Бульос Матар – перший архиєпископ Маронітської Церкви Бейрута, який відвідав нашу країну, зокрема Львів, і взяв участь в Синоді єпископів Української Греко-Католицької Церкви на запрошення Блаженнішого Патріарха Святослава. Його візит має справді історичне значення. Тож «Патріярхат» вирішив скористати з цієї нагоди і запросив владику до розмови про його побут в Україні.
– Дорогий владико, чи могли б ви поділитися своїми загальними враженнями від нашої країни, нашого народу?
– Я справді був вражений приємною країною, сильним і серйозним народом, народом, який покладає свою надію на Бога, народом працьовитим і народом стражденним. Я досвідчив той факт, що український народ може згуртуватись довкола ідеї та готовий за неї віддавати життя. На жаль, я не мав нагоди познайомитись із багатьма, однак ті, котрих зустрічав, складали дуже позитивні враження.
– Як сталося так, що ви приїхали на Синод єпископів УГКЦ?
– Я був запрошений на синод главою Церкви. Торік був запрошений Патріарх, нині емерит, Мельхітської Церкви Григорій ІІІ Лахам. А цього року були запрошені ми, мароніти. Оскільки наш Патріарх Раї не міг приїхати особисто, то попросив мене його замінити. І я скажу щиро, що для мене бути присутнім на Синоді УГКЦ велика честь. Практика, яку мають українські єпископи, показує, наскільки цей синод відкритий на інші Церкви, що є добрим знаком і викликає пошану.
Коли я приїхав до України, мене прийняв Блаженніший – дуже молодий, динамічний, відкритий. Я залишуся йому вдячний! Упродовж чотирьох днів я брав участь в роботі синоду. Ми спільно молилися, ділилися думками, слухали доповіді. Можу сказати, що я був прийнятий як член синоду (Сміється). Крім того, мав нагоду познайомитись трішки зі Львовом. Відвідав собор святого Юра і був дуже приємно здивований тим, що там зберігаються мощі нашого маронітського святого Шарбеля. Бачите, святі нас роблять близькими.
– Владико, чи багато ви чули раніше про Україну, її християнську традицію?
– Почну з того, що я не знав, що Україна така красива. Слід також визнати, що я не дуже багато чув про Україну – мав загальні уявлення. Звичайно, я знав, що Київ – столиця України, що колись ваша країна належала до радянського простору. Але я, наприклад, не знав, що саме в Києві на чотири століття раніше, аніж у Москві, зародилося християнство. Православ’я, яке поширилось згодом у Москві, почалося в Україні, і це може бути гордістю українського народу, бо Київ – центр християнства.
Люди, яких я зустрічав, надзвичайно побожні, цінують молитву, дисципліновані, скромні. І водночас ті ж люди мають пам’ять великого потрясіння і протистояння. Я зрозумів, як багато терпів український народ. Ви пройшли через великі переслідування та й зараз боретеся за вашу свободу. Я усвідомив, що Церква стоїть на сторожі людської гідності та супроводжує народ у щоденному паломництві. Маю міцне переконання, що українці – сильний народ, який тримається своєї Церкви, віри.
– Чи є подібність між нашими двома Східними Католицькими Церквами?
– Я роздумував над тим у часі свого візиту в Україну. Дотикаючись до вашої історії, збагнув, як насправді багато подібностей є між нами і вами, тобто між ліванцями й українцями. Регіони, в яких ми живемо, не завжди були чи навіть зараз є спокійними. Чуже панування залишає свій відбиток у пам’яті народу, і потрібен час для преображення. Ваша Церква – Церква мучеників. Ми також маємо мучеників, які страждали за нашу віру, за право свобідно визнавати Бога. Ви і ми маємо прекрасну Церкву, сильне монаше життя! Звісно, ми відрізняємося традицією: у нас – сирійська, у вас – візантійська, але найважливішим є те, що ми поруч.
– Дякую за почуті враження про Україну! А який найяскравіший спогад з вашого перебування у нас? Про що ви найперше розповідатимете своїм маронітським братами у єпископстві?
– Найяскравіший спогад – це молодий синод! Українська Греко-Католицька Церква має молодий синод, і в тому ваша сила! 48 єпископів, і лише десять із них у поважному віці. Ми, мароніти, маємо 52 єпископи, з них 20 вже емерити. Та й загальний вік наш старший, тому ми є старим синодом (Усміхається). Натомість ваш позначений молодістю. Ви маєте єпископів, які є добрими та енергійними пастирями. Вони готові до великої праці не лише в Україні і Європі, але й у Канаді, в Америці. Я довідався, що близько мільйона українців перебуває в сусідній Польщі, і це мене дуже зворушило. Отже, у вашій країні, як і в нас, був «Екзод-Вихід», велика міграція, яка потребує пастирів.
Інша річ, яку я хотів би сказати, це те, що Синод УГКЦ не лише молодий, а й серйозний. Мені надзвичайно сподобалась чіткість, продумана й динамічна робота синоду. Про це особливо пильно дбав секретар синоду владика Богдан. Можу сказати, що я багато чого навчився в українського синоду, і написав уже про це в доповідному листі нашому Патріархові.
Із праці синоду я почерпнув багато духовних дарів для себе особисто. До прикладу, коли ми говорили про літургію, зі мною залишились такі слова – «єпископ є професором молитви в своїй єпархії».
– Владико, цьогорічний Синод УГКЦ застановлявся над літургійним життям Церкви. Ви особисто ділились досвідом літургійної реформи в Маронітській Церкві. У чому вона полягає?
– Найперше хочу сказати, що нам було легше проводити літургійну реформу, бо Маронітська Церква не має поділу на православну і католицьку. Що стосується вашого випадку, то ви завжди мусите зважати на православні гілки київського християнства. Орієнтирами для нас були модернізація літургійного життя та сирійська традиція, а тому питання стояло, як оновити молитовне життя нашої Церкви, залишаючись у притаманній нам традиції. То був довгий шлях: спочатку компетентні знавці літургії, знавці давньої сирійської мови, поети, музикознавці, богослови створювали певну текстуальну базу, а згодом її впроваджував у життя синод. В підсумку наша літургія отримала нову форму, яка є творчим і уважним розвитком традиції. Літургію тепер звершують різними мовами всюди, де є наші люди.
У вашій реформі одним із орієнтирів має бути єдність, думка про православну гілку київської Церкви.
– Чи Церква легко прийняла цю реформу?
– На початках були люди, які не хотіли «відпустити» з богослужіння сирійську мову, але згодом прийняли це. Ми, звичайно, зберігаємо сирійську мову, там де її розуміють, як також у окремих частинах нашого богослужіння.
– Владико, ця реформа вже завершилася?
– Ні, триває. Потрібно відновити окремі тексти монашого правила, Таїнств тощо.
– Чи говорили ви на синоді про майбутню співпрацю між нашими двома Церквами?
– Синод мав чітку програму, тож очевидно, що співпраця між нашими двома Східними Католицькими Церквами не була його темою. Але ті чи ті думки про наше подальше спілкування таки звучали. Нам буде важко вивчити українську мову (Сміється). Думаємо, можна було б створювати якісь спільні програми чи для студентів, чи для монашества. Ваше перебування тут, у Лівані, і моє в Україні є добрим знаком пізнання одні одних.
– Як маронітський архиєпископ Бейрута, який уперше ступив на українську землю, що ви хотіли б побажати читачам нашого журналу?
– Хочу сказати, що в цілому світі Українська Греко-Католицька Церква є любленою і шанованою. Ви, як я вже казав, є Церквою мучеників. Ви є любленою Богом Церквою. Цінуйте ці великі дари. Я дякую Богу за Церкву і за вашу вірність! Берегтиму вас у своєму серці.
Розмовляла с. Альфонса Карапата, МНІ
