Виступ у дискусії на З’їзді українського Патріярхального Т-ва у Філядельфії 4 травня 1985 р.

Високоповажані пані й панове!

Як делегат, я також хочу забрати голос і прошу вельмишановних присутніх мене вислухати.

Коли за життя св.п. Патріярха Йосифа деякі наші владики, відбувши послухання у Голови Української Католицької Помісної Церкви, згодом спішили до Конгрегації для Східніх Церков, щоб там запевнити провід цієї установи про свою до неї лояльність, журнал «Патріярхат» і члени Патріярхального руху п’ятнували таку поведінку, як негідну не лише церковних достойників, але й світських осіб.

В листопаді минулого року провід нашого краєвого товариства просив послухання у владик Української Церкви, що тоді відбували свої наради у Філядельфії, правдоподібно у зв’язку з горезвісним листом Конгрегації для Східніх Церков, з датою 17 вересня 1984 року. Два митрополити, що прийняли представників мирянського руху, приділили делегації півгодини часу для зложення заяви і сказали, що вони не вдаватимуться в дискусію з делегатами; вони лише вислухають бажання петентів і зміст цих бажань передадуть владикам-учасникам наради.

Я вважаю, що така постава наших двох митрополитів була найкращою до їхнього високого уряду як з християнського, так і культурного аспекту і прямо понижувала тих поважаних людей, що просили послухання. Я свідомий того, що «патріярхальники» не являють собою великої реальної сили, і тому владики вибрали такий саме підхід до справи. З перспективи часу, що пройшов , не відомо, чи було б краще від такого ставлення справи взагалі зрезиґнувати з тої великодушности.

Приблизно півроку минуло від цієї події, але дотепер ще не читав жодної заяви від Краєвої Управи в названій справі. Мене турбує велика секретність проводу нашого товариства, і що за тим приховується?

Настанова владик Української Католицької Церкви до мирянського руху, поза нечисленними винятками, не є нова. Треба шкодувати, що так є. Можна б допускати, що владики могли бути невірно поінформовані про всі аспекти церковного життя мирян, але вони не виявляють охоти розглянути справи неупереджено і визнати ролю мирян в Українській Церкві згідно із постановами останнього Вселенського Собору Ватиканського II.

Це є одна сторінка справи. Друга сторона медалі слідує:

В Різдвяному часі 1985 року, на початку січня, появилися в щоденнику «Свобода» фота з відвідин владик представниками української громади з ім’яниновими побажаннями. В обох випадках прийшлося з прикрістю знайти на фотах і обличчя діячів Патріярхального руху. Мені важко зрозуміти таку поведінку. Коли одних патріярхальників ігнорується, то другі патріярхальники не бачать потреби для солідарности з першими.

Коли хтось обезцінює нашого брата, то другі переважно мовчать, придержуючись засади «моя хата з краю». Мені здається, що дехто з прихильників, що в той самий час є членом проводу відділів Патріярхального Товариства, не солідаризувався з тими членами мирянського руху, яким нанесено образу.

Я певний, що нікому не робить приємности упоминатися про свої права, байдуже, чи це мусить робитися в своїх братів по крові, чи у чужинців. Напевно кожний з нас волів би мати взаємовідносини з приятелями, що щедро обсипають нас компліментами та міцно тиснуть нашу правицю.

Але це вже є в самій природі кожного змагання, що доводиться називати собі людей, що не будуть до нас приязно наставлені.

Так вже сталося, що на нас, патріярхальниках, спочиває обов’язок оборони прав нашої Церкви, який ми раніше відстоювали, а який передав нам далі виконувати покійний Патріярх Йосиф у своєму Завіщанні. Кожне змагання вимагає посвяти, і в цьому ми вже маємо відповідний досвід. Популярности нам годі очікувати. Коли траплятимуться помилки, то не з боку нашої ієрархії, ані з нашої вини. Ми повинні б виступати спільними заходами для поправи ситуації.

Я свідомий труднощів у декого, бо ми всі маємо і обов’язки суспільно-національного характеру. Погодити все — не є легкою справою. На мою думку треба уложити листу пріоритетів і згідно з нею поступати. Часом цілі Патріярхального руху не є ідентичні з цілями-інтересами других організацій, і наслідком цього, що так скажу, непогодження постає конфлікт.

Я вважаю, що ми повинні дати відчути нашим владикам наші почування відносно їхньої постава і не брати участи в імпрезах, розчислених на звеличання особистих подій соленізантів, коли вони на це не заслужили. Тупцювання на двох ногах не є виявом високої дипломатії, але зовсім чогось іншого. Найкращим прикладом може нам послужити особа покійного Патріярха Йосифа, якого не всі любили, але його респектували. Коли ми будемо обстоювати правильність нашого становища, то другі змінять своє наставлення до нас. Нам у вільному світі хіба нічого не загрожує.

Я не маю наміру проповідувати жодної війни чи конфронтації. Прошу управу нашого товариства інформувати своєчасно своє членство про все, що діється, бо цим способом оминаємо чимало спекуляцій і пліток. Засекреченість лише спричинює здогади, найчастіше неправдиві, а нам треба взаємної пошани, згоди та християнської любови.

Дякую за Вашу терпеливість,

Степан Гробельський

 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>