Вийти з манівців. Контекст євангелізації

о. І. Цмоканич

Ми живемо у світі, де новин дуже багато і більшість із них безпосередньо нас не стосуються, проте ми пильно за ними стежимо, хоча від цього мало що змінюється. Натомість Євангеліє – Добра Новина – це вістка про події, які мають на нас вплив.

Спотворена благовість

Євангелист Марко починає свою оповідь словами: «Початок Євангелії Ісуса Христа…» (ймовірно, саме так, давши назву й іншим розповідям про життя та проповідь Спасителя). Цікаво, що в самому Євангелії від Марка не так багато вчення Христа порівняно з Євангеліями від Матея і Луки, натомість багато й докладно розказано про Його діла. Тобто Євангеліє – це не так вчення і закон, як життя Христа. І тут надзвичайно важливо усвідомити, що ми віримо не тільки в те, чого нас навчив Ісус, адже насправді в Його Євангелії порівняно мало чогось, чого не було в Законі чи Пророках. Але важливо, що ми віримо в Того, хто є Істиною, і Життям. Віра «у щось» легко перетворюється на ідеологію. Наша віра – це віра в Когось, довіра і особистий зв’язок із Ним. Таким чином, євангелізація – це звістка про Особу; не спроба дати людям відповіді на остаточні питання, а намагання вказати на Того, Хто ці відповіді має.

Євангеліє – це також вістка про Царство Боже. Царство ж Боже – це не «місце, де всі святі і праведні спочивають», а немовби ідеальне суспільство, в якому людина не самотня, де почувається в безпеці, де її гідності нічого не загрожує, де живе у повноті, а не просто існує. Важливо наголосити, що Церква – це не просто спільнота людей, які мають дочекатися приходу такого Царства, але є його «закваскою», тобто творцями Царства тут і тепер, спільнотою, яка живе і свідчить цінності цього Царства, де стосунки між членами позначені тими цінностями. Тому євангелізація – це і віднайдення Церкви, себе у ній, це творення спільноти.

Згадаймо євангельську послідовність: покайтесь, вірте в Євангеліє, охрестіться… В ранній Церкві людина спершу мала почути Євангеліє, увірувати в Христа, потім був час підготовки до хрещення – катехуменат, а згодом і саме хрещення. В Україні ж більшість людей охрещені, меншість потім катехизовані (настановлені у вірі). І ще питання – як? Чи можемо ми говорити, що у нас відбулася євангелізація? Зрештою, це не етап, «челендж» чи програма, щось тимчасове чи «одноразове», це постійна дія, постійне благовіствування, це зміст проповіді Церкви. Нам потрібна саме нова євангелізація, нова у способах.

IMG_9916

У ХІХ столітті християнство, як може видатися, займало міцні позиції в католицьких, православних чи протестантських країнах. Насправді без євангелізації воно часто зводилося до ідеології. Водночас Церкви втрачали спільнотний вимір, перетворювались у структури, релігійно-патріотичні організації. Люди вірили у щось, а не в Когось. І наче у відповідь на цей процес ідеології стали релігіями. Ідеологія – це певного роду новітнє ідолопоклонство, де ідолом є Ідея. Чи велика різниця між тим, коли Ідея стає божеством, і тим, коли Бога перетворюють в ідею, роблять просто поняттям? Ще гірше, коли Бог – це просто поняття, яке ні на що не впливає, коли є знання про Бога, правильні знання, але немає пізнання Бога, досвіду зустрічі з Ним. Подібне суспільство описує в своїй книзі пророк Осія: «Нема бо правди, ані милосердя, ні знання Бога в краю. Невірні клятьби, брехні, душогубства, крадіж та перелюби! Прорвано перепони, кров ллється без упину! […] Народ мій гине через брак знання» (4, 1 – 6).

Є багато причин виникнення ідеологій, які зібрали кривавий врожай у ХХ столітті, але однією з них був релігійний формалізм ХІХ століття, коли віра стала звичкою, а Церкви перестали бути спільнотами.

Той же войовничий атеїзм, який тоді зародився, був вірою у певну ідею, в жертву якій принесені мільйони життів. Це сурогатна релігія зі своїм месіанізмом та есхатологією. Це була віра в людину та її розум, у те, що розвиток науки і техніки створить ідеальне суспільство, відповість на всі питання людини, задовільнить усі її потреби і зробить щасливою.

Коли розпався Союз, у якому «вчення партії» було свого роду формальною релігією, утворився певний ментальний вакуум, і на початку 1990-их років дуже багато людей ринуло до церков, шукаючи заповнення цього вакууму, але сприймаючи християнство як нове правильне вчення. Ми практично тоді пережили те, з чим зустрілася Церква за і після імператора Константина в IV столітті: люди масово приходили до церков, вбачаючи у християнстві державну релігію-ідеологію, але ментально залишаючись язичниками. Так само в нас після виходу Церкви з підпілля панувало велике піднесення, храми були переповнені, було багато нібито навернень. Але які це навернення, якщо вони без покаяння? Люди приходили до храмів зі своїми уявленнями про Церкву і християнство: для когось це була нова ідеологія, для когось майже магічні ритуали, багато хто взагалі не задумувався над тими питаннями, бо, мовляв, так пасує, всі так роблять…

Парафіяни чи захожани

Саме через масовість (зокрема у містах) парафії втрачали міжособовий вимір, власне спільнотний, перетворювались у зібрання анонімних християн. Храми чимось нагадували духовні «вокзали», де люди, які стоять поруч, не знають одне одного і вирушають у різних напрямах. Ми не дійшли до рівня взаємної відповідальності одні за одних, не творили сопричастя, не були солідарними. Ситуацію рятувало те, що треба було будувати храми, і інколи зведення храму творило спільноту. Проте часто бувало й навпаки: зведення великих храмів виснажувало парохію, а їх утримання забирало надто багато ресурсів… Та й у великому храмі важко відчути себе частинкою спільноти, в якій людина не губиться, не розчиняється, а віднаходить себе у спілкуванні з Богом і конкретним ближнім. Звісно, що й тут були винятки.

Церква – це спільнота спільнот, а парафія – це спільнота взаємної відповідальності одне за одного перед Богом і знову ж таки закваска Божого Царства. Людина за своєю природою потребує спільноти. Не просто партії, не фракції, а живої, персоніфікованої спільноти. У цій потребі, між іншим, корениться успішність різних харизматичних рухів, бо вони пропонують учасникам модель буття у невеликих спільнотах.

 Цмоканич 2Більшість теперішніх батьків, людей віком 20 – 35 років – це колишні діти, які були катехизовані, підготовані до Святих таїнств Сповіді та Причастя. Але практичного їх воцерковлення не відбулося. Чому? Бо для них згадана підготовка була наче якимось обрядом, її сприймали радше як елемент традиції. У цій підготовці й тому, що її супроводжувало, було мало Євангелія… Так, була масовість, але не було ексклюзивної особової зустрічі з Господом власне через цю масовість, а часто й через те, що катехизація зводилася тільки до здобуття знань, а в чомусь більшому, у продовженні, батьки вже були не зацікавлені. З одного боку, ця підготовка іноді була для нас єдиною нагодою промовити до дітей та їхніх батьків, більшість з яких майже не ходять до церкви; з другого боку – втрачався власне парафіяльний вимір. Якщо для кращого вивчення іноземних мов класи ділять на менші групи, що сприяє тіснішій взаємодії та спілкуванню, то тим більше це потрібно для ділення вірою. До того ж у нас часто зберігання традицій важливіше за їх розуміння, і релігійність зводиться тільки до набору різних традицій того чи того свята. Ви зауважили, що перед різними празниками в мережах з’являються публікації на кшталт «Традиції свята. Що можна і чого не можна робити» і значно рідше про те, що означає свято?

Частково це навіть добре. Два роки тому я був у Франції і зауважив, що багато французів, які мають скептичне ставлення до Церкви, щонеділі ходять до храмів, бо для них це маркер ідентичності в час напливу іммігрантів. Так само і в нас. Але річ у тому, що критично мислячі молоді люди, які бачать світ по-іншому і які переважно є каталізаторами змін, не завжди розуміють, навіщо їм здалися ті традиції. Цікаво, що приписи щодо святкування Пасхи в Біблії містять запитання, яке має поставити дитина своєму батькові: «Що це за обряд у вас?» (Вих. 12, 26). Так родина і свято ставали школою віри і життя, місцем передачі віри. Якщо ми не будемо ставити це запитання самі собі, то його нам поставлять інші в іншому контексті та в іншому значенні.

 Усе тече, усе змінюється

Якщо розмаїття уявлень про Церкву і віру було першою характеристикою, притаманною тим, що прийшли до храмів на початку 1990-их, втрата ними спільнотного виміру – другою, то третьою стало зведення віри до необхідності зберігання традицій, часто без розуміння їхнього значення. Не раз можна було зіткнутися з «приватизацією» побожності, коли тільки один – свій – тип духовності вважався правильним, істинним (тішуся, що той шкідливий поділ між правовірними і православними майже зник).

Час минав, змінювалося і щораз швидше змінюється середовище та менталітет, і ми іноді не встигаємо усвідомлювати ці зміни та нові виклики, а тим паче реагувати на них. Через це Церква не завжди може дати адекватну відповідь на питання, які турбують суспільство. Звичайно, тут не потрібно надмірно битися в груди та в усьому себе звинувачувати: в 1990-их на Церкву звалилося багато праці, і робилося часто навіть більше, аніж було можливо.

Об’єктивно Церква не могла бути готовою до такого стрімкого прогресу та зміни структури суспільства, не могла усвідомити, що так, як було, вже не буде. Наприклад, ще два десятиліття тому різницю між поколіннями – людьми, які вважають себе ровесниками, мають спільні цінності, інтереси та захоплення, вимірювали саме 20 – 30-ма роками. А зараз серед дітей шкільного віку покоління – це вже три-чотири роки! Суспільство все більше стратифіковане.

IMG_9848

Світ змінився, суспільство вже не є відкритим на Благовість, говорячи про толерантність, часто стає нетолерантним до християнства. Те, що для нас є самозрозумілим, майже аксіоматичним, що не потребує окремих пояснень, як, наприклад, уявлення про віру, Церкву, перестає таким бути для більшості людей, зокрема, молодого віку, соціально активного віку.

Я викладаю біблійні науки в духовній семінарії. І от якось, розглядаючи Послання святого апостола Павла до коринтян, зрозумів, що контекст нашої проповіді стає щораз подібнішим до контексту проповіді апостола: розчарування у традиційних віруваннях і богах, захоплення містерійними релігіями Сходу, внутрішня пустка, яку намагалися заповнити різними філософіями, коли місце віри зайняли забобони, коли люди ні у що не вірили і водночас вірили в усе. Те саме споживацтво, той самий моральний релятивізм, те саме «хліба і видовищ»… Це була доба економічного розвитку, першого глобалізму, коли в Римській імперії взаємодіяли різні культури і впливи. Але все ж таки люди тоді, які тепер, прагнули спасення, і проповідь Євангелія стала відповіддю. Це ми маємо розуміти, бо насправді не встигаємо за знаками часу, і це велика проблема. Світ змінився, і цей виклик треба усвідомити, щоб він став для нас можливістю. Настав час не так для переосмислення, як для віднайдення втрачених сенсів.

Сьогодні євангелізація має бути балансом між тим, що треба зберігати, і необхідними змінами. Зрештою, тут виклик стає можливістю побачити у новому світлі те, до чого ми звикли. Ми повинні адекватно відповідати на виклики часу і передусім повернути в Церкву особовість.

Варто подумати над тим, що є метою і змістом нашої місії та проповіді. Чи ця мета – знайти ще кількох анонімних християн, наповнити храми «прихожанами», а чи допомогти людям зустрітися з Христом, уможливити цю зустріч? А в чому зміст – перелік моральних норм і традицій (змусити їх дотримуватися) чи свідоцтво про справжнє життя, гідне людини, євангельська мудрість? Як і в чому вимірювати успішність проповіді та служіння Церкви? Перед кожним душпастирем стояла і стоїть така спокуса ефективності вимірюваної за світськими критеріями кількості.

Але в чому ж тоді її вимірювати? Відповіді треба шукати в тому, чим є Церква, у чому її післанництво. Згадаймо біблійну розповідь про рай. У ній ми бачимо чоловіка, якого Бог поселив у Едемському саду. Він має добрі стосунки з Богом і комфортні умови проживання, почувається в безпеці тощо, тобто все те, що потрібно для щастя. Але Бог дивиться на цього Адама і каже: «Не добре чоловікові бути самому». В тих словах можна почути не тільки вступ до створення жінки, а перш за все важливу істину про людину: вона є істотою суспільною і тому для щастя потребує спілкування, потребує іншої людини, потребує спільноти. Апостол Павло говорить про Царство Боже як «праведність, мир і радість у Святому Дусі» (Рим. 14, 17). Праведність – це правильні стосунки з Богом, ближнім і самим собою, плодом яких є «мир і радість», що, власне, і є щастя. Кожна людина прагне і потребує таких стосунків, щоправда, ми живемо в час нерозуміння та релятивізації тої «правильності», тобто того, що є добро і зло. Спасіння людини, повнота її життя – саме в спільноті Божій, тому на сторінках Святого Письма у Старому Завіті ми зустрічаємося з народом Божим Ізраїлем, а в Новому Завіті – з Церквою, яка не просто є старим порепаним човником, який пливе до Царства Божого, але «закваска» того Царства. У цьому розумінні завдання Церкви – не тільки допровадити людей до нього (хоча й це також), а показати те Царство тут, на землі, жити в нових стосунках, преобразити світ у світлі Євангелія.

Стара добра форма свідчення життям

Мені, напевно, пощастило, що я багато часу проводжу в нецерковному середовищі, наче на межі церковного світу, серед громадських активістів та волонтерів міста (Дрогобича – Ред.). І я розумію, що в цьому середовищі те, що для мене є дійсно важливим, для моїх друзів не є автоматично таким, не є самозрозумілим, часто радше навпаки. На початках волонтерської праці у молодих людей, активних громадян, я спостерігав боязнь того, що от почну насаджувати їм певні «скрєпи», буду їх навертати, тобто діяти в парадигмі наявних стереотипів про Церкву і священство. Це громадське середовище є різним, як і суспільство, не бракує осіб, якими волонтерство сприймається як певний соціальний ліфт, є багато спокус, яким не всі здатні протистояти. Але головне те, що не бракує щирих людей, дуже чутливих до штучності, до пафосу та духовних банальностей. Цьому середовищу не треба багато говорити, а просто жити в ньому і свідчити. На основі цього свого досвіду можу сказати, що світ потребує Євангелія і Церкви, але дуже важливо, щоби Євангеліє і Церква приходили не у формі посягання, а саме через свідчення.

 Цмоканич 6Волонтерство, яке в нас почало дуже динамічно розвиватися після Революції Гідності, є явищем глибоко релігійним. Волонтери дійсно живуть не заради себе – вони віруючі, хоча з Христом ще поки не зустрілися. Насправді, вони зрозуміли багато чого з церковного життя, займаючись волонтерською працею, багато хто таким чином позбувся своїх стереотипів про Церкву, зрозумів, як вона живе. Волонтерське і громадське середовище часто мають ті самі проблеми, що й Церква. Тут я хотів би згадати такий епізод. Від самого початку війни існує Громадська ініціатива «Дрогобиччина-SOS», метою діяльності якої була допомога і координація допомоги військовим і не лише. На зустрічі цієї групи часто приходили різні прохачі і казали «тому потрібне ось це», «у тому підрозділі бракує ось цього», «дайте мені, я передам», «ви маєте зробити, бо ви – волонтери». Зазвичай такі «гості» дратуються, коли їх запитують:    «А чим ви можете помогти, що ви можете зробити?» У відповідь можна було почути: «Та які ви волонтери?! Крадете, як і всі!» тощо. Таким чином, волонтери переживали і розуміли те, з чим ми в Церкві зустрічаємося чи не щодня, коли церковні гроші «рахують» ті, що нічого до скарбонки не кидали, коли найкраще знають, якою має бути Церква і що вона має робити, ті, що самі до неї не ходять і нічого в ній не роблять.

Варто згадати тут наше неписане правило: хто бачить проблему, той Вони мають свої переконання,які інколи відрізняються від моїх, і цінності, які переважно ми поділяємо. Головне, що їхнє життя не замкнуте на собі і на задоволенні власних потреб, що часто характерно для номінальних християн. Найбільшою проблемою є не їхні переконання і світогляд (зрештою, вони відкриті до діалогу), а відсутність цінностей, переконань, критичного мислення у більшої частини суспільства, у споживачів, для яких найвищим благом є вседозволеність, комфорт і право на задоволення особистих потреб. Людина-споживач – це глухий кут еволюції, це зворотна еволюція. Натомість ті молоді і не зовсім люди, небайдужі, вони не є споживачами. А тому на це середовище треба орієнтуватися, бути з ним, щиро свідчити йому Христа, не навертати, а поволі вказувати на Нього.

Проповідь посткарантинна

Перш ніж зануритися в особливості євангелізації після пандемії коронавірусу, варто подивитися, на те, яким суспільство ввійшло у глобальний карантин.

До карантину зростало певне розшарування між церковним середовищем і суспільством. Нам бракувало сміливості та чесності визнати це. Інколи нам бракувало щирості…

Ще одна важлива риса сьогодення – люди не читають. Коли людина читає, вона думає, уявляє, тренує і розвиває свою здатність абстрактно та критично мислити. Коли дивиться новини по телевізору чи частіше витрачає час на перегляд серіалів та шоу (видовищ), вона втрачає вміння критично мислити, їй у голову можна вкласти будь-що. Не кажучи вже про те, що відсутність інформаційної гігієни призвела, образно кажучи, до інформаційної інтоксикації та ожиріння. Підготовка Росії до війни з Україною стартувала саме з тупеньких російських серіалів 2000-их, тоді ж і почалося конструювання альтернативної реальності та історії. Треба констатувати: уявлення більшості людей про історію, зокрема про історію Церкви, будується не на книгах, а на фільмах, які вони дивились: інквізиція, середньовіччя, спалення відьом. І ці стереотипи вважають культурним багажем освіченої людини, крізь які вона дотепер сприймає Церкву!

До карантину, особливо у світлі агресії Росії та ролі РПЦ і Московського Патріархату в Україні у всіх цих подіях, і нашу Церкву інколи сприймали у парадигмі «скрєп». Спроби поговорити про віру з молоддю чи активістами сприймалися як пошук чи вербування нових «клієнтів». І цей бар’єр, який інколи випливає з їхнього досвіду спілкування з віруючими, дуже важко здолати. Тому їх не треба переконувати, доводити їм щось, а жити своїми євангельськими ідеалами у спільноті з цими людьми, серед них. Треба показати, що віра – це не віра у щось, а в Когось, це довір’я Христу; що вірити не означає не мати сумнівів, а долати їх.

Цмоканич 3

До початку пандемії досить часто можна було чути аргумент на кшталт: «Я не йду до церкви, бо молюся в душі, напряму з Богом». Здавалося б, ось, маєте карантин, можете не виходити з хати і молитися. Та вийшло інакше: люди, зазнавши обмеження, зрозуміли, що спільнота потрібна! Великим позитивом карантину стало те, що вони почали цінувати живі, офлайнові зустрічі як такі. Починають розуміти, що таке спільнота, починають усвідомлювати цінність зустрічі, дотику, обіймів, живого спілкування.

Пандемія багатьом вказала на крихкість і вразливість людини, на її залежність від інших. Тож так, карантин дав нам можливість усвідомити потребу Церкви. Але якої? Скажу, що такої, яка буде спільнотою, осередком солідарності, взаємної підтримки і відповідальності, такою, в якій почуваються любленими і потрібними, яка саме так стає «закваскою» Божого Царства.

Мені здається, що поточні події у світі загалом і в Україні зокрема точно мають один значний позитив. Мовиться про те, що ми знову стаємо маленькими спільнотами неанонімних християн, де знаємо одне одного на ім’я. Світ, у якому зараз забагато комфорту, є «ожирілим» і потребує такої спільноти.

Важливо зазначити, що в час карантину сильно зросла присутність Церкви у ЗМІ, з’явився якісний християнський контент, і це принесло та приноситиме добрі плоди. Хоча, на жаль, і тут трішки спізнилися…

Окремий виклик вбачаю у тому, що ми маємо багато церковного контенту, але порівняно мало якісного церковного контенту, зрозумілого і нецерковному середовищу. Не досить записати гарну проповідь, яка матиме значення винятково для носіїв внутрішньої церковної субкультури. На тлі багатьох популярних блогерів люди Церкви програють. Треба вчитися працювати з медіа якісно, щоби Церква не відштовхувала застарілістю та непрофесіоналізмом.

Ззовні досередини

Надзвичайно важливо переосмислити соціальний вимір служіння Церкви. Поверхове чи безвідповідальне милосердя не менш шкідливе, аніж його відсутність. Важливо бути добрим самарянином, а ще важливіше побачити того Лазаря, якого Бог послав саме тобі, на твою парохію, під браму. Тертуліян казав: «Саме вчинки любові, незвичайно благородної, спонукають багатьох звертати особливу увагу на нас. Дивіться, кажуть вони, як вони люблять одне одного… Подивіться, кажуть вони про нас, на їхню готовність навіть умерти одне за одного!» Мовиться найперше про любов до своїх братів у вірі. Церква проповідувала не безкоштовним роздаванням хліба (це часто робили правителі й політики), а прикладом солідарності та відповідальності одне за одного!

У минулі роки увага Церкви була надто зосереджена назовні. У суспільстві, та й у самих християн, з’явилася думка, що Церква – це соціальна установа, яка має нагодувати всіх голодних і так далі. А проте це поверховий підхід. Узагалі нам треба навчитися брати відповідальність спершу за своїх парафіян.

Як би різко це не звучало, але ми не нагодуємо усіх голодних світу, зате можемо навчитися брати відповідальність за конкретних потребуючих у своїй спільноті. Водночас не маємо права закритися тільки на собі. Це виклик.

 Цмоканич 4Далі: ми зустрічаємося з великою кризою в сім’ях. Колись учителі мали проблеми з невихованими дітьми, а зараз ми маємо проблеми з невихованими батьками. З одного боку, є ціле покоління батьків, які не добрі, а добренькі, які сприймають дітей як інструмент реалізації своїх амбіцій, які своєю «безвідповідальною добротою» розпещують дітей, дозволяючи їм із головою поринати у віртуальний світ, а з другого – відсутніх або й злих батьків. Кажуть, що людина будує свої взаємини з Богом, виходячи з власного дитячого досвіду стосунків із батьком. Тому й маємо в наші дні феномен «відсутнього Бога» і «злого Бога». Проблема надмірного занурення дітей у віртуальний світ соцмереж також пов’язана з тим, що вони не знаходять нормальних взаємин у своїх сім’ях, а цього не виправиш забороною тої чи тої соцмережі.

Раніше втрачався зв’язок між батьками і дітьми унаслідок трудової міграції, ця порожнеча заповнювалася грішми та гаджетами. Зараз ця проблема значно ширша: цілком забезпечені батьки не мають часу на дітей, і цю порожнечу заповнюють мережі, де важливіше виглядати, аніж бути, де взагалі відсутні моральні цінності як категорія. Є в Біблії гарний вислів, який влучно визначає наше суспільство – «ожиріле серце», тобто нечутливе, не здатне співчувати. Це той контекст, у якому ми зараз маємо проповідувати. Загалом ми виховали християн-споживачів. Так, ми проповідували, займалися з людьми, але самі сприяли укріпленню в них уявлення, що Церква мусить виховувати наших дітей, Церква мусить робити те, те і те. Духовенству слід навчитися ділитися своєю відповідальністю за парохію з парохіянами. Ми самі сформували образ Церкви, яка має щось давати: бути крамницею духовних послуг.

Це наслідок безособовості громад, результат того, що вони перестали бути спільнотами сопричастя і відповідальності, а радше певного роду церковним клубом. І тут прийшла криза, яка ставить все на свої місця і показує, що далі так бути не може. Кризова ситуація показує суху гілку, яку треба відрізати, підштовхує переосмислити наше розуміння самого Євангелія, церковного життя, мети нашої проповіді й свідчення. Та не варто зневірюватися, бо ми не перші, хто зазнає кризи. Подібне траплялося і в минулому. Наша ситуація вигідна тим, що дає нам шанс знову стати спільнотами обміну дарами, творцями, дієвою «закваскою», а не споживачами.

о. Ігор ЦМОКАНИЧ, викладач біблійних наук Дрогобицької духовної семінарії, капелан громадських організацій

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt