Ідеться про пасквіль, що появився під назвою
«ВЛАДИКА СБВЄНТОЮРСКІ«
(ЖЕЧ О АРЦИБІСКУП’Є АНДЖЕЮ ШЕПТИЦКІМ — 1865-1944).
Автором цього пасквілю є Едвард Прус, а державне польське видавництво «Інститут Видавнічи» подбало про те, щоб цей твір появився у Варшаві 1985 p., саме напередодні закінчення канонізаційного процесу Слуги Божого Митрополита Андрея. Щойно минулого року ця дуже сумнівної вартосте праця дісталася на Захід. Навіть у нашій світській та й у церковній пресі появилися тільки скупенькі відомості чи радше згадки про цю «сенсаційну працю».
Я не знаю, як наші рецензенти читали і розуміли цю сумнівної вартости працю? Бо реакція з нашої сторони була досі дуже бліденька. З уваги на потворність цієї книжки я вирішив детально поінформувати читачів нашого журналу, про що йдеться.
Починаючи від обгортки, а на неймовірно докладній бібліографії кінчаючи — це зразок більшовицької продукції чи специфічний і навіть монопольний під цим оглядом зразок, як можна виполіскувати людський розум. На місце річевих аргументів бачимо більшовицьку агітку й догори ногами вивернені факти.
Щоб зрозуміти таку мою оцінку цієї сумнівної вартости праці, почну не від початку, а з літератури, на яку покликається автор.
У бібліографії автор, Едвард Прус, вирізняє спеціяльно т.зв. архівні джерела. Всі вони до одного більшовицької продукції, де всі позиції зводяться до «центрального архіву» всякої більшовицької пропаганди включно з т.зв. польськими «державними архівами». Далі йдуть т.зв. «зводи документів» з Москви, Києва і Львова з років 1946-1968, між якими фігурують для спантеличення читачів перефабриковані документи ОУН.
Окрему рубрику творять часописи й щоденники на 35 позицій. За цим «крамом» іде довгий ряд абеткового списку різних і неспоріднених із собою авторів т.зв. монографій, меморіялів і нібито «наукових праць», особливо коли йдеться про такі імена, як: Бєляєв, Бєлорусов, Червоненко, Дмитрук, Даниленко, Добрич, Галан, Герасименко, Кізя-Коваленко і їм подібні.
Очевидно не бракує тут і німецьких та польських авторів. Цікаво, що використовуються чи радше спотворено цитуються праці й українських науковців, як наприклад, праці о. Гриньоха, о. Нагаєвського, навіть М. Грушевського, І. Франка, П. Мірчука поруч з писаниною Костельника і інших, яким із пістолею при скроні наказали писати.
Кінцевий відділ цієї «літератури» — це «статистичні матеріяли». Очевидно, коли йдеться про роки 1933-1936, то ці статистичні дані не віддзеркалюють на Україні раптового і несподіваного спаду української людности між 7,000,000 до 10,000,000, викликаного створенням штучного голоду, розстрілами і запроторенням наших братів на сибірську каторгу.
Загалом кажучи, для невтаємниченого чи легковірного західняка-дослідника вже цей список «літератури» може бути досить переконливий. Дарма, однак, дошукуватися у цій вавилонській вежі московської брехні якоїсь тіні правди, зокрема історичної правди.
Усе в цій сумнівній і непереконливій писанині націлене на оплюгавлення святих для нас людей — двох наших Слуг Божих: Митрополита Української Католицької Церкви Андрея і Патріярха Йосифа. А з ними разом і всієї нашої Церкви і нашого боговгодного народу.
Уже на першій сторінці у слові від видавця, чи, як кажеться в оригіналі, «од видафци», маємо задемонстрування того, чого слід би очікувати від цього типу книжки. Це «слово» займає одну сторінку, і тому приведу його в цілості:
«Щоб облегшити читачам розуміння цієї книжки Едварда Пруса, ми уважали за відповідне замість передмови помістити у скороченні рецензію, яку опрацював знаний учений, видатний історик Варшавського Університету, професор — реабілітований доктор — Людвік Базильов».
«Відомо, хто це був Шептицький; яка була його роля і як сильно сплелась його особистість із тисячами, а, може, й із мільйонами одиниць. У негативному сенсі це стосується теж поляків, принаймі тих із східніх областей. Бо в Познанщині чи на Помор’ї навряд чи Шептицьким хтонебудь переймався. Більше про це не мушу розводитися «історично». Шептицький не потребує розголосу, і був уже найвищий час, щоб про нього написав книжку поляк».
«Після прочитання усього тексту і ознайомлення із діяльністю цієї людини мусить виринути і закріпитися в душі читача якийсь образ. І я, як перший, чи один з найперших, виробив собі такий образ. Так і згідно з моїм враженням автор представив Шептицького у повній згідності з дійсним станом речей…».
Далі продовжує це вступне слово Едвар Прус так:
«Поляк, що став українцем, а що не може статися — навіть беручи до уваги хоч би яку залізну природу людини — власне кажучи, це не може статися без того, щоб не було в цієї людини перенапружень — конфліктів. І далі, як молода людина, він був піднесений блискавично на вірхів’я духової кар’єри та й залишався на цьому ж верхів’ї упродовж 45 років; він, один з найбільших за справу Унії [авторське пояснення: «греко-католицькости» — автор]. А при цьому всьому — це була натура незрівноважена, що перекидалася із крайносте у крайність (власне) у пошуку за успішними засобами для своєї діяльности».
«Він, великий достойник Церкви, писав принизливі листи до Миколи II, до Сталіна і до Гітлера. Різнорідність концепцій характеризували його неспокоєм, заворотом голови, а навіть одержимістю, або й усього разом взятого. Ось бо забажалось йому окатоличувати Україну… або знову ж понадмірно експонувати візантійсько-слов’янський обряд; а от вам боротьба (з вітряками) за автономію Східньої Галичини; а ось вам іменування екзархів, а до цього ще творення жидівсько-християнських громад і Бог знає що ще».
Закінчення цього видавця таке: «Чи загальне враження може випасти позитивно? Радше НІ! — А інакше, на мою думку, і не може входити тут у рахунок. Коли ж воно так, то хіба належить ґратулювати авторові і на цьому закінчити наш редакційний і рецензійний вступ».
«Автор працював сумлінно і довго, — каже цей анонімний видавець, — прочитав надзвичайно багато; до теми прив’язав себе конопляними линвами — навіть сам не знаю чому, але прив’язав себе».
І закінчує цей анонімний видавець так: «Чи ще до постаті Андрея Шептицького, яку дав проф. Людвік Базильов, можна ще щось додати? — А вже ж. Побажати б тільки читачеві, щоб набув, якщо це можливо, цю книжку і прочитав її. Думаємо, що пізнання цієї публікації дозволить наблизити і таки зрозуміти складну проблематику — національну і віроісповідну — у Східній Галичині з кінця 19 і першої половини 20 століття».
Стільки від анонімного видавця. Увесь дальший текст на понад 330 сторінок друку мав би належати Едвардові Прусові.
Всі ми знаємо, як такого роду «література» появляється у тоталітарній імперії СССР. Ім’я автора там не має ніякого значення. Для цього ж існує диктатура, щоб сякого-такого раба, коли він думає себе ще сяк-так улаштувати, а навіть попасти у ласки урядової кліки, щоб йому постійно звучало в його вухах: скачи, враже, як пан каже… Але цим разом підібрало собі КҐБ гідного для себе автора. Цей давно вже пустив свою фарбу. Навіть НКВД каже йому: «Маладєц». Бо все, що виписує цей «молодець», — це просто скавуління, а коли приводяться т.зв. «факти», то тільки для того, щоб їх вивернути догори ногами, під смак більшовицької брехні. От вам для прикладу, що пише Едвард Прус:
«Постать Андрея Шептицького, що є предметом нашої розвідки, була особлива — індивідуальність потужна, буйна, розмашна, виняткова; вона була критикована і обожнювана рівночасно. Природа скомплікована, як такою була і доба, у якій прийшлося цій індивідуальності з долі історії жити і діяти на всесторонній спосіб — на полі теологічному, історичному, філософічному, харитативному, суспільному і політичному. Темперамент незміренний, енергія невичерпальна. Словом, постать ця була витвором дуже скрутних часів, бурхливих і трагічних».
Здавалось би, характеристика нічого собі. Але читаймо зразу слідуючі рядки цієї передмови і ствердимо, що особливо має автор на увазі, напевно не вищесказане, тільки щоб це заперечити у своїй жалюгідній душі.
Ось його слова: «Цей великий і контроверсійний дух оселився у постать велетня із широкими плечима, що перевищував на цілу голову все своє оточення. Будовою тіла дорівнює йому єпископ Йосиф Сліпий. Нічого, отже, дивного, що зродилася плітка, що цей ректор греко-католицької теологічної Академії мав би бути гріхом молодости колишнього офіцера гусарів…».
Тут саме розкриваєте, що насамперед мав на думці цей борзописець. Ця, однак, «праця» розрахована не на обізнаного з фактами науковця і не на інтелігентного й культурного читача, але для здійснення прихованих диявольських плянів…
Чому саме у 1985 році появляється щось подібне? Це повинно б бути зовсім ясне. Йдеться про беатифікацію Слуги Божого Андрея і правдоподібно теж і його наслідника, світлої пам’яти Патріярха Йосифа! Ось вам прилога, ну шантажна і безбожницька т.зв. «наукова» прилога для тих беатифікацій…
(Далі буде)
