Все це вже було: Місія Поссевіна

Історія любить повторятися, а зокрема часто повторяються помилки т.зв. «творців історії». Італійський філософ історії, Бенедетто Кроче (1866-1952) записує такі помилки на рахунок «браку історичної пам’яті», або, простіше незнання історії. Кроче думає також, що іншою причиною повторювання помилок можуть бути, за його терміном «псевдоісторії», тобто історії, які можуть бути вірні щодо фактів, але фальшиві щодо їх інтерпретації. Інтерпретація фактів може бути тільки логічна, а всяка інша інтерпретація, що спирається на власні «побожні бажання», на ідеологічні вимоги, на сучасні національні чи класові інтереси і т.п. створює власне оці «псевдоісторії», що можуть бути джерелом історичних помилок.

Не зважаючи на різні теоретичні пояснення причин історичних помилок, що їх дають різні теоретики й філософи історії, немає найменшого сумніву, що сам факт повторювання історії дивує. Дивувався цим повторюванням історії і пов’язаним з ним помилкам здібний і могутній шведський канцлер, граф Аксель Ґустафсон Аксенштієрна (1583-1654), який у листі до свого сина записав пам’ятні слова: «Не сці мі філі, квантілля пруденція мундус реґітур?» (Чи не знаєш мій сину, якою малою розсудливістю світ управляється?). До речі, найновіша історія України (в XX столітті) дає чимало доказів браку цієї «пруденції» у можних світу того, які зі своїх висот рішали про нас без нас. Їх рішення часто були без глузду, якщо йшлось навіть про їхні «інтереси». Ось може хто з читачів розв’яже такий ребус: 1. Антанта вела «хрестоносний» похід проти московського більшовизму. 2. Стотисячна українська армія вела тоді боротьбу проти більшовицької Москви. 3. На територію України зайняту українською армією, Антанта проголосила бльокаду й заборонила довіз на Україну не тільки військового спорядження, але й одягу та ліків. 4. Коли восені 1919 року, в українській армії вибухла жахлива епідемія тифу, вона коштувала життя щонайменше 50,000 українських старшин і вояків. Через такі непомірні втрати, що їх уникнути не можна було через брак ліків у знищеній війною Україні і неможности достави їх із закордону, через бльокаду, українська армія перестала бути силовим фактором у боротьбі проти більшовицької Москви. 5. «Хрестоносний похід Антанти проти більшовицької Москви тривав дальше, але закінчився цілковитим провалом амбіцій Антанти і її провідних діячів, частинно позбавлених «історичної пам’яті», а частинно начитаних у різних «псевдо-історіях», якби це схарактеризував Бенедетто Кроче.

Клясичний приклад повторення історії, в наших часах, маємо у випадку т.зв. ватиканської «Остполітік». Ця «Остполітік» полягає на тому, що ватиканська дипломатія веде інтенсивні розмови так з урядом СССР, як теж з московською патріярхією. Переговори з урядом СССР мали б довести до якогось конкордату між Ватиканом і СССР, в якому права Католицької Церкви в СССР мали б бути, якимсь чином, забезпечені. Переговори з московською патріярхією мали б довести до певних екуменічних зговорень і закінчитись може навіть унією Римської Католицької Церкви з Руською Православною Церквою. Внаслідок цих розмов, гості з Москви вже почуваються у Ватикані, як у себе вдома!

Коли ми при ватиканській «Остполітік», то хочемо сказати, що все це вже було і ватиканські дипломати під сучасну пору можуть багато скористати з досвіду єзуїта Антонія Поссевіна (1533-1611), що на дворі Папи Григорія XIII (1572-1585) відогравав подібну ролю, як архиєп. Аґостіно Касаролі на дворі Папи Павла VI. Поссевіно був освічений, розумний і зручний дипломат і його вибрав Папа Григорій XIII до ведення переговорів з московським царем Іваном IV Грозним (1533-1584) про приступлення Московії до антитурецької коаліції європейських держав та про об’єднання Римської Католицької та Руської Православної Церков. Щоб зрозуміти обставини, серед яких виникнула ідея місії Антонія Поссевіна (латинське звучання прізвища Поссевіно) до Москви, треба дещо нагадати з історії Европи в XV-XVI століттях. Робимо це дуже охоче, бо «старі» вже забули те з історії, що вчились колись в гімназіях, а «молоді» не знають історії зовсім. Навчання історії є, якоюсь мірою, на індексі в ЗСА.

Неповторною подією в історії Европи XV століття був упадок Візантії, центру східньої римської імперії та центру східньої християнської Церкви. В 1453 році, султан Магомет II здобув Візантію і на білому коні в’їхав до храму св. Софії, найвизначнішої святині східнього християнства. До речі, марш турків на Европу з метою привернути її до «правдивої» магометанської віри, почався ще перед здобуттям Візантії. І так варто пригадати, що ще в 1389 році, в нещасному бою проти турецьких завойовників на Косовому полі, Серби втратили свою незалежність на 500 років. В 1385 році впала Софія в Болгарії.

Поява турків в Европі, упадок Візантії, успіхи турків на балканському півострові, викликали паніку в Европі. Папи римські, імператори римські: Фридрих III Габсбурґ, Максиміліян І, Карло V, венецькі дожі почали монтувати антитурецькі коаліції. Ситуація ускладнилася ще більше й викликала просто несамовиту паніку в Европі, коли під проводом найвизначнішого з турецьких султанів, Сулеймана II Величнього (1520-1566) турки почали дальший похід на Европу, змітаючи на шляху свого походу кожний спротив. І так 1521 року впав Белград, в 1524 році, під Могачем, розбито впух і впрах мадярів і скоро потім турецькі війська приступили до першої облоги Відня, столиці римської імперії. Очевидно, монтовані перед цим походом коаліції виявилися блефом; на шляху турецьких підбоїв народи (серби, болгари, хорвати, семигородці, волохи, молдавани) не отримали від нікого жодної допомоги. В Польщі турки захопили Кам’янець, який перемінили в сильну фортецю. Це ж було так, як за нашого короля Данила І (1205-1238), який отримав визнання й королівську корону, але ніякої допомоги проти татарів. Турецька загроза для Европи була цілком реальна. Політика європейських держав на чолі з римським цісарством крутилася коло турецької загрози. Проблема обговорювалася широко також на V Лятеранському й Тридентському Вселенських Соборах.

Очевидно, у розшуках за надійною силою проти турків, організатори антитурецьких коаліцій звернули були свою увагу на московське царство-государство, яке саме тоді консолідувалось довкруги Москви. Вже римський імператор Фридрих ІІІ Габсбурґ (1440-1493) звертався до московського князя Івана III Васильовича (1462-1505), щоб пристав до антитурецької коаліції, обіцюючи йому за те, королівську корону. Іван III відповів гордовито, що владу отримав від Бога і тому не є зацікавлений отримувати її від кого-небудь іншого, а турецька навала — це кара Божа за гріхи, а головно за приступлення Візантії до Фльорентійської унії.

Заходи притягнути Московію до антитурецької коаліції повторилися з ініціятиви Москви за панування внука Івана III Васильовича, першого царя на московському престолі (1547), Івана IV Грозного. Цей перший цар, — це був собі такий Іді Амін Баба на московському престолі, відомий із своїх жорстокостей і масових убивств. Не зважаючи на це, цей цар часто отримує позитивну характеристику і на Заході, і в Совєтах. Західні історики люблять психоаналізувати його особистість згідно з вченням Зиґмунта Фройда й дошукуватись позитивних ціх його характеру, звалюючи все погане на важкі умовини його дитинства. Для совєтських істориків, Іван IV Грозний, зокрема за часів Сталіна рахувався позитивним володарем тому, що значно поширив був межі «русского государства» й вів безперебійну боротьбу проти боярства. А втім, цар Іван IV Грозний був творцем «опричнини», оцього зразку для Чека, ҐПУ, НКВД, КҐБ. Що з цієї опричнини виникла нова кляса експлуататорів і що для неї встановлено інституцію повного закріпачення селянства, це совєтські історики не беруть до уваги. А хіба у сучасних колгоспах є інакше?

Іван IV Грозний дійсно поширив був межі свого государства. Під ударами московської постійної армії з численною артилерією, впали були столиці досі незалежних татарських ханатів: Казань (1552) і Астрахань (1556). Дорадники царя, князь Курбський і брати Арташеви радили йому вдарити ще по татарському ханаті в Криму, але цар не послухав їх, і привело до цього, що Курбський мусів утікати до Литви. Нав’язавши торговельні взаємини з Англією, цар задумав пробити собі вікно в західню Европу, займаючи Прибалтику. Так почалася довга й кровопролитна Лівонська війна, що тривала від 1558 до 1583 року. У першій фазі цієї війни, московські війська мали великі успіхи. Москвини зайняли Естонію, Лівонію, розбиваючи цілковито Лівонський орден, а в Білорусі москвини зайняли Полоцьк (1563). Тут за свідченням старих литовських хронік, Іван IV Грозний дав жидам Полоцька вибір: або вихриститись до 24 годин, або бути втопленому в р. Двині. Литовська хроніка стверджує, що в Полоцьку московські «стрільці» потопили в Двині до 20,000 жидів, мужчин, жінок, дітей. Може число подане литовською хронікою є перебільшенням, але про деталі цього погрому не питайтеся нічого наших жидівських сусідів. Зате вони дуже добре знають, що за Хмельниччини згинуло в Україні більше жидів, ніж їх там було.

Ситуація в Лівонській війні цілком змінилася, коли в «Речипосполитій» (так називалася польсько-литовська держава після Люблинської унії 1569 року) до влади прийшов король Стефан Баторій (1533-1586) Сейм Речипосполитої, (після втечі з Варшави першого виборного короля, француза Андрі де Валюа), відкинув кандидатуру на польського короля Івана IV Грозного, й вибрав сина семигородського (трансильванського) воєводи Стефана IV — Стефана Баторія, який теж був семигородським воєводою. Семигород (Транссильванія) була васальною державою турецьких султанів, як Волощина чи Молдавія.

Мадярський шляхтич Стефан Баторій, що володів у Польщі від 1576 до 1586 року, був розумним володарем, зручним політиком і геніяльним полководцем. Він поклав основи організації польської армії, до якої приєднав теж реєстрові козацькі полки перевівши реформу козацького устрою. Баторій був неприєднаним ворогом Москви і мав пляни знищення московської держави. Для цієї мети він перевів був реорганізацію польської армії.

В 1579 році, польська армія виступила була в Лівонській війні проти Москви. Московські війська потерпіли були від поляків поразку: впав Полоцьк (1579), далі Великі Луки й польські війська підійшли під Псков (1581). Московські війська були в розтічі; війна тягнулася довго, нових рекрутів уже годі було постачати, економічна руїна давалася щораз більше взнаки. Кримські татари гуляли по Московії досхочу і нікому не було їх стримати: Кримський хан Менглі Ґірей напав навіть і спалив Москву.

І це був власне цей час, коли цар Іван IV Грозний почав на всі сторони висилати послів, до римського імператора, до Римського Папи, і т.д. Московські посли знаючи як люблять турків, очорнювали Баторія, що він турецький васал і тому воює проти Московії. Папі Григорію XIII московські посли заявили, що цар Іван уже давно хотів приєднатися до антитурецької коаліції, але він цього зробити не може, бо проти нього воюють і Швеція, і Польща. Цар також не має нічого проти поєднання Римської Католицької й Руської Православної Церков і створення одної християнської церкви під проводом Апостольської Столиці. Коли він кандидував на польського короля то робив це виключно тому, щоб створити реальні умови для поєднання обох Церков.

Оці заяви послів Івана IV Грозного стали причиною, що Папа Григорій XIII вислав свого дипломата Антонія Поссевіна до Польщі й Московії з місією окремої ваги. У Польщі, Поссевіно мав наклонити короля Стефана Баторія до перемир’я з Москвою. В Москві, на Поссевіна чекало ширше завдання: створити основи для поєднання Церков.

Прибувши до головної кватири короля Стефана Баторія у м. Вільна, столиці Литви, Антоній Поссевіно почав перед королем змальовувати райдужні перспективи своєї місії. «Москалі є добрі люди і вони щиро хотять приєднатися до нашої Церкви», мовив Поссевіно. «Москалі є обманці й шахраї, відповів король і вони не виконають ні одної зі своїх обіцянок. Все ж таки, місія Поссевіна у Польщі була успішна, після довгих переговорів, за посередництвом А. Поссевіна, король Стефан Баторій уклав перемир’я з московським царем. Укладено це перемир’я в 1582 році, а рік пізніше, московський цар уклав теж перемир’я з Швецією. Всі московські завоювання в Лівонській війні були втрачені: Москвинам залишилося тільки устя р. Неви, як «доступ» до Балтійського моря.

Тоді Поссевіно поїхав до Москви, щоб з царем договоритись про приєднання до антитурецької коаліції і про поєднання обох Церков. Як це передбачав король Стефан Баторій, москвини із своїм царем на чолі солідно обманули Апостольську Столицю і про одне, і друге просто не хотіли чути. Тут повністю виявилися наївність Поссевіна і безоглядність та цинізм московського царя, що вів усі переговори з Поссевіно в оточенні своїх бояр. Коли Поссевіно покликався, що греки склонюються до унії з Римом, то цар йому відповів, що москвини не в греків вірують, але в Ісуса Христа, і що вони одержали віру не від греків, але від св. Андрея, брата Апостола Петра. Коли на цю заяву хотів покликатися Поссевіно, мовляв уже в самому почині християнства була єдність східної і західньої Церков і що цю єдність треба відновити, цар відповів: «Про яке поєднання може бути мова, коли ваші попи голять бороди». Пізніше він ще заявив, що ніде в Святому Письмі він не читав, що треба голити бороди, а навпаки читав, що треба носити бороди. Адже ж Ісус Христос не голив своєї бороди і не голили її Апостоли.

Отак звівши всю проблему поєднання християнських Церков до голення борід, цар виявив безоглядність і перфідію, властиву всім московським володарям аж до наших часів. У дипломатичному дуелі з дипломатом Ватикану, цар Іван IV Грозний осягнув повний тріюмф: розумний Поссевіно гірко відчув цей факт і треба сказати що його ніколи не забув. Йому стало ясно, що цар виявився обманщиком, він навіть дізнався в Москві, чому цар не хоче навіть чути про антитурецьку коаліцію (він тоді платив дань кримському ханові, який був васалем султана, щоб купити собі в нього безпеку від нападів кримських татар на Московію), але він не міг собі простити своєї власної легковірности. Доказом є книжка Поссевіна, під наголовком «Московія», що появилася була у Вильні, 1586 року, в латинській мові. Було декілька видань цієї цінної книги в латинській мові й одне в перекладі на італійську мову. Не було перекладів на інші світові мови і я думаю, що в цьому факті не обійшлося без московської руки. Ця книга — це повна правда про Московію XVI століття, про її устрій, про православну віру московського зразка, врешті про самого царя й національний характер москвинів. Будучи у Венеції тамтого року, я мав цю книгу в своїх руках, і перелисткування доказало, що вона надзвичайна. Нагадує книги комуністичних авторів, які розчарувалися в комунізмі і кажуть чому. Гадаю, що наші науковці повинні зацікавитись цією книгою й, евентуально, перевидати її. Вона теж подібна до книги про Росію француза Астольфа Кюстіна, що залишив 4-томний опис Росії в XIX ст. і яку вже після війни видана у французькій та англійській мовах.

Зворушує думка, чи архиєп. Аґостіно Касаролі читав цю книгу свого попередника? Мало змінилося в Московщині з часів Івана IV Грозного. Книга Поссевіна могла оберегти не від одного розчарування, що є закономірне в таких умовах.

Антоній Поссевіно залишився був у Польщі, повернувшись зі своєї місії в Москві. Був частим гостем кн. Константина Острозького, який схилявся до унії перед Собором у Бересті. Став приятелем Української Католицької Церкви й українського народу і в дусі цієї приязни інформував Апостольську Церкву про наші справи. Здобувши досвід у Москві, здобувши цілком інший досвід в Україні, можливо, що це він, Антоній Поссевіно інспірував слова Папи Климентія VIII до Руської Церкви: Пер вос меї Рутені Орієнтем конвертендум ессе сперо! (Через вас, мої русини сподіюсь, що Схід навернеться).

Сучасна ватиканська «Остполітік» не є ніякою новинкою. Все це вже було. Ватиканська «Остполітік» в XVI столітті закінчилася компромітацією ватиканської дипломатії. Боїмось, що сучасна ватиканська «Остполітік» матиме такі ж наслідки, бо партнер є той сам і він не змінився за 400 років. Ніяких успіхів від пактування з найбільшим ворогом християнства не може бути, а шкоди, зокрема морального характеру, є вже велетенські. Проте дуже важлива проблема моральних шкід через сучасну ватиканську «Остполітік», це вже інша тема, яка не вміщається в рямці цієї статті.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>