Я бачу й чую драми днів бурливих,
Я бачу темінь зламаних чеснот,
Покритий терном Божий їх оплот,
Між небом і землею гул розривів.
Так часто з драм тих ринуть лихоспливи
Руїнно-мрячних жалісних скорбот,
Просяклих ядом гиді і мерзот,
Закривши сонце правди, Богу миле.
Куди іде зухвалий Божий твір
З ім’ям «людина», в чинах — часто звір,
А може й гірш? У ньому ж розум, воля!
Та віри в кращий твір не трачу я,
Бо в ньому промінь Божої бусолі;
Йому не згаснуть в гущі сум’яття.
Свіжий номер
4(498)2023
- Колонка редактора Володимир Мороз
- Лік від корупції – солідарність Андрій Костюк
- Південний форпост «Карітасу» УГКЦ Світлана Бабинська
- Церква дружня до дитини Наталя Тарновська
- Роздуми про Церкву в Америці (2) д-р Андрій Сороковський
- «Ваш ґород Ґлупов невідступно з вами…»: російські ідентичності у дзеркалі сучасної українсько-російської війни д-рка Тетяна Євсєєва
- Свій серед своїх Христина Дорожовець
- Боже, милостивий будь мені, грішному. Спогад-оповідання Михайло Носа
- Володимир Антонович, Галичина і Греко-Католицька Церква. д-р. Ігор Чорновол
- На шляху до зрілої віри і здорової духовності Тарас Байцар
- Чому небо не падає?