«Використовуйте кожну нагоду, кожну шпарку, щоб пізнавати і свідчити». Досвід і сучасність Фонду святого Володимира

Наша мета – участь у розбудові Української християнської держави шляхом реалізації різноманітних проєктів для її зміцнення. І ось уже 25 років 24 особи (засновники, члени управи, працівники, волонтери) працюють для цього. Радше ми цим живемо. Ось уже чверть століття…

Засновниками Фонду святого Володимира стала спільнота однодумців, яка утворилася після поділу в 1997 році молодіжної організації УМХ на два рухи – молодіжного апостоляту і соціального служіння. Ядро Фонду складали лідери УМХ і група однодумців, які в центрі служіння поставили постать великого київського князя Володимира – хрестителя Руси-України і державотворця. Його постать стала смисловим стержнем нашої праці і задала головний напрямок руху, з яким узгоджувалися і узгоджуються всі проєкти Фонду. Всі наші проєкти були спрямовані на зміцнення держави через непряму форму євангелізації особи, родини, спільноти, а також націлені на відкритість спілкування України з іншими європейськими організаціями та конфесіями. Від початків заснування Фонд уже мав достатньо налагоджених контактів з європейськими християнськими структурами, тому перші періоди діяльності характеризуються нашою частою участю в міжнародних з’їздах, конференціях, форумах з метою пізнання сучасних форм соціального служіння. Одночасно створювалася нагода для ознайомлення Заходу зі скарбами віри, які були збережені й розвинулися у катакомбах, та презентації духовних цінностей Київської Церкви.

Кращий досвід та місцева неготовність

Державна реєстрація Фонду була здійснена у Львівській обласній адміністрації, а церковне благословення він одержав з рук світлої пам’яті Блаженнішого Любомира Гузара, який всіляко заохочував участь Фонду в світових структурах: «Використовуйте кожну нагоду, кожну шпарку, щоб пізнавати і свідчити». Зібраний досвід і розширена участь в світових рухах Unum Omnes, Katholiekentag, Pax Romana, «СЕР-рух Європейських парафій» допомагали нам у створенні можливостей використання кращих способів християнського служіння, адаптуючи їх до регіональних потреб. Звісно, форми діяльності та реалізації проєктів Фонду залежали від матеріальних можливостей, наявності та формату приміщення, котрі часто диктували масштаб того чи того проєкту, його одно- чи багаторазовість, навіть актуальність.

Деякі проєкти потребували багато зусиль, але за певний час завмирали, залишаючи мету незавершеною мрією. Наприклад, проєкт «Сільський господар», на який знадобилося три роки праці. Були вишколені в Австрії українські господарі, з’явилася можливість придбання господарського реманенту, три університети були готові до співпраці, налагодився видавничий орган, на Установчій конференції була найвища підтримка представників місцевої влади і Церкви. А загальмувала проєкт відсутність законодавства, яке заохочувало б господаря, як також байдужість чи неготовність рядових священників ангажуватися у справу відродження господаря своєї землі. І от попри те, що такі визначні мужі, як Митрополит Андрей і професор Євген Храпливий, у 1930-их роках були творцями цього чудесного успішного проєкту, а в наші дні владика Любомир Гузар, отець-доктор Йосиф Андріїшин і професор Роман Кравців бачили й підтримували цей задум, для захисту господаря в Україні потрібно було лише чітке і прозоре законодавство та ангажування духовенства на місцях… Відсутність його показала неготовність держави й незрілість рядового священства до вирішення базових проблем землі. Проєкт не дав плоду, хоча зерно засіялося.

Допомагати в години розпачу

Більшість проєктів нашого Фонду в усі роки роботи була скерована на допомогу дискримінованій тоталітарною системою багатодітній родині. В кожній ділянці допомоги родині Фонд шукав спільників для реалізації кожного проєкту. Для прикладу, добра співпраця з отцями-василіянами створила можливість щорічних літніх таборів для молоді в сосновому лісі біля Крехівського монастиря, в якому одночасно дозрівав новіціят сотні юнаків. Отже, спільні молитви та футбольні матчі творили прекрасне тло для формування молодої душі під пильним оком виховників, а суворі умови готування їжі на ватрі та ночівля у шатрах гартували і привчали до порядку. 10 років таборування вже творили нову спільноту, і напевно не один з цих юнаків сьогодні гідно тримає стрій у війську.

Щоб розбудувати різні ділянки допомоги родині, Фонд у 1997 – 1999 роках шукав приміщення. Пропозиції від влади не дають гарантії збереження коштів інвестора. І от Фонд одержує пропозицію – 1500 квадратних метрів недобудованого приміщення колишнього воєнного заводу, без даху, вікон і дверей, але як прибудову біля храму. Сусідство церкви створює атмосферу довір’я, і Фонд увійшов у цей проєкт. Прийнята пропозиція на три роки ангажувала спільноту в справу пошуку коштів, проєктування, узгодження комунікацій. І знову «зелене світло» і тверда рекомендація владики Любомира відкриває можливості фінансування проєкту «Центр Родини» найбільшою німецькою фундацією «Реновабіс». Надалі зразкові фінансові звіти й успішна розбудова проєкту здобули прихильне наставлення керівництва німецької фундації до Фонду і до мирянських проєктів з України. «Реновабіс» запрошує керівництво Фонду на щорічні тематичні конгреси, фінансуючи його представників.

Проєкт «Центр Родини» стає прикладом успішної співпраці кількох європейських фундацій різних конфесій. У ньому діють гуртки, школи, порадні для матерів, працюють психологи, лікарі, відбуваються численні свята, виставки народного мистецтва, національні події. Врешті-решт приміщення Центру набуває вигляду естетичного простору, в якому мистці мають за честь виконувати свої дипломні роботи. Естетика інтер’єру також працює на виховання. В «Центрі Родини» панує лад, впорядкованість і така потрібна кожному приязна усмішка. Кількість виконаної роботи за 15 років вражає, як і кількість людей, які перейшли через ці стіни, оздоблені золотими цеголками з іменами добродіїв і фундацій. «Центр Родини» притягає загублених, зранених, спрагнених знань, охочих поділитися ідеями. Тут знаходять прихисток групки молитви шукачів Христа. А потім…

Потім примусове завершення договору оренди приміщень із храмом збігається з переїздом Блаженнішого Любомира до Києва. Він ще робить спробу захистити проєкт, але небажання адміністратора храму продовжити договір з Фондом, підтримане місцевою церковною владою, зупиняє присутність спільноти Фонду в цьому проєкті. Були зруйновані роками укладені виховні програми, дібрана спільнота педагогів, тренерів, лікарів, катехитів. Була зруйнована і гармонійно укладена фінансова система безприбуткового менеджменту. Бо, крім мільйонних вкладень у відбудову чотириповерхової споруди, Фонд розраховувався за комунальні послуги, ремонти, охорону, вклади в храмові будови і забезпечував заробітною платнею всіх працівників. Загалом через свої ідеальні пориви ми часто потрапляли в нерозуміння і халепи цього світу.

Останні роки Фонд «кульгає» в пошуках приміщення для бюро, архіву без можливості продовжувати розпочаті проєкти. Несподівана пандемія коронавірусу змусила до тимчасової зупинки – для подяки, для прощення і пошуку надії на нові ідеї. Фонд використовує цей період для перенесення архівів і майна в тимчасове приватне помешкання. Найважливіше не загубити спільноти, довірити Богові діяти для Фонду далі. Спільнота Фонду вдячна за підтримку друзів з УКУ, РІСУ, «Свічада», «Ляржу», родин Дідул, Мариновичів, Трояновських. Ця поміч дуже важлива, щоби не втратити надії. Але в годину розпачу треба оглянутися і допомагати тому, кому важче.

Більше, ніж бібліотека

Кожне приміщення, яке Фонд орендує у влади міста, незважаючи на те, чи це півпідвал, а чи крихітна бібліотека або занедбаний склад, перетворює на зразково діючу суспільно потрібну точку.

Чудовим закутком за 30 років стає бібліотека на вул. Антоновича, 22, яку прихильною державницькою рукою виділив пан Василь Дзера, тодішній голова Франківського району Львова. Він разом із владикою Володимиром Стернюком прийшов на посвячення і відкриття цього просвітянського простору в 1994 році. Спершу з можливостей бібліотеки користали семінаристи, молодь, діти, приходили старші люди з цього району.

Відвідувачі нашої бібліотеки любили ділитися минулим. Поступово Фонд започаткував проєкт збору споминів про репресивну тоталітарну систему, період Другої світової війни, німецьку окупацію. Спільно з «Німецькою фундацією» ми здійснили проєкт «Пам’ять, відповідальність, майбутнє». Участь в ньому Блаженнішого Любомира Гузара заохотила київську режисерку Лесю Харченко до створення неймовірного фільму «Сходи Якова». В бібліотеці проходять вечори споминів, презентацій нових книжок, подарованих у тісній співпраці з Форумом видавців. Залежно від суспільних потреб бібліотека змінює свій профіль на історико-краєзнавчий, започатковуючи ліцензовані курси екскурсоводів по Львову. Станом на сьогодні вишколено біля 350 екскурсоводів, які дістали посвідчення і право на працю. Висококваліфіковані історики давали учасникам курсів якісні національно-патріотичні знання історії Львова. Цей проєкт має майбутнє, Львів набирає обертів у формуванні туристичного обличчя України.

Переживати горе і щастя у праці

Сьогодні в обставинах нового етапу війни виникає гостра потреба в психотерапії суспільства. Тому в приміщенні бібліотеки почали працювати психологи, логопеди. Психологічна напруга, створена частими сиренами і трагічними комунікатами з фронтів, втратами, багатьох вивела з рівноваги, створила загрозу депресивних станів. Фонд накреслює новий проєкт, який після війни триватиме не один рік…

Через оголошення воєнного стану і появу великої кількості людей, які втратили житло, майно, рідних, Фонд активізує ділянку соціального служіння. За 100 перших днів війни на нього було скеровано 15 одиниць багатотонного транспорту з речами, необхідними для фронту і переселенців. Цей транспорт від давніх друзів із християнських спільнот Швейцарії, Німеччини, Польщі, Румунії, США потребував праці багатьох волонтерів, які відразу ж з’явилися.

Розподіляючи ці речі за потребами, волонтери натрапляли на аркуші паперу зі словами підтримки та любові на зразок «Наши драгоценні улюблені українци, ми за вас молимся». Це зворушувало, підносило дух і дарувало силу від почуття солідарності цілого світу, який об’єднався проти зла. Вияви солідарності породили й укріпили відчуття, що Україна стала причиною того, що цілий світ об’єднався в молитві.

Сьогодні «володимирівці», як нас часто називають, «гарують, як чорні коні» з волонтерами і військовими на складах тюрми, що стала для них рідним домом і є ним уже 18 років. Там ніхто не питав про оренду, бо бачив безкорисливе служіння, там ніхто не посягав щось привласнити, бо такі правила в світі тюрми (це буває тільки раз), там кидаються на перший поклик, коли треба щось важке піднести, відремонтувати чи прогріти замерзлу колодку від ключа. На тих складах тюрми пережили ми багато щасливих хвилин, коли бачили сльози в очах в’язнів, які перший раз отримали особистий подарунок від Святого Миколая. Там ми мали радість спільної зустрічі з Ісусом.

От і сьогодні, пакуючи чисту білизну для військового госпіталю, бачимо тіло українського вояка, на якому розрізали й викинули скривавлену одежу, і огортаємо молитвами ці білі майки з побажанням одужання. Пакуючи мішки з коцами та постіллю для тих, що втратили дім, просимо Бога про добрий сон для них.

Випадки, що спонукають до добра

Прихистивши в 2000 році молоде подружжя незрячих у невеликому півпідвалі, одне львівське подружжя зуміло створити Центр соціальної адаптації для людей із особливими потребами, навчаючи їх рухатися в просторі вулиць, користуватися приладами, здобувати вправність лікувального масажу, відкриваючи в людей такої категорії приховані таланти. І от уже 18 років на вул. Горбачевського, 21 діє ця потрібна дільниця, яка зробила щасливою не одну загублену болем і стражданнями людину. З перших днів війни в цьому приміщенні вже притулилися біженці зі зруйнованого Харкова.

Я це до того, що часто поштовхом до створення чергового проєкту стає випадок, як-от кривда дитини з бідної родини, яка йшла до Святого Причастя в скромній сукенці і заслонила момент Причастя дівчинки у розкішній американській сукні – момент, який батько тієї дитини знімав на камеру. Бідну дитину штовхнули, обпалили суворим поглядом, споганили урочисту хвилину пережиття. Але, з другого боку, цей момент стає причиною створення серії українського сакрального одягу для випозичання. Цей же момент активізує працю з духовенством та батьками над важливістю розуміння і розставлення правильних наголосів у подіях релігійного життя. Проєкт мав великий успіх і наслідування у всіх єпархіях, витісняючи дорогу «американську моду», популяризуючи скромну сукню з національними елементами.

Загалом роки становлення незалежності України є дуже динамічними і творчими. Помаранчевий майдан, Революція Гідності, пандемія, війна з російським агресором – усі ці події включають спільноту в нові випробування. Не втрачаючи спільної мети, Фонд провадить свою місію далі.

Утиски і втрати вчать нас терпеливості, яка дарує досвід. Спорожнілі храми, втрата можливостей зібрань, поява літургій і проповідей на «Живому телебаченні» скерували наших людей у пошуках живого Божого слова. Спільнота Фонду святого Володимира – це спільнота запалених осіб, навколо яких гуртуються такі ж або подібні. «Подібний подібному радується», – каже стара латинська приповідка. І така-от групка людей штовхає багато справ. Дехто бачить і питає: «Чим вам допомогти?», а деякий держслужбовець чи посадовець місцевого самоуправління може або створити умови для розвитку, або чекати «відкату»… Причинами руйнації добрих ідей часто є заздрість або байдужість, а ти, одержимий думкою що я принесу в скриню України, виглядаєш смішним і глупим в очах глупців.

Ми впевнені, що нам усім – усій українській спільноті – треба руйнувати перешкоди, які не дають розвинутися добрим ідеям, лікувати тваринну споживацьку природу каїнової злості. Треба вчитися питати ближнього: «Чим тобі помогти, щоб реалізувати ту ідею?», які створити можливості, як змінити законодавство, щоби відкрити дорогу милосердю. На початку 1990-их років один священник з діаспори присилав тисячними накладами свої спогади для поширення в Україні. Вони були дуже ріденьким чтивом. А другий священник, чужинець, приїхав і запитав: «Що зараз найбільше потрібно надрукувати для українців»? І почув відповідь, зібрав кошти, видав та привіз двадцятитисячний наклад дорогоцінного і потрібного видання «Пізнай свій обряд» отця Юліяна Катрія, ЧСВВ, для безкоштовного поширення. Наш приятель з Німеччини питає: «Що потрібно Україні в часі війни?» Почув відповідь, купив і вислав. А скільки водночас ми одержали некомплектної апаратури, неякісного взуття, протермінованих медикаментів – один Бог знає.

Сьогодні, стоячи перед черговими викликами, ми питаємо: «Що тобі, брате солдате, треба?» Чуємо відповідь, їдемо до Польщі, купуємо муку, масло, олію і веземо в приватну пекарню, щоб запашні хліби, булочки та іншу випічку дати тим, що сидять у бліндажах зі зброєю. І так два рази на тиждень. І ти живеш сповна! Ти щасливий, коли чуєш, що в світі всі хочуть бути українцями, що твоя СПІЛЬНОТА творить часточку тої натхненної ходи до перемоги, якої всі так прагнуть.