Воля Божа і свобода людини: гармонія і суперечність

«Нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі» (Матв. 6:10). Мільйони людей на Землі щодня повторюють різними мовами ці слова рано і ввечері — слова Господньої молитви, які вперше сказав був біля двох тисяч років тому сам Ісус Христос, навчаючи своїх учнів-апостолів, як треба просити Бога правильно — не велемовно, як ті погани, що думають, ніби вони будуть вислухані за своє велемовство; а ясно і просто, щиро і сердечно. У цих словах молитви «Отче наш» сконцентрована сама суть християнського вчення про джерело волі і концепцію свободи. Тут визнається, що воля Бога є пріоритетною, але й стверджується, що ця воля має вселенський, космічний характер — вона мусить панувати як на небі, так і на землі.

Якби будь-яка інша особистість, крім Бога, присвоїла собі таке право — космічно-маштабно утверджувати свою волю, то всі правові системи від муніципальних до міжнародніх — затаврували б таку особистість як диктатора, тоталітарного гнобителя. Проте жодне право в цивілізованих країнах не визнало християнської концепції примату волі Божої над усіма іншими волями і свободами як концепції диктаторської і негуманної. Винятком тут, звісно, були і є безбожні, антихристиянські режими, де право поставлене на службу насильству і гнобленню.

Проте у екзегетичному витлумаченні Божої волі було багато викривлень. І траплялися вони тоді, коли волю Божу самочинно перебирали собі люди і починали видавати свою волю — за волю Божу. В теократичних суспільствах та державах минулого — Візантійської імперії, Московському царстві королівствах Еспанії, Франції (я наводжу лише християнські країни) виникли спотворені форми християнства — так званий цезаропапізм, — тобто ідентичність — і навіть злиття — цивільної монархо-абсолютистської і церковної влад. Цезаропапізм витворив жорстокі переслідування за дійсні і вигадані гріхи — і ці репресії, на жаль, чинилися від імени Христа, від імени того містичного тіла — Церкви — хоч у них не було ані дещиці християнства, а все тільки — від антихриста.

Образ розлюченого, мстивого, караючого Бога — це не християнський образ Бога. Здатися на волю такого Бога — страшно і безнадійно для життя у цьому світі і у вічності. Хто репрезентує образ Бога саме таким, той віднаджує людину від виконання Божої волі і спонукає її шукати іншої волі, тобто волі людської, земної. І це є величезне й фатальне непорозуміння. Помилково трактований страх перед Богом породжує неприйняття Божої волі, зречення її.

Не меншу небезпеку несе в собі трактування Божої волі ліберальною Богословією. Ця тенденція, можливо, ще небезпечніша за цезаропапізм, оскільки вона вивищує людську волю — а радше сповнену небезпечних і гріховних людських спонукань, вседозволеність — за вияв гуманізму, свободи особи, вільнодумства тощо. Ліберальна Богословія починає з того, що трактує людину як носія Божої благодаті, а, отже, людська воля малюється своєрідним люстерком, рефлексією Божої волі. Поняття гріха зведене ліберальній богословії до мінімуму, до відвертих злочинів і тяжких, смертних гріхів. Все інше трактується як людська слабкість, недосконалість і таке, що гідне співчуття — з огляду на тяжкі соціяльні, економічні, екологічні та інші причини.

Для України, як вона постає перед світом наприкінці XX ст., обидві тенденції в релігійному житті мають вже не теоретичне, а практичне значення. Величезний розрив у часі правдивого християнського виховання вчинив свою руйнівну справу. Колись побожний і морально цнотливий народ з багатовіковою християнською традицією, сьогодні щільно наблизився до стін Содому і Гомори — у духовному пляні. Нація навіть не подякувала належним чином Богові за даровану без війни і крови самостійність — після 750 років перебування на колоніяльному, підлеглому статусі. В людях різних рівнів влади нема усвідомлення того, що сталося; що воно є тієї ж самої епохальности, що й об’єднання слов’янських племен у могутню державу — Київську Русь у VIII-ІX ст., хрещення Руси-України кінця X ст., постання гетьманства у ХVІ-ХVІІ ст. або проголошення УНР 1917-18 років. Добра Божа воля демонструється у ці роки і в наші дні з такою осяйною яскравістю, що її не може не побачити тільки сліпий. Але ми так далеко відійшли від усвідомлення його волі і так глибоко впали в «силове поле» свого екзистенційного «я», що навіть найменший натяк в преамбулі проекту нової конституції України про Бога викликав опір тих, хто в першу чергу мав би подякувати Богові за здобуття свого становища у незалежній Україні.

От чинники сьогодні в Україні уневажнюють примат Божої волі: це далеко не викорінений, але затаєний атеїзм; це фанатики у релігійному житті Церков і зумовлений ним розбрат, конфесійна нетолерантність і свавільні розколи; це лібералізм у християнстві й богословії, що веде до знецінення євангельської правди і до морального розпаду.

Про атеїзм, мабуть, не варто говорити: його цілі й методи добре відомі і його природа не змінилася від того, що його адепти злегка загримірувалися під «прихильників» віри в Бога. Агресивність прихованого атеїзму сьогодні виявляєтся у бльокуванні введення християнського виховання у школах; в інтригах супроти намірів відкрити кілька богословських або релігієзнавчих факультетів у престижних університетах України; у відкиненні усіх пропозицій запровадити християнське виховання в Українських Збройних Силах, військових училищах і закладах силових міністерств. Якщо проаналізувати аргументи проти мирного запровадження релігійного виховання, то ці аргументи повністю взяті з арсеналів атеїзму, хоч і прикриті «покривалами» про демократію, рівність, свободу совісти. В результаті наше громадянство — особливо молодь — опинилося без жодних моральних засад, без патріотичного, державницького і національного виховання, одним словом — без віри, надії і любови. Один релігійний мислитель, св. Жан Віаньє, зауважив: «Залишіть парафію на 20 років без священика — і побачите, що люди стануть шанувати звірів».

Україна сьогодні може бути ілюстрацією цих слів. Інший, який не шанує Божої волі і ставить на перше місце власну волю, — це фанатизм, котрий Його носії лагідно називають «ревністю у вірі». Фанатики прекрасно знають різницю між фанатизмом і ревністю у вірі, бо остання, ревність, відноситься до неухильного виконання загально християнських, євангельських правд, а фанатизм — це безоглядна, некритична, свавільна, сліпа відданість якійсь одній доктрині, деномінації чи релігійному лідерові. Зауважимо, що множинність Церкви щодо обрядових систем, національних і племінних мов Богослужіння, канонів і догматів, церковно-правових і звичаєвих норм, але при ЄДНОСТІ любови, є нормальним явищем. Ця множинність дозволена, стверджена й навіть оспівана у Святому Письмі, наприклад, у книгах великих пророків, в останніх псальмах Псалтиря, в Євангеліях, у посланнях до семи Церков Азії, в початкових розділах Апокаліпсису. І ось цю чудову, дійсно людинолюбну тезу про допустимість і бажаність розмаїття у вияві почуття віри деякі давні й сучасні люди довели до крайньої межі, зловживають даною їм свободою вибирати, стали одержимі гордістю й егоїзмом, знехтували церковною дисципліною, проголосили себе єдиними носіями істини. Накладіть цю загальну схему нехтування Божою волею й відкинення страху Божого на Україну — і ви одержите причини й наслідки церковних розколів, розбрату, сварок і сектантського засилля в сучасній Україні.

Велич християнської релігії і в тому, що вона кличе людину і людство до стриманости, помірности, рівноваги «емоціо» і «раціо», одним словом, до любови як вселенського, космічного закону. Людина, в якій нуртують негативні чи амбітні пристрасті цього закону, любови в собі не має. Кожний християнин знає, що такого жалюгідного, небезпечного стану можна позбутися покаянням, молитвою і постом. Але чи всі мають волю змусити себе покаятися? Отже, потрібний зовнішній фактор — і цим фактором, на мій погляд, є християнська спільнота, воля тих, хто найближче стоїть до євангельських правд. Історія народів, історія Церкви знає безліч прикладів того, як опінія спільноти повертала амбітним людям, різним егоїстам і насильникам закон любови у їхні серця.

Україна будує цивільне, громадянське суспільство, і тому закон про відділення Церкви від держави є необхідний. Це не суто українська ситуація. Цей закон віддавна став здоровою реакцією на цезаропапізм, на теократичну державу, де злиття цивільної влади і Церкви дуже пошкодило і тій, і другій. Але цьому законові треба скрізь і завжди надавати конкретного змісту. Сьогодні під прикриттям цього закону в Україні місцеві ради й голови колгоспів, які й надалі є де факто феодальними суверенами, ізолюють людей від впливу християнства, від впливу Церкви. Закон у його нинішній формі сіє відрубність між державною системою освіти й виховання та Церквою. Хтось не хоче, щоб релігійна, конкретніше — християнська мораль, яка єдина може очистити людину й суспільство від скверни плоті й духа (і це тисячократно доведено практикою), послужила українській державі, оздоровленню й оновленню її суспільства. Ось для кого був написаний закон про відділення Церкви від держави!

Далі. Закон і чинники, які наглядають за його виконанням, з дуже зручного становища «абсолютної об’єктивности» стверджують, що всі релігійні об’єднання рівні і мають однакові права. Зовні виглядає надзвичайно демократично й симпатично. Українсько-візантійський обряд, який ми прийняли десять віків тому і який був неодноразово зневажуваний, заборонюваний, загнаний у підпілля, — ставиться в рівні права з імпортованим сектантством, східнім окультизмом або з «обрядом», що є сумішшю спірітизму й поганства, вигаданого у таємних кабінетах спецслужб чужих держав спеціяльно для України!

А навіть коли брати не такі крайні приклади, але приклади з практики взаємин християнських Церков в Україні під кутом зору застосування закону про відділення Церкви від держави, то Н тоді цей «об’єктивізм» закону не виглядає аж таким об’єктивним. Сталося так, що саме ці Церкви, які споконвіку були носіями української християнської духовности, найуспішніше дбали про моральний стан народу, його освіту, мову й культуру, — довго перебували у катакомбах. Я маю на увазі Українську Православну й Українську Греко-католицьку Церкви передусім. Тепер їх — ослаблених, розбитих, понівечених, позбавлених нормальних організаційних структур — випустили з в’язниць і мовою «об’єктивного» закону звеліли: «Виборюйте собі місце під сонцем серед усіх оцих церков і церковок місіонерів, громад і конфесій». Хіба це справедливо? Хіба тут є хоч гроно Божої волі? Ясно, що сильний, який завжди був паном, мав досить коштів і спрямовувався закордонним духовним центром, — поб’є й переможе вчорашнього в’язня, пересварить між собою тих, що були в катакомбах — і буде далі розділяти й владарювати за старим імперським, цезаропапістським принципом.

Наш старовинний українсько-візантійський обряд рідною мовою, виплеканий православними й греко-католиками, у промінні якого знайшли духовний порятунок мільйони душ, сьогодні зневажений і загрожений. Потужна хвиля впровадження української літературної мови у здійснення Божественної Літургії Івана Золотоустого наштовхнулася на знавіснілу пропаганду проти української о слова в Церкві, на вигадки, що мова митрополитів Іларіона Огієнка, Василя Липківського, Полікарпа Сікорського, Андрея Шептицького, Патріярха Йосифа Сліпого і Мстислава Скрипника годиться хібащо для худоби на колгоспній стайні, а не для Церкви. І таке шириться не звідкілясь з підворотні, а з духовного серця і країни, її національної святині — Києво-Печерської Лаври, яка стала вже від яких пір, вживаючи вислову Ісуса Христа, «гидотою спустошення на місці святому» (Матв., 24:15).

Висновок один: недоліком закону про свободу совісти та його складової — про відділення Церкви від держави — є ігнорування історичної традиції, відсутність пріоритетів і байдужість до Церков і релігійних об’єднань, які на духовному відтинку боронять моральні вартості й національні інтереси Української держави.

Третій чинник, який уневажнює першість Божої волі, є лібералізм у питаннях віри. Це особливо тонке і складне питання. З одного боку, релігія — й особливо християнська релігія — пройнята глибоким пошануванням прав людини. Господь Ісус Христос у своїх повчаннях, розмовах з апостолами абсолютно виключав усяке насильство, неповагу до волі людини вибирати те що їй до вподоби, в тому числі повну добровільність щодо того, приймати чи не приймати його рятівну науку й віру в нього, як у Сина Божого. Його ставлення до корумпованих чиновників — до митарів, до блудниць, є ідеальним зразком вибачливого ставлення до людських слабостей. Господь і його учні — апостоли — виступили найбільшими правозвісниками свободи людини нашої цивілізації за останні дві тисячі років. Але, з другого боку, християнська доктрина ґрунтується на тому, що хоч природа людини є Божественного походження, але вона зіпсована гріхом ще в доісторичні часи, а тому нічим не обмежена роля людини може бути небезпечна для неї самої і для інших. Звідси походить певне самообмеження свободи особи, необхідність узгоджувати свої спонукання, дії, думки з волею Божою, яка є абсолютна, справедлива, добра, людинолюбна. Святе Письмо словами послання апостола Павла до Галатів дуже виразно окреслює кордони людської волі: «Бо ви, браття, на волю покликані, але щоб ваша воля не стала приводом догоджати тілу, а любов’ю служити один одному! (…) І кажу: ходіть за Духом — і не вчините пожадливости тіла, бо тіло бажає противного Духові, а Дух противного тілу, і супротивні вони один одному, щоб ви чинили не те, чого хочете» (Гал. 5:13, 16, 17). Отже, життя людини, якщо вона хоче ходити чистою перед Богом у період між першим і майбутнім приходом Христа на Землю, повинно складатися у зустрічній дії і гармонії двох воль Божої та людської; причому пріоритет повинен бути за волею Божою. Усі інші варіянти це сваволя, протиріччя, дисгармонія і відпадіння від «силового поля» Божої благодаті — з усіма наслідками, що звідси випливають.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>