Як написати казку

(Слово виголошене при отриманні нагороди Антоновичів, 29 травня 1998 р.)

Ігор Калинець і Дмитро Степовик належать до тих щасливців, які одержали нагороди за свої літературно-мистецькі творчі праці з відомої Фундації Тетяни й Омеляна Антоновичів за 1997 рік. Перший, Ігор Калинець одержав нагороду за дві книжки віршів: «Невольнича муза» і «Пробуджена муза», проф. Дмитро Степовик, мистецтвознавець, за книгу «Українська ікона Х-ХХ століть». Обидва І. Калинець і Д. Степовик в загальному відомі нашим читачам, бо ж дещо з їх творчости друкувалось на сторінках журнала «Патріярхат». Нам приємно привітати наших лавреатів і побажати їм наступних обильних успіхів у їх літературній і мистецтвознавчій працях. Редакція одержала промову Ігора Калинця, яку друкуємо, що він виголосив під час вручення йому нагороди.

Панство Тетяна й Омелян Антоновичі, які проживають у Вашінгтоні — США, створили у свойому імені Фундацію, з якої кожного року надаються нагороди за найкращі праці з літератури, історії і мистецтва. Фундація провела справді вагому працю, бо спонукує наших діячів культури до творчої праці й здобула собі заслужене признання. Щоб здобути нагороду Фундації Антоничів треба бути на висоті.

Знаємо, що в останніх роках в Україні є загальна інфляція на полі уділення перших нагород за кращі літературні й наукові праці, бо часто їх присвоюють не тим, кому належить. В наслідок того маємо зараз багато лавреатів літератури й академіків. Під тим оглядом Фундація Антоновичів не змінила своїх критеріїв. Це заслуга не тільки Фундаторів, але також і особливо членів журі.

Слово Ігоря Калинця, яке друкуємо нижче, під назвою «Як написати казку» говорить багато за автора, який має вагомий літературний доробок і увійшов у літературу, як глибоко вдумливий поет християнської тематики. Його поезії друкувались у журналі «Сучасність», виданнях Нью-Йоркської групи, видавництві «Смолоскип» і журналі «Патріярхат». Крім згаданих має збірки поезій «Країна колядок», «Вогонь Купала» й інші.

За свою літературну творчість І. Калинцеві приходи лось дорого платити у мордовських концентраційних таборах, де не переставав бути творчо вільним. І. Калинець живе проблемами України й Української Церкви і є активним членом Клюбу греко-католицької інтелігенції.

Редакція

Мій дядько, отець Микола, розповів мені, ще зовсім малому, про священика-капеляна УГА, що потрапив у полон до більшовиків і там в ув’язненні вже на Сибірі опікувався маленькими дітьми, які також стали в’язнями, бо були народжені по тюрмах і концтаборах. Він допомагав їм як тільки міг: збирав (чи відбирав, випрошуючи) останні крихти у в’язнів, а також лахміття, аби прикрити дитячі скелетики — худі й посинілі тільця. Він розмовляв із ними, вчив і потішав — замінював сиротам батьків. І найбільше вражала мене, малого, кінцівка розповіді: у хуртовину, зігріваючи кількох малих дітей своїм тілом, він разом із ними замерз від холоду. Я вже тоді знав, хто такі більшовики — вони наганяли страх на нас усіх, дітей і дорослих, коли «червоною мітлою» удосвіта прочісували усе довкола: і чагарники за селом, усі хати, подвір’я і городи. Я вже знав, що таке Сибір, бо щодня якусь родину вивозили туди. Знав, що там люті морози і глибокі сніги. Знав я про січових стрільців (звичайно, наскільки це можливо знати у дошкільному віці), бо в родині хтось там був в Українській Галицькій Армії, хоч знимки хлопців у січових одностроях були заховані з остраху перед більшовиками на самому дні скрині. Знав я і про теперішніх стрільців — партизанів із УПА, бо щовечора бачив їх на бабусиному подвір’ї, в хаті чи стодолі, як вечеряли чи співали пісень, чистячи зброю. Можливо, не усвідомлював, що таке капелян-духівник УГА, однак знав, що то священик, який для стрільців відправляв Службу Божу, сповідав і причащав їх ще здорових чи поранених, а також перед їхньою смертю, а потім, як була на то можливість, із молитвою звершував погребальний обряд. Не пригадую, чи називав мій вуйко ім’я та прізвище того духівника, що не повернувся зі Сибіру.

Згодом і мій вуйко Микола Гулей, хоч і підписав православ’я, поїхав на 10 років у концлагер у Караганду, а його родина — вуйна з трьома дітьми, аж у Томську область. Бо допомагав нашим партизанам і, очевидно, як священик не відходив від греко-католицької традиції в церкві та парафії. Удома часто велися розмови про долю священиків та єпископів, які були заарештовані більшовиками чи совітами (така термінологія побутувала на моїй малій батьківщині). Скільки трагічних історій доводилося нам, дітям, почути (звичайно, ми глибоко не брали до серця ці жахливі щоденні новини — ми ще були замалі усвідомлювати весь їхній трагізм)! Багато розповідалося про долю священичих родин: діти гинули в підпіллі, а батьків вивозили в Сибір. Я тоді запам’ятав історію священика, що мав шестеро (чи семеро) дітей: три хлопці загинули, а три дочки опинилися з батьками на засланні. Не знаю, чи не про цю сім’ю прочитав недавно у львівській газеті — сім’ю отця Северина Габрисевича із села Вільховець, що на Перемишлянщині. Найстарший син Антон загинув ще будучи в Українських Січових Стрільцях. Михайло розстріляний німцями в Бабиному Яру, Іван загинув у Саксенгаузені в 1944 р. (він був членом проводу ОУН, публіцист), а Володимира замордували енкаведисти вже по війні. Отець Габрисевич із трьома дочками був вивезений і помер на засланні. Звичайно, що це не єдина свідома священича родина з такою трагічною долею (згадаймо хоч би долю родини о. Андрія Бандери. Сам отець Андрій Бандера, також капелян УГА, був розстріляний більшовиками перед самою війною в 1941 р. Два його сини загинули в Німецькому концтаборі, третій пропав безвісти десь в 1947 p., будучи в УПА, три дочки вивезені в Сибір — щойно недавно дві з них повернулися звідти, третя там і залишилася в землі. А сам Степан Бандера, як відомо, загинув від руки кагебіста в 1959 p.). Тепер не одну таку трагедію відчитую в різних публікаціях, спогадах і документах. І краю їм нема, бо нема меж повоєнної трагедії нашого народу, як і меж його героїзму. Можливо, тому він підійшов до кінця століття таким знівеченим і розгубленим.

Напевно ті почуті історії відкладалися на дні дитячого серця.

Минали літа. І щось із того відкладеного прокльовувалося у поезії. Адже недарма мене судили і за релігійні мотиви і за… клерикалізм.

Згодом, у роки національного відродження, був я (і моя сім’я) близький зі священиками і єрархами нашої Церкви, що виходила з катакомб — і чули себе до обов’язку допомогти їй. А пройнявшись долею героїчної Церкви, теж підносили свої серця д’горі.

Можливо, підсвідомо керувала моїм прагненням прислужитися страдниці-Церкві й давня оповідка про священика-капеляна.

Три роки тому, видавши кілька книжечок забавних казок для дітей, я надумав укласти збірничок цілком серйозних казок або «майже казок», з якого доросліші діти могли б довідатися про часи, не дуже віддалені від нас, але які для цих читачів — далеке минуле. Щоб спонукати школярів запитати у батьків чи вчителів: «Невже таке могло бути?». І в той же час я хотів, щоб діти, виростаючи із казок, не визбувалися сподівання на диво. Тоді в пам’яті зринуло призабуте оповідання про галицького священика, який випередив на 20 років подвиг польсько-жидівського письменника Януша Корчака, про якого знає весь світ. Але казка є казкою — вона має мати щасливе закінчення. А такої розв’язки я не міг сфантазувати. І дарма, що трагічний фінал отця був все таки велично оптимістичний: перемога Добра, людського милосердя, перемога Духу над матеріяльним.

Декілька «майже казок» було написано, а з історією отця-капеляна я не давав собі ради. А так мені хотілося сповістити про цей давній, але завжди вражаючий подвиг людини! І саме тоді до мене завітав знаний митець — театральний художник Мирон Кипріян, лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка і приніс (дивно, чому саме мені?) матеріяли про свого стриєчного дідуся о. Івана Кипріяна. Це була хвилююча зустріч через документи з героєм моїх дитячих літ. Бо саме так називався отець-духівник УГА, що замерз у сибірському концлагері! Тепер я міг довідатися докладніше про нього. Записки НТШ (том CCXXVI, стор. 226, Львів, 1933) у статті Петра Ведмедика «Діячі української музичної культури» сповіщали, що о. І. Кипріян, народжений у 1856 р. у Сокалі на Львівщині, був не тільки священиком, але й диригентом і композитором, що написав один із перших у Галичині підручників початкових знань із музики і співу, видав «Партитуру церковних хорів» Бортнянського (цею партитурою користувався і талановитий церковний регент у Ходорові Іван Басараб — там на церковних хорах я вперше малим хлопцем почув ім’я Бортнянського і довго був переконаний, що це галицький композитор), опублікував записи народних пісень, створив чимало своїх музичних композицій. Правда, у «Записках НТШ» подано дві дати смерти отця — сподвижника музичної культури: за одним джерелом — у 1920 р. у Волочиськах під час евакуації УГА, за іншим — в 1924 р. в Сибірі. Є ще третя версія. Як подає Ігор Федик, заслужений вчитель, у статті «Подвиг отця Кипріяна» (газ. «Основа», 15 лютого 1994 р.) у «Мартирологи Українських церков» (том II) зазначено, що священик Іван Кипріян був заарештований чекістами на початку тридцятих років. Але ця версія нічим не обґрунтувана. Мій вуйко, о. Микола Гулей, мусив черпнути інформацію з другого джерела: він знав про мученицьку смерть у сибірському большевицькому лагері.

Серед матеріялів є стаття о. Івана Лебедовича у книзі «Польові духовники УГА», видана у Вінніпезі в 1963 р. Цінність її в документальності: автор посилається на ряд свідчень очевидців терпіння і подвигу о. Кипріяна. Передує статті герб отця — «Доліва» (три червоні розети на поперечній білій смузі через голубий щит), а також дослівно епіграф:

«Іван Кипріян (1856-1924), шляхтич, укр.-кат. священик, гром. діяч Равщини, капелян УГА; автор церк. композицій і «Учебника початкових відомостей музики і співу» (1885), помер на засланні в Сибіру». Я відкрив ЕУ — довідка звідти, тоді я ще заглянув в УЗЕ: там є про отця як композитора, але дата смерти відсутня. Отже, в середині 30-их років у Галичині, коли виходила УЗЕ не знали про долю о. Кипріяна. Тим більше загадково, звідки мій вуйко міг довідатися про нього. Залишається хіба домислити, що хтось привіз вістку вже після вересня 1939 p., а найвірніше вже в часи німецької окупації. І мусили це бути самі очевидці, які вціліли у більшовицьких концлагерах і через Західну Україну згодом подалися на еміграцію.

Був о. Іван вже старший за віком, як зголосився добровольцем до УГА — польовим духівником. А покликав отця до армії лиш патріотичний обов’язок. У статті цитуються спогади іншого священика Марка Гіля із посиланням на канадський журнал «Голос Христа Чоловіколюбця», ч. 9, від 1958 p.:

«Був це великий патріот і народний діяч, що освідомив національно цілу Немирівщину. Був він відомий з різних виступів, на вічах у Равщині й сусідніх повітах. Був добрим промовцем. За його старанням започаткували селяни відомий страйк проти дідичів майже в усій Равщині. Дідичі були змушені збільшити селянам заробітну платню».

От тобі і шляхтич, і священик. Справді, за міркою Ольги Кобилянської — «апостол черні». Я пропускаю відомості про отця, що засновував читальні «Просвіти», хори і духову оркестру в Немирові та багато чого іншого. Я також опускаю його героїчну працю у війську яко духівника, зокрема в той драматичний час УГА, коли вона потрапила в чотирикутник смерти (поляки, біла гвардія, більшовики і… тиф). «Як гарно вмів він тоді піддержати нас на дусі, хоч наближаючись до нас наражався на захворювання сипним тифом…» — згадував згодом один із учасників походу УГА, захований під ініціялами С.Б. (Голос Хр. Чол., 1958, ч. 9). І далі цей же автор пише: «По трагічній смерті сина Віктора Кипріяна в квітні 1920 р. знайшовся о. Кипріян між тими старшинами УГА, що їм постелився шлях до концентраційних таборів на Сибірі».

Отож, це були перші галичани, що були запроторені в Сибір у перші більшовицькі лагери, зрештою перші концтабори у світі. Правда, перед ними першим в’язнем царської тюрми із Західної України був великий галичанин — митрополит Андрей Шептицький, але, на щастя, він ще не потрапив до Сибіру і це ще було за декілька років перед ленінським червоним терором. Іван Лебедович далі посилається на спогади о. К. Кухарика, що також були поміщені в «Голосі Христа Чоловіколюбця», ч. 9 (93) від 1958 р.

«Він був одним з наших праведних, хоч був брудний, обдертий і знаний як «номер 8-9-8-6»… Він дуже любив білу, чисту одежу. Вірив твердо, що в хвилини його смерти святі у небі дадуть йому чисту сорочку, замість обдертих лахів. Можливо, що він дістав таку сорочку. 1924 р. отець Кипріян жив у бараку А-332. Цей барак був також призначений для дітей, народжених у таборі. Аж до п’ятого року життя ці діти мали діставати поживу з того, що залишилося у спільній кухні, по роздачі харчів в’язням, а серед таких обставин мало хто з них міг досягнути п’ять років».

На жаль, із цитованих уривків спогадів о. Кухарика не можемо довідатися, де саме був концлагер, в якому був згаданий барак А-332. Не можемо стверджувати, чи той отець був ув’язнений, чи оповідає зі слів (чи листа) іншого очевидця (про себе він нічого не говорить). Однак, деталі розповіді надзвичайно зримі — вигадати їх не під силу навіть буйній фантазії письменника. Правда, небіж о. Кипріяна Мирон стверджує (мабуть, на підставі родинних переказів), що о. Кухарик також був в ув’язненні. Коли і як він дістався звідти на волю, коли і як опинився на Заході, на жаль, не знаємо. А для мене це істотно, бо звідкись мій дядько знав подробиці життя і смерти о. Кипріяна.

Іду далі за спогадом о. Кухарика:

«Отець Кипріян мав 60 років. Його лице було синє і жовте. Жовте там. де видніла потріскана шкіра, а синє, де потріскали жили й починалося запалення. Ніс зломаний ударом також був синій, ніби чорний. На підборідді виднілися рани, що ніколи не гоїлися. Його очі казали всім, що то була людина, повна любови не тільки до приятелів, але й до своїх ворогів. Ті надзвичайні очі розповідали про його безмежний тягар…».

Далі очевидець розповідає про те, що о. Іван опікувався 70 дітьми, хлопчиками й дівчатками. І тут розповідь мого вуйка збігається з описом цих голодних і обдертих дітей. Отець, не знаючи російської мови, розмовляв із ними тільки українською — короткими фразами, аби діти могли його зрозуміти. Під нарами у бараці для ідіотів і спараліжованих дітей, до яких ніхто із сторожів не підходив, лякаючись їх болячок, о. Кипріян разом із полковником Калядіном (мабуть, білогвардійцем) виготовляв Літургію. Тільки він один був при смерті отих нещасних, закривав їм очі й виносив тіла, аби поховати. І ні жахи війни, ні жаха лагерної дійсности не визбавили отця людяности, не очерствіло його серце — він часто гірко ридав при печальній церемонії, далекій від нормального обряду поховання. І ось наступив останній акт трагедії.

Довідавшись, що наступного дня мали розстріляти 20 дітей, отець вирішив дістатися до клітки без даху, де вони були заперті. Тим більше, що ці малі смертники запитували про нього. Даю слово очевидцеві — о. Кухарикові:

«Страшна сніговія лютувала надворі. Здається нема нічого страшнішого, як сибірська заметіль, курява, «пургою» називають її. Тоді нема заходу, сходу, півдня або півночі, але тільки розгуканий вітер і сніг. Вовки гинуть у ній, а пси не можуть занюхати найсвіжішого сліду. Але отець Кипріян постановив піти до загороди. Спершу він клякнув і потонув у кількахвилинній молитві. Тоді казав полковникові Калядінові знищити його престіл, якщо він не вернеться. Коли полковник згасив лямпочку, отець вліз у підземний хідник. Останні його слова були: «Мир всім». Заметіль тривала чотири дні й розстріл відложено на пізніше. Як метелиця скінчилася, то сторожі знайшли тіло отця Кипріяна в клітці разом з замерзлими дітьми. Він ще тримав руку одного хлопчика».

Відомості про о. Кипріяна на цьому закінчуються, але стаття у книзі «Польові духовники УГА» ще підсумовує: «Так помер один з новітніх праведників, знаний як число S-9-8-6». Так, як усі праведники, він був переповнений християнською любов’ю. Не знаємо, які були останні слова отця Кипріяна, одначе, досить того, що пішов до своїх малих ближніх у смертельний мороз, і що своїми останніми рештками застигаючого тіла хотів розігріти закостенілі руки вмираючого хлопчика».

Чимало мучеників, знаних і незнаних, було в нашого народу. І багато з них дала нам Українська Церква, засвідчуючи тим свою життєвість, високу християнську мораль і Христову жертовність.

21 березня ц.р. у Львівському оперному театрі відбулася прем’єра ораторії композитора Віктора Камінського на слова митрополита Андрея Шептицького в поетичному опрацюванні Ірини Калинець. Цей урочистий вечір із величавою музикою був присвячений беатифікації як Великого Митрополита, так і ще 17 єрархів та священиків Церкви — мучеників більшовицького режиму після Другої світової війни. Усіх Церква не в стані піднести до лику святих — їх сотні, а то й тисячі. Не був уведений у жодний беатифікаційний список і отець Іван Кипріян. Будемо сподіватися, що колись дійде черга у Церкві канонізувати й цього мученика. І тоді б моя казка могла бути закінченою. Але того хвилюючого вечора напевно і для нього і во славу його звучала висока і трагічна музика і наша молитва. І я зловив себе на гадці, що тоді промайнула перед моїм внутрішнім зором праведна постать отця — героя моїх дитячих літ. І я побачив цього праведника святим у білій Божій одежі, з ясним і добрим обличчям і останніми, почутими на землі, словами «Мир всім!».

Ігор Калинець