Видющі прозріть

Так можна звернутись до о. Михайла Гринчишина, ЧНІ з приводу його статті, що появилась у філядельфійському «Шляху», 9 жовтня 1977 р. під назвою: Приготовлення до святкування 1000 ліття Хрещення України-Руси». Автор до цієї теми підійшов з перспективи дуже широкої, але без жадної аналізи, називаючи деяких папів, які спричинились до відродження римокатолицької церкви. До речі, якщо говорити про відродження то тут можна одинокого в тому дусі згадати Папу Івана XXIII, який справді проламав леди та впустив троха свіжого повітря до римо-католицької церкви. Немає місця над цим зупинятись, але від о. М. Гричишина можна було в цьому аспекті почути дещо більше, хоч правда це питання не мало і не має жадного відношення з підготовкою святкувань хрещення України-Руси.

З українських церковних світочів названо Слугу Божого Митрополита Андрея Шептицького. Читаєте і в тому всьому не знаходите жадного пов’язання. І питаєте, чи не було серед українських богословів одного з визначніших мислителів? Автор називає ряд латинських мислителів до речі дуже відірвано і не пов’язано, бо поза згаданими є ще низка визначних богословів. При цьому згадується, як після Собору Ватиканського II духово розвинулось церковне життя у латинській Церкві. Це гарно, якщо б так було, але треба б було навести скільки священиків, монахів і монахинь, як також єпископів покинули священиче й монаше життя. Тут не йдеться про десятки, чи сотні, але тисячі осіб. Чи в цьому проявляється розвиток духовного життя? Правда папір все видержить. Автор зробив таке рожеве зіставлення, щоби сильніше підкреслити, як зле стоїть під тим оглядом наша Церква. О. Гричишин каже нам, що «В серцях людей зроджується нове почуття справедливости». Але тут не називає, як і де конкретно воно проявляється. Можливо скоріше серед вірних, як серед церковних достойників римокатолицької церкви. Вони не мали відваги на протязі 15 років стати в обороні переслідуваної УКЦеркви на Україні. Щойно це зробив римський достойник на Београдській конференції, бо побачили, що Росії не навернуть на католицизм. Але ось що дальше пише о. М. Гринчишин:

«Однак, на жаль ця стихія духового відродження не знайшла багато місця в УКЦ. В нас пособоровий запал скерувався в інший напрям. Не так на духове відродження, як радше на зовнішню структуральну форму. Ця справа абсорбувала майже всю нашу енергію, наші духові й фізичні сили в останньому десятиліттю. Для цієї неістотної форми ми посвятили величезну суму гроша, часу, здоров’я, миру та спокою.» (підкреслення наше). А при тім воно нас порізнило й поділило…»

Як видно то о. Гринчишин все побачив у латинській церкві, який там проходить «духовий» розвиток, але бідолашний не догледів у своїй. У нашій Церкві догледів зовнішні форми, які на його думку «неістотні», але збирається святкувати 1000 ліття хрещення України-Руси. Поруч того варто поставити реторичний запит до автора статті. Як же це духове життя розвивалось перед десяти роками? Що в цій справі тоді, а також тепер зробив або пробував зробити о. М. Гринчишин? Чи справді на протязі останніх не тільки десяти, але більше років йде змагання тільки за зовнішні форми? Чи задержання в нашій церкві української або староцерковної мови належить до зовнішної форми, чи збереження обряду нашої Церкви також належить до зовнішних «неістотних» форм. Чи домагання мирян, щоби наша Церква якось звільнилась від латинських впливів і взагалі латинізації теж належить до зовнішних форм? Але, як нам відомо, що миряни бажали були створити при церкві церковне братство, але якраз з чина ЧНІ чомусь не дозволили, створити такого братства, щоби духовне життя не розвивалось серед наших мирян. Чомусь о. Гринчишин не хоче бачити, що власне чин до якого сам належить найбільше латинізує і англізує нашу Церкву.

У вичислені великих людей нашої Церкви о. М. Гринчишин не згадав світоча не тільки нашої, але й Вселенської Христової Церкви Патріярха Йосифа. До речі, появу у вільному світі Патріярха Йосифа слід назвати ренесансом нашої Церкви у діяспорі. Ще ніколи в історії наші миряни так не цікавились проблемами своєї Церкви, як це роблять вже другу декаду. Якщо о. М. Гринчишин говорить про «неістотну» зовнішність то чому ходить в кольоратці, чому править Службу Божу в фелоні, це все зовнішні форми. Чи вони є неістотні? Ой, дуже істотні. Так само істотним є зовнішна форма нашої Церкви. Власне йде мова, щоби наша Церква була такою, як вона була в історичному минулому. Просимо заглянути троха до історії і побачити, як воно було. Про доброту ватиканських чинників по відношені до нашої Церкви не треба нам писати, бо ми мали нагоду переконатись і переконуємось зараз. Наші брати на Україні, що впали жертвами в обороні нашої Церкви на які сильно покликається о. Гринчишин вмирали за Українську по формі й змісті Католицьку Церкву. Для них форма також була істотною.

Промовчати ці велитенські надбання, які вклав у розвиток і ріст нашої Церкви Патріярх Йосиф, це має свою вимову. Недооцінити того, що мирянський рух, частково деякі священики зробили для того щоби наша Помісна УКЦерква була сама собою, щоби вона була окремішна у плюралістичній Вселенській Христовій Церкві і все це назвати «неістотними формами» є велике непорозуміння. Чи часом за цим не бажає заховати о. Гринчишин свою власну бездіяльність, своє сумління, бо в цьому не помагав свойому братові? Ось такими статейками непродуманими, необгрунтованими не можна збудувати духовного відродження. Щоб у цьому мати успіх треба самому бути добрим прикладом і в першу чергу бути по змісті і по формі українським священиком і зберігати українську Церкву в її обрядовому дусі та рідній або староцерковній мові. Якщо о. Гринчишин і всі його співбрати чина будуть так практикувати то наша Церква буде рости, розвиватись і ми всі разом святочно і велично відзначимо 1000 ліття хрещення України-Руси.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>