Все наше релігійне життя спрямовуймо через Патріярха і Постійний Синод

Ювілейні святкування в Римі 21-23 вересня ц.р. є не тільки багатозначним історичним спогадом, але передусім черговим милевим каменем на дорозі сучасного відродження Помісної Української Католицької Церкви, точніше її ставання на патріярхальних засадах. Не повертаючи до значення відмічуваних дат, хочемо підкреслити в цих рядках патріярхальну перспективу, яку відкривають ці святкування. З цього погляду вони нав’язують до тих актів, якими спрямовано нашу Церкву до вивершення в патріярхальній структурі. Цими актами були: Пропозиція Блаженнішого Отця Йосифа на Ватиканському Соборі 11-му в 1963 році утворити патріярхат Помісної УКЦ; Постанова IV Архиєпископського Синоду Помісної УКЦ з 4 жовтня 1969 р. стати на патріярхальному становищі й звернення Синоду до Св. Отця Папи Павла VI з проханням затвердити конституцію Патріярхального устрою Помісної УКЦ та встановити Київсько-Галицький патріярхат: рішення Блаженнішого Отця Йосифа приняти титул Патріярха у великодньому посланні з 1975 р. Текст Конституції був остаточно схвалений до публікації VI Архиєпископським Синодом Помісної УКЦ і був опублікований в «Благовіснику Верховного Архиєпископа» за 1972 р. З того часу й почерез урочистості Святого Року 1975 — всі миряни, священики та віддані патріярхальній ідеї деякі єпископи Помісної УКЦ старалися ввести в життя вимоги цеї конституції. На цьому шляху довелось зустрінути різні труднощі й перешкоди, від формальної заборони урядуючим єпископом поминати літургічно Патріярха, як напр. в Англії, до різних формалістичних застережень з фактичною толєранцією поминання в різних єпархіях та екзархатах. Цьогорічні ювілейні святкування стали приводом до усвідомлення, що цей перехідний етап треба вважати за закінчений і що всім тим, які за цей час усвідомили собі, що ніщо не стоїть на перешкоді фактичного життя на патріярхальних структурних засадах Помісної УКЦ, треба покінчити з провізорним станом і на майбутнє організувати й переводити наше релігійне життя в рамках Патріярхального устрою Помісної УКЦ.

Для кращого усвідомлення цеї нової перспективи, потрібно згадати що вже в заключному слові IV Архиєпископського Синоду Блаженніший Отець Йосиф сказав: «… нам ніхто нічого даром не дасть, але ми мусимо самі мозольною працею здобувати». Це ствердження означає, що тільки те, що ми на ділі будемо здібні здійснити, може принести нам і формальне визнання. Це так і зрозуміли світські й церковні наші чинники, які постановили вводити в життя Патріярхальний статут Помісної УКЦ. Так розуміють стан справ і компетентні коментатори правного стану й фактичного життя нашої Церкви. В поясненнях до цього стану читаємо в брошурі д-ра В. Маркуся: «Не надаючи цим чисто формалістичним аргументам більшої чи меншої ваги, все таки з погляду самої природи речі можна прийти до висновку, що конституція може увійти в життя вже тепер, не чекаючи на свою — назвім технічно «ратифікацію». «…конституція передбачає патріярший устрій і без формального визнання факту, що нашу Церкву очолює Патріярх …», маючи на увазі, що за ним визнано формально права Верховного Архиєпископа. (Див. Василь Маркусь: «Конституція — Устав ПУКЦ», Чікаґо 1975, стр. 34). Це означає теж, на жаль, що треба більш ніж формалістики, в дійсності браку прив’язання до наших традиційних прав і пошани до помісности східньої католицької церкви в багатьох наших вірних, священиків і деяких єпископів, щоб не приступити до фактичного Патріярхального життя в нашій Церкві. Це є тим більше разюче, що якщо не засади, то практика останніх років могла їх переконати, що така постава ніяк не заперечує нашого прив’язання до вселенських привілеїв Наслідника св. Петра!

Розуміючи цей стан та вимоги нового етапу, Президія УПСО запропонувала в свойому заклику з нагоди цьогорічних римських ювілейних святкувань, всьому свойому членству приречення «вести наше особисте, парафіяльне, й єпархіяльне релігійне життя та виявити нашу причетність до великої вселенської сім’ї Христової Церкви тільки в рамках патріярхальної структури Помісної УКЦ». Цей стан і таке приречення зобов’язують нас на майбутнє змінити деякі наші дотеперішні навички, сьогодні можна б сказати — злі навички. Так напр., в ході наших домагань за патріярхат, ми звертались в різних справах і з проханнями, і з протестами до римсько-куріяльних чинників або навіть до Святішого Отця. Сьогодні ще, з приводу деяких побажань або надій чи побоювань в справах подій чи осіб, наші клітини, організації, а іноді й поодинокі особи пишуть прямо до Ватикану… Фактично, на сьогоднішньому етапі, це є непошана до наших власних конституційних ієрархічних чинників. Ми маємо з усіми цими справами звертатись до нашого Патріярха та до його Синоду єпископів, які полагодять те, що торкається наших внутрішних справ, а пороблять заходи в імені нашої патріярхальної Церкви тоді, коли це торкається зовнішних справ. І навиворіт: не приймаймо заряджень, які торкаються наших внутрішньо-церковних справ від зовнішних чинників — ні місцевих латинських церковних властей, ні куріяльних чинників, а скеровуймо їх, при всій належній пошані, до наших патріярхальних органів: Патріярха, Постійного Синоду чи повного Синоду наших єпископів. Консеквентно і в нашім парафіяльнім, єпархіяльнім житті чи в екзархатах (тимчасово), домагаймось, щоб всі зарядження випливали з статутових основ нашої патріярхальної Церкви. При цьому треба відмітити, що теж треба змінити стиль нашого спротиву: з хвилини, коли ми визнали наші структурні патріярхальні установи, нам нема чого зайвими маніфестаціями виявляти нашу незгоду, а просто не приймати до відома незаконні акти й ізолювати нашою відсутністю тих, які не бажають входити в патріярхальну структуру нашої Церкви. Може такий стан нарешті примусить їх до надуми, до якої помісної церкви вони ще приналежать: до нашої чи до місцевої латинської?

Ці нові перспективи та ці нові методи в нашому церковному житті вимагають багато чуйности й продуманої поведінки. Тому потрібно, щоб в найближчому часі поширити між нашим мирянством знання патріярхальної конституції Помісної УКЦ, пошану й дійсне дієве відношення до наших патріярхальних ієрархічних інституцій та одностайне, узгіднене поступування в усіх актуальних справах. Чи це будуть нові номінації, чи обрядові або прина­гідні зарядження, локального чи ширшого значення, контролюймо їхню згідність чи узгідненість з нашими патріярхальними статутовими чи авторитетними зарядженнями, а у випадку потреби звертаймось до наших патріярхальних інстанцій за вказівками та порадами. В цей спосіб оминено розбіжність, суб’єктивність наших реакцій та непотрібне розпорошення сил. Так витворена суцільність нашого Патріярхального церковного життя знайде признання від зовнішніх чинників і напевно теж і очікуваного формального визнання, яке буде нашим черговим і кінцевим етапом в змаганні за патріярхальне вивершення нашої Церкви.

Останнім, але не менш важливим допоміжним чинником в здійсненні вимог цього нового етапу може бути для нас вивчення життя Патріярхального життя інших східніх католицьких Церков: мелхітів, маронітів і т.д. Вони вже мають за собою довший досвід і зокрема їхні відносини з ватиканськими куріяльними чинниками за останні десятиліття й довкола Ватиканського Собору ІІ-го можуть служити правдивими юридичними прецендентами й юриспруденцією в багатьох справах. Таке вивчення могло б наблизити нас до них і витворити деякі солідарні настанови у внутрі католицької Церкви й теж в екуменічних справах.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>