(У 60-ту річницю штучного голоду в Україні, на вічну пам’ять братам і сестрам)
Я бачу очі, —
Піп з того світу вістку посилають,
Не до пімсти, о, ні, не до пімсти вони закликають, —
Братів і сестер своїх,
А до покаяння, усіх безумних…
У тих очах є така мука,
Що коли б глянули оті,
Що голодом їм зір згасили,
Коли б глянули…
Із страху усі б вони подуріли!..
Не треба пімсти, очі без слів кажуть;
Лише розказуйте про ту жах-правду,
Усьому світу розкажіть!
А правда сама знає, як боротись з супостатом.
Розказуйте! Показуйте!
Й несіть у світ оту любов,
Що на хресті, —
У передсмертних муках з хреста промовляла,
Отця неба і землі благала: Отче! їм прости!..
Лише любов така у силі буде вічно воскресати!
Не треба пімсти, ні!
Вірте, сестри! Вірте, брати!
Лиш так ми будем вічні!
Я бачу очі і читаю з них,
Що хочуть передать для всіх оце,
Що пімста убиває життя-духа
А прощення вирощує любов, —
Смерть, над якою не має сили…
Пройшла коса, косила, не питала,
Чого вона по Україні так безумно ввихалась-гуляла…
Чия рука її тримала й направляла в усі кути-куточки…
Падали від неї народу українського сини і дочки,
Старі і молоді, і цвіт-України діточки!..
Усі ж з арени світової дивились і мовчали…
Мовчали! І тепер не дуже то про те бажають говорити.
Та очі жертв невинних із того світу поглядають,
У наші душі заглядають
І благають братів і сестер жить в любові
Й перемагати зло добром!
Вдивляючись у тії очі,
Гак хочеться молитись щиро-щиро
І дякувати Богові Всевишньому за те,
Що він народові моєму стільки ласки подає…
Витримувати такі муки і знову в світі розквітати!
Ні! Вони марно не загинули!
Їх очі, наші ліхтарі, дорогу правди щоб узріти…
Я бачу очі і з них читаю:
Роби добро і не чекай заплати.
У тім є щастя овоч, що сам Господь благословляє
І душі відживляє, наповнюючи радістю і миром своїм їх
Щоб вічно жив народ!
Щоб цвіт його ніс Богу славу.
Мотря Фаринич
