Як іконостас родинного села Митрополита Андрея опинився у магазинній підсобці?*

«Я був відай дуже малим хлопчиком, коли в нашій старенькій деревляній церкві в Прилбичах, стоячи перед іконостасом, відчував ту якусь непоняту емоцію, що це я нині назвав артистичною емоцією. Пєратичні постати в іконостасі, на мене звернений зір Христа Спасителя і св. Його Матері, та якась містична темрява, в якій світили тільки свічки і їх відблеск на золотих тлах ікон, дим кадила, що взносився до неба разом із звуками пісні, все те разом складалося на якесь вражіння так глибоке, яке ледви чи коли в житті пам’ятаю. А глибоке було вражіння якраз тому, що поза тими зовнішніми проявами відчувало серце якусь таємну глубінь, що наче промінчик, спливав на душу з-поза світа, наче з неба», — так відгукувався про цю реліквію у своїх споминах про предмет музейних збірок Митрополит Андрей Шептицький.

Про трагедію унікальної пам’ятки вперше голосно заговорили й вдарили на сполох чотири роки тому, коли Львівське телебачення показало фільм, присвячений Митрополиту Андрею. Один із авторів документальної стрічки, редактор програми «Благовість» і член організаційного комітету з вшанування 50-ліття від дня смерти Митрополита Андрея Шептицького Оксана Гайова пригадує:

Коли наша знімальна група приїхала в село Прилбичі Яворівського району, була сильна злива. Згаданий іконостас ХVII століття, до якого молилися києво-галицькі митрополити, знайшли в сараї, дах котрого протікав. Розшукали пароха храму, православного отця Ігоря й стали просити, щоби якимсь чином врятувати іконостас. Наприклад, передати на реставрацію чи до Крехівського манастиря. Ні, заявив рішуче священик, це питання може вирішити лише релігійна громада. У Прилбичах дві церковні громади. Православні володіють храмом, де встановлено інший іконостас, тож греко-католики, що мають капличку, просили, аби їм віддати той, що руйнується. Та марно. Відмовили також отцю-студиту Севастьяну та отцю-василіянину Теодозію Янківу, котрі хотіли придбати пам’ятку для своїх манастирів. Відповідали, що іконостасу вже нема. Минулого року під час зйомок фільму «Світильник істини» застали в Прилбичах розібраний сарай. Однак іконостас ХVII століття, весь у павутині, ликами святих до землі й бруду, виявили в іншій прибудові. А оце недавно прилбицький іконостас, який на обліку пам’яток культури і має для нашого народу не тільки мистецьку вартість, раптом з’явився на виставці в магазині культових речей, що під музеєм «Арсенал». Після експозиції він у підсобці. Знаючи спритність осіб, які там крутяться, я боюся за подальшу долю цієї реліквії.

Репортер «Ратуші» навідався до вказаної крамниці й у підсобці побачив іконостас з Прилбичів. Пані Валентина Михаляк, яка є директором Товариства з обмеженою відповідальністю, що торгує кадильницями, хрестами та іншим культовим начинням, пояснила:

З 15 квітня по 1 червня в нашому магазині-салоні проводилася спільно з Історичним музеєм виставка «Церковне мистецтво. Історія і сучасність». Свої експонати запропонували музеї історії релігії та архітектури і побуту. Дирекція Історичного музею зверталася до релігійних громад, щоби ті також представили цікаві зразки церковного мистецтва. Щодо іконостасу з Прилбичів, то є розписка, що його треба віддати власнику.

Хто є власником, ми так і не змогли дізнатися. В кожному разі іконостас ще в Україні, а не десь у закордонні. Загадковий вітчизняний власник безцінного скарбу чомусь не поспішає забирати його з тісної підсобки крамарів.

Кость Чавага

* Передруковано з «Ратуші» 13 серпня 1994 р.