавлена компанія, яких 12 мужчин. Поводились розгульно, але з певним тактом. Не перебирали міри. Дотепи, спів, чарка, так і шуміли весь вечір. У тому товаристві був чоловік невисокий, плечистий, але очевидно, це він очолював це веселе товариство.

Мова мінялась то українська, то польська, а часом і німецьку було чути. Єп. Коциловський довший час обсервував пильно весельчаків, а потім післав свого канцлера, щоб запросив на пару хвилин саме провідника.

Представився, поручник Матюк, зараз його група робить поміри лісів і в день виплати приходять з лісів між людей, щоб трохи розважитись. Владика зразу зорієнтувався, що має до діла з людиною освіченою та волевою, яка вміє випити, але вміє теж сказати «досить». Поговоривши про це й про те, запропонував йому прямо: «Пане Матюк, я потребую доброго адміністратора лісів. Але це мусить бути священик. Як вам наскучить шастати по чужих лісах та гуляти — приходьте до мене. Я вас влаштую».

Лихоманка целібату втихла, але не зовсім. Духовна семінарія почала працювати. На поодиноких відділах тепер не по кількадесять кандидатів, а по кілька. Коли висвячував перших целебсів, то весь Перемишль пішов подивитись, а їх було 5!

Я вже кінчав гімназію, коли розійшлася вістка, що між кандидатами у священики є один бувший старшина УГА. Це й був поручник Матюк, лежав хрестом між 12 іншими молодиками, невисокий, лисий, вже так добре під 40 років. Єпископ дотримав слова. Скоротив йому роки навчання, а після висвячення послав у Старо-Самбірщину до Волі Кобилянської, звідки він мав нагляд над єпископськими лісами та лісничими. Також перейняв торговельну сторінку продажі дерева закордонним фірмам.

Пригадую

Зупинились ми у мандрівці під Райським, що біля Лютовиська. Стрічний газда, доволі свідомий бойко, розказував про всячину. Зайшла мова про священика. Скупий, для людей добрий, але від політики тікає. А потім вказує на доріжку, яка з Райського веде до Хревту та перетинає потік, на якому немає містка. Розказує, коли він вертався з лісу, побачив, що в тому потоці, а було саме по дощі, застрягло авто, якого тут люди зовсім ще не бачили, й не може вибратись з потока. Коли він підійшов, якийсь бородатий «ксьондз» обізвався по-нашому, чи не можна в селі дістати коней або волів, щоб витягти авто на беріг. Я сказав — піду пошукаю. Та коли з сусідом привели дві пари волів, то застали шофера при моторі, а той бородатий ксьондз, заталапаний по коліна в болоті, підпихав машину зі заду та підкладав камінь.

Припрягли ми волів, витягли авто з потока. Подякував, дав нам п’ятку, а ми йому сказали, що то перше авто в тих сторонах показалося. Що зараз тут півсела буде. А він лиш засміявся: «Але нас вже тут не буде, дякуючи вашій допомозі».

А на другий день люди з Телешниці розповідали, що то до них приїздив «наш біскуп з Перемишля».

(Далі буде)

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>