Як Ватикан намагався навернути Москву /До історії ватикансько-московських стосунків/

/Продовження/

3. Заходи Ватикану приєднати Московську Церкву

Папи другої половини XV ст., Павло II і Сикст IV, робили намагання приєднати московського князя Івана Васильовича до протитурецької Ліґи. Тоді був апробований плян грецького кардинала Виссаріона, щоб подружити князя з Софією, донькою грецького деспота Мореї, Томи Палеолога. Княжну виховав у Римі сам кардинал і сподівався, що вона матиме вплив на свого чоловіка. Вона, одержавши від папи Сикста IV шість тисяч дукатів приданого, виїхала в Москву і всією душею пристала до московського православ’я. Одначе, з того часу московські князі зачали вважати себе спадкоємцями Візантії: вони присвоїли собі емблем цісарів і звичаї грецького двора з коронаційною церемонією включно. Так завдяки папі Сикстові IV і кардиналу Виссаріонові на Московщині зачала народжуватися ідея: «Москва – Третій Рим».

В часах папи Юлія III посол Шлітт вербував для князя Івана IV Лютого вчених і художників у Німеччині. Він говорив цісареві й папі про можливість молитовного єднання Москви з Римом і папа мав намір післати в Москву своїх леґатів та надати Іванові IV титул короля. /Соловьєв, История России, II ст. 665/. Також папа Пій IV пропонував Іванові вислати своїх обсерваторів на Тридентський Собор, але Москва не вірила Заходові. Зараз після цього Іван IV вислав своїх послів до Царгороду, з грамотою до патріярха Йоасафа, разом з двісті соболями вартости двох тисяч золотих і за шість років патріярх дав йому відповідь хризобуллою, де визнав його достойним царського імени, бо… він мав би виводити свій рід від цариці Анни, сестри Василя II, дружини Володимира Великого, як також і тому, що цісар Констянтин Мономах післав був князю Володимирові Мономахові царські відзнаки /Там же, IV /7/ ст. 104/. І так Москва присвоїла собі початок нашої історії, хоч не мала до цього жодного права.

Також папа Пій V хотів приєднати князя Івана до протитурецької Ліґи, а нунцій Руджієрі слав вістки з Варшави про Іванову нехіть супроти протестантів. Ці інформації підтверджували польські єзуїти /Галецький, О., Рим і Східня Европа по Трид. Соборі, Рим, 1955. ст.22-23, по-англ./. Врешті нунцій Портіко одержав доручення поїхати в Москву з листом папи з датою 9 серпня 1570 p., в якому був натяк, що папа не буде противний якби Іван старався про титул короля /Тайнер, А, Монумента Польоніє, II, ст. 748/, але з цих старань нічого не вийшло.

Щойно як польський король Істван Батори притиснув Івана IV до муру і був готовий забрати Новгород Великий і Твер, тоді Іван IV рішився вислати свого посла, Івана Шворіна, до Риму, разом з доручаючим письмом від цісаря Рудольфа II. Іван писав покірно і хитро, в стилі азійської дипломатії, мовляв, папа і християнські володарі повинні йому помогти завести мир з Литвою і Польщею, і щойно тоді він відкриє московські кордони для стосунків з Европою.

Заохочений таким листом папа вислав у Москву свого найздібнішого дипломата, єзуїта Антонія Поссевіно, що мав помирити Івана з Баторим і привести Московську Церкву до єдности з Римом. Людям, що мали вітати Поссевіна, князь дав таку інструкцію: як леґат буде аґресивний і зачне говорити про віру, грецьку чи латинську, скажіть йому: «Я не вчився грамоти й нічого не знаю про віру».

Поссевіно привіз із собою папського листа і книгу актів Собору у Флоренції, радячи князеві все гарненько простудіювати з своїми докторами, бо в тій книзі є любов і мудрість. Він заохочував Івана приєднатись до віри, що її визнає Апостольська Столиця в Римі.

При вітанні з Іваном IV Лютим Поссевіно говорив: «До володіння і багатства, яких у тебе назбиралося чимало; до тієї слави, яку ти набув помиранням своєї держави, – додай ще славу об’єднання з Апостольською вірою і тоді одержиш множество небесного благословення /Поссевіно, А, Московія ет Алія Опера, Коліне, 1587/.

Після довгих та утяжливих розмов Іван Лютий погодився на побут латинських духовних у Москві для обслуги латинських купців, але жадав, щоб московські духовні мали такі самі права в Італії, головно в Венеції. Говорити про церковну єдність не хотів аж доки не буде підписаний мир з Польщею.

В січні 1582 р. Поссевіно довів до замирення, що мало тривати десять років, і після цього мали зачатись розмови на тему церковної єдности. І вже на самому початку Іван сказав, що лякається халепи, бо обидва хвалитимуть свою власну віру.

– Ти володар великий, а я твій смиренний слуга – хитрував Поссевіно – якже я міг би говорити з тобою якимись задирливими словами? Папа Григор XIII, наслідник Петра і Павла, хоче бути з тобою, великим государем, в єдності віри, а між римською і грецькою вірою великої різниці немає. Папа бажає – продовжав Поссевіно – щоб у всьому світі була лиш одна Церква: щоб ми ходили в грецьку, а слов’яни грецької віри йшли б до наших церков. Коли ж у твому краю немає всіх переложених грецьких книг, то в нас є грецькі книги Івана Золотоустого й інших святителів. Ти будеш з папою, цісарем і другими володарями в любові і станеш не тільки на прабатьківській вітчизні в Києві /?! – єзуїти вже тоді дарували москалям Українську Церкву І/, але будеш паном і в Царгороді; папа, цісар і всі володарі допоможуть тобі в тій справі /Соловьев, ІІІ /6/, ст. 671-2/.

На такі багатонадійні слова Іван Лютий сказав: «Я з вами не можу єднатись у вірі: моя віра християнська з древніх літ була caмa для себе, Римська Церква була сама для себе; я народився в християнській вірі і Божою ласкою дійшов до повного росту, а тепер мені вже п’ятдесят років і тому не думаю будь-що зміняти, ані не треба мені більшої держави. Я, маючи свою правдиву християнську віру другої не бажаю».

«Ти кажеш – продовжав Іван Лютий – що ваша римська віра така сама як грецька; а ми держимо віру правдиву, християнську, а не грецьку; грецька є відома з того, що пророк Давид казав: Від Етіопії буде йти її рука до Бога, а Етіопія це все одне, що Візантія; Візантія засіяла християнством, тому й грецька віра є знана. Я ісповідую віру правдиву, християнську; а римська віра не сходиться з нашою в багатьох пунктах, але я про те не говоритиму, щоб не ввійти в спір. Мені за таке велике діло не вільно братися без мого отця і богомольця і митрополита і всього священного собору. Ти, Антонію, хочеш говорити, бо тебе папа прислав і ти сам «піп», тому сміло говориш».

І коли Поссевіна заохочував Івана до дальшої мови, він сказав: «Я не стану говорити про більші справи, щоб тобі не стало ніяково; але запитаю тебе про менші справи: от у тебе стрижена борода, а бороди не вільно стригти не тільки попові, але й мирянинові; ти «піп» римської віри, а стрижеш бороду і скажи мені від кого ти це взяв, від якого навчання?»

Поссевіно вияснив йому, що бороду він не стриже, а бриє, і на те Іван казав: «Говорив мені мій холоп, що їздив у Рим і бачив як папу Григора носять на престолі, а на сандалах в нього є хрест; і от тобі перша різниця між нашою християнською і твоєю римською вірами: в нашій вірі Христів хрест, що є побідою ворогів, ми почитаємо і не випадає носити хреста нижче пояса».

«Папу треба шанувати – переконував Івана Поссевіно – бо він є головою християн, учитель всім народам, наслідник Апостола Петра, Христового намісника. От і ти, великий государ, твій прародич князь Володимир був у Києві; і як нам вас володарів не величати і до ніг не впадати?» І тут Поссевіно низько вклонився Іванові, але цей не дався збити з пантелику й сказав йому:

«Говориш про папу Григора похвальні слова, що він намісник Христа і Апостола Петра. Ти це сам філософуєш, а кажеш, що по заповідям… мене треба шанувати по царському величеству; але всі ж святителі, учні апостолів повинні мати покору, а не виносити себе гордо понад царів, папа – не хмари, а ті, що його носять не ангели; папа Григор не повинен себе уподібняти до Христа й бути його намісником, також Апостола Петра не випадає уподібняти до Христа; котрий папа ходить по христовому навчанню, по переданню апостолів і древніх папів – від Сильвестра до Адріяна – той папа намісник тим папам і апостолам; а котрий папа не живе по апостольському переданню, той папа вовк, а не пастир».

«Чому ти шукав помочі у вовка?» – спитав Поссевіно. У цьому моменті Іван Лютий вхопив до рук свого скипетра-дрючка, яким недавно був убив свого сина, та замахнувся на Поссевіна, але цей не рушився з місця і це привело Івана до спам’ятання. Після двох днів він відкликав свої обидливі слова і так закінчилась унійна акція Поссевіна з Іваном Лютим. І цим разом Москва використала повагу Ватикану для поліпшення свого захитаного положення.

4. Старання новіших панів приєднати Москву.

В новіших часах папи Пій VII говорив з Катериною II, Павлом І та Олександром І, а папа Григор XVI заключив був з царем Николою І дуже куценький конкордат 1847 не зважаючи на те, що він по-варварському знищив 1839 р. Українську Католицьку Церкву. Згаданий конкордат давав деякі полегші латинникам царської держави, особливо його артикули 12, 13 і 21 відносно збільшення прав латинським владикам, але московський уряд ніколи не респектував взятих на себе міжнародніх зобов’язань. І скоро ці стосунки були зірвані Москвою.

В третій четвертині XIX ст. папа Лев XIII, який виробив плян об’єднання всіх слов’ян з Римом, вислав свої ґратуляції царю Олександрові II з нагоди 25-річчя його володіння /12 квітня 1880 р./, а в жовтні того ж року вдалося осягнути згоду царя обсадити спорожнені латинські єпархії та семінарії в Московії. Атентат на царя 13-го березня 1881 р. перервав на якийсь час розмови, бо його син, Олександер III, був під цілковитим впливом фанатичного оберпрокурора Константина Победоносцева, який намагався спаралізувати старання Лева XIII, втокмачуючи в голову свого тупоумного учня, що не Рим, але єдина Москва може об’єднати слов’ян.

В 900-річчя хрещення Київської Русі в Москві відбувалися великі торжества і єп. Штросемаєр з Марбурґу в Славонії, найближчий дорадник папи в справах слов’ян, вислав у Москву таку телеграму: «Маю честь брати участь у ваших торжествах з найсердечнішою радістю. Любов до св. Володимира і св. віра є воскресінням і життям, світлом і славою всього русского народу. Хай Бог благословить Россію і помагав у правдивій вірі з Божою поміччю і християнським геройством сповнити побіч інших завдань, велику місію призначену Богом.»

Нігілізм, комунізм і інші рухи, а головно страх перед політичною ізоляцією, бо саме тоді постав німецько-австрійський-італійський союз, змусили московського царя нав’язати таємні розмови з папою Левом XIII, так що навіть Победоносцев не був утаємничений. Папа монтував союз: Париж-Ватикан-Москва і це поклало основу майбутнього союзу тих держав на переломі XIX і XX ст. Цар вислав до Риму свого здібного дипломата А. П. Ізвольського, що вів таємні переговори а кардиналом Рамполлею. Після докладних студій документів можна прийти до переконання, що оті нещирі розмови ніколи не вийшли поза рямки «великої політики». Москва хотіла здобути політичні концесії, а не думала про єдність з Римом; вона хотіла поправити за всяку ціну свій захитаний престиж у світі.

Жертвою тих переговорів була знову Українська Церква: Ватикан мовчав про знищення Української Церкви, як у 1889 році Москва дуже гучно й торжественно святкувала 50-річчя «добровільного возсоєдиненія» решток Київської митрополії в часах владики Семашка. В «Ль Оссерваторе Романо» з того року немає навіть короткого протесту проти такого варварського насильства, дарма, що таке саме брутальне знищення Холмської єпархії 1874 року було ще свіжим у пам’яті всіх. Що гірше, в наслідок отих розмов усі українські, знищені Москвою єпархії, включно з Холмською, були викреслені з папського шематизму. В наслідок цього були ударемнені старання Митрополита Андрея Шептицького відновити Холмську єпархію 1918 року; апостольський нунцій з Відня, що спочатку ставився до тієї справи прихильно, підо впливом польської ієрархії, покликався на оту мовчанку папського шематизму і заявив митрополитові, що він, нунцій, не може рішати в справі заснування нової єпархії. І так ця єпархія не була відновлена, а в часах «моцарствової Польщі» була зовсім знищена.

Варто згадати, що 1891 року папа Лев XIII був вислав у Москву свого приятеля монаха-домініканця Вінкента Ванутеллі для переведення унійних розмов з передовими мужами. І слідуючого року він опублікував свої спомини, де висловив наївну надію в скору можливість поєднання Московської Церкви з Римом. Свої надії він опер на словах оберпрокурора Победоносцева і сподівався скорого підписання нового конкордату. І, здається, що такий погляд о. Ванутеллі зродив у Ватикані концепцію, що лише через Москву можна буде приєднати всіх слов’ян до церковної єдности. Такий погляд ще подекуди побутує досьогодні.

Та, одначе, такому поглядові спротивився сам Победоносцев, опублікувавши в англійській пресі відвертого листа, яким перекреслив наївні мрії та ілюзії о. Ванутеллі. Він простував його рожеві висновки, заявляючи, що «русский народ ніколи не підчиниться папському авторитетові, бо свобода Русскої Церкви є дорожчою, як усе на світі. Віра русского царя є така сама, як кожного русского мужика, бо він є сином Матері Церкви». Ось віз-і-перевіз Победоносцева.

Усе ж таки цар іменував Ізвольського своїм амбасадором при Ватикані /18 червня 1894 р./, а папа Лев XIII в свому апостольському листі взивав усіх слов’ян, у тому й москалів, змагати до об’єднання з Римом. В листопаді того року Олександер III умер, а його найстарший син Николай II обняв керму держави. Як він трактував унійні заходи свого батька, свідчить факт, що він виміг на болгарському королеві Фердинандові перехрестити свого сина Бориса з латинства на православія і сам був за хресного батька.

Апостольському інтернунцієві Парнассі не вдалося нічого зробити в Москві, хіба одержати згоду царя Николая, щоб холмські українці-католики, біля 200 тисяч, яких 1875 року було насильно загнано в обійми «Матері Русскої Православної Церкви», могли тепер також «добровільно» залишитись при Москві, або перейти на латинський обряд. Вони стали «криптокатоликами» аж до першої світової війни та перейшли страшну долю в часах «моцарствової Польщі». Сталін «подарував» Холмщину польським комуністам і не знаємо нічого докладно про наших холмських братів.

Отож, довгі розмови Московського царя з Ватиканом закінчилися там, де зачалися. Московський царський, а тепер большевицький деспотизм був і є просяклий ненавистю до українців-католиків і ніяк не годився дати їм свободу в межах своєї тюрми народів. Папа св. Пій X зрозумів це і зірвав розмови, давши митрополитові Андреєві патріярші повновласті діяти на терені всієї московської держави.

5. Московська політика Ватикану до Другої Світової Війни

Після першої світової війни папи Венедикт XV і Пій XI, в наслідок просьби переслідуваних єпископів СССР, рятували людей від голодової смерти в 1921/22 pp. і тоді члени папських харитативних організацій увійшли в безпосередній контакт з православними християнами СССР. Ця обставина викликала надію ватиканських дипломатів на скору можливість церковного єднання з православними в недалекій майбутності. Відомо, що й сам Ленін спочатку хотів мати дипломатичні зв’язки з Ватиканом, бо сподівався, що це піднесе престиж його держави закордоном. Одначе, Папа Пій XI, пізнавши большевизм, відмовився визнати Сов. Союз «де юре» з огляду на його варварські переслідування Церкви.

Натомість, папа покликав до життя при своїй Курії окрему «Комісію про Руссія», що в 1925 році була усамостійнена. В її проводі був французький єзуїт, єп. д’Гербіні, і велике число польських єзуїтів. Д’Гербіні 1925/26 р. їздив до СССР і висвятив там потаємно католицьких єпископів на місце розстріляних і засланих на Сибір, але ҐПУ це скоро розшифрувало й вони також були заслані на Сибір.

Найважливішим тереном діяльности «Комісії про Руссія» була Польща, де при єзуїтських манастирях були засновані «місійні школи» для навертання православних українців і білорусів на католицтво. Якими способами і методами навертали оті «місіонери» православних українців Холмщини, Підляшшя, Полісся і Волині, всім добре відомо. Вони переслідували людей і палили та руйнували православні церкви. Таку «місійну акцію» польських шовіністів осудив митрополит Андрей у свому пастирському листі влітку 1938 року.

Вийшло таке, що «Комісія про Руссія» стала осередком плянування акції проти українського православного населення. Нею, очевидно, заінтересувалось ҐПУ, бо хотіло знати, що плянує Ватикан, і тому підсилали своїх довірених аґентів.

Мабуть, найбільш голосною була справа православного священика Дайблера, нащадка німецьких колоністів в Україні. Він добився до самого шефа «Комісії» єп. д’Гербіні, і був іменований секретарем та архіварем «Комісії про Руссія», і з ватиканської території в Римі пересилав свої рапорти до ҐПУ.

Вийшов великий міжнародний скандал, тому папа Пій XI казав єп. д’Гербіні зрезигнувати із свого посту і піти на покуту в манастир, де він, як були чутки, попав у нервову недугу й помер в забутті. Пій XI був ученим світової слави і скоро зрозумів велику небезпеку большевизму вільному світові. Він остеріг західніх християн своєю історичною енциклікою проти комунізму, в якій між іншим писав таке: «Вже в своїй основі комунізм є злим і ніхто не врятує християнської цивілізації і миру співпрацею з комуністами. Хто ж обманює себе пустою надією, цей допомагає до перемоги комунізму в свому краю і такий впаде першою офірою своєї помилки, коли комуністи захоплять владу в свої руки /§58/.

Цієї характеристики комунізму досі ще ніхто не захитав. Захланність червоного сатрапа Сталіна в його намірах знищити західний християнський світ казала йому піти на угоду з Гітлером і так комунізм став спричинником другої світової війни, що кинула все людство в море терпінь і крови.

6. Україна у ватикансько-большевицьких стосунках

З часів Пія XII зайшли великі зміни у ватикансько-большевицьких стосунках. Це подекуди зачалося в часах Івана XXIII, що до всіх людей доброї волі ставився прихильно й по-батьківському, і продовжається за теперішнього папи Павла VI. І який є досі вислід? Большевики скріпили становище комуністичних партій у вільному світі, головно в Італії, та розвинули гігантичну, підривну діяльність у Південній Америці. В заміну вони обіцюють дати деякі полегші латинянам Сов. Союзу і роблять надію, що приведуть свою Церкву до єдности з Петровим Престолом у Римі. І так християнський світ поставлений перед досі небувалим і дивним симбіозом двох противних собі осередків: християнства і безбожництва, сонця і темряви, вогня і води.

І не треба дивуватись, що спочатку червня ц.р. один італійський журнал подав вістку, що в «Руссікумі», тобто на ватиканській території в Римі, большевики влаштувались як у себе дома. При співпраці французького єзуїта, о. Павла Майло, якого тепер називають «червоним папою» і інших достойників, як напр. кардиналів Тіссерана, Віллебрандса, де Фюрстенберґа; ректорів Григоріянського Університету, Орієнтального Інституту та Лятеранського Атенеуму, – їх впливи вже сягають «поза бронзові двері», тобто на самого Папу Павла VI. Журнал подав, що єзуїтські «Екуменічні центри» в різних краях співпрацюють з комуністами і звідти йдуть рапорти до «червоного папи» в Руссікумі, які перебирають три большевицькі духовні, що нібито «студіюють латинський обряд» і пересилають у Москву /Іль Борґезе, 6 червня 1971/»

Ватикансько-большевицькі стосунки заторкують до живої душі наш український народ. За останніх п’ятдесять років Москва пограбувала нашу землю і ввесь наш матеріяльний дорібок, та всіми силами і засобами нищить останню і найважливішу фортецю нашого народу: нашу Церкву, що витворила тисячолітню християнську цивілізацію в Україні.

Знищивши відроджену Українську Православну Церкву після другої світової війни, московський безбожницький уряд казав свому патріярхові започаткувати нищення Української Католицької: Церкви в Західній Україні. Послушний патріярх Алексєй у свому посланні писав до українських католиків: «Заклинаю вас, мої браття, держіть з нами єдність в дусі миру. Порвіть і відкиньте звязки з Ватиканом, бо він своїмидавніми шляхами веде вас у темряву і духову руїну… Спішіть, вертайтесь ув обійми Матері Русскої Церкви і вже скоро святкуватимемо визволення світу від фашизму, джерела агресії і лиха. Є конечно, щоб водночас ви святкували поворот до віри своїх предків до дому батька /?!/ до єдности з нами…»

Як ми досі говорили, Українська Церква в Галичині ніколи не належала до Московської митрополії і тому цей цинічний і нечуваний заклик до масового прозелітизму невиданий в історії християнства. Він став початком кривавого переслідування Української Католицької Церкви безбожниками, що триває досьогодні.

Московська безбожна влада на весні 1946 року зааранжувала «розбійничий собор» у Львові, на якому таємна поліція змусила к. двісті стероризованих священиків зірвати Берестейську Унію та перший раз в історії нашої Церкви підчинити себе Московському патріярхові.

За висловом великого Папи Пія XII «Українська Мовчазна Церква», тобто Церква загнана большевиками у модерні катакомби, стала сумлінням українського народу. Своїм існуванням в катакомбах вона дає народові надію на скорий прихід Божої правди і справедливости. Українська Мовчазна Церква є вогненним стовпом,що веде ввесь народ до кращих часів. Наші мученики та ісповідники день-і-ніч благають Господа скоротити час важкої проби і дозволити на скорий прихід волі. Мовчазна Церква в Україні є Божою Рукою, історичним аксіомом наших релігійно-національних змагань під сучасну пору

* * * * * * *

 

Події останніх років і місяців непокоять уми й серця українських християн в Україні й в розсіянні сущих: московська безбожницька влада запорядила свому патріярхові розгорнути широку екуменічну акцію і втягнути до цього Ватикан, який і досі є ворогом Москви «число 1». Значить, безбожна влада надуживає добру волю Папи Павла VI для закріплення свого становища в світі і для знищення опозиції внутрі.

 

На початку червня 1971 р. мала місце важлива подія: в Заґорську під Москвою відбувся собор для вибору нового патріярха при співучасті представників східніх патріярхів і від Папи Павла VI /кард. Віллебрандс і єзуїт о. Лонґ/. І цю нагоду використали москалі для завдання болючого удару Українській Мовчазній Церкві: вони поставили домагання затвердити «розбійничий собор» у Львові 1946 p. І не можемо дивуватись православним орієнталам, що дали на те свою згоду, але дивуємось папським делеґатам, що ніхто з них не відважився запротестувати проти такого нечуваного насилля над Українською Католицькою Церквою. Там же москалі зголосили свої претензії до Української Православної Церкви у вільному світі.

 

На «розбійничому соборі» в Ефесі 449 р. протестував римський диякон Ілярій одним словом: «Контрадічітур!» – і врятував честь Апостольської Столиці, а два роки згодом Папа Лев І Великий казав відбути новий собор у Халкедоні і на ньому затріюмфувала Христова правда.

 

Але… але часи зміняються. В часі коли до Заґорська з’їжджались представники вибирати московського патріярха Пімена, префект Конґреґації Східніх Церков, кардинал де Фюрстенберґ, особисто з’явився в помешканні голови Української Церкви, Верховного Архиєпископа Йосифа Сліпого, і заборонив йому відбути запляновані відвідини підлеглої йому Канадської митрополії. Ці факти й події насувають підозріння, що деякі достойники Курії зробили таємну угоду з московськими безбожниками для ліквідації Української Католицької Церкви в Україні і в розсіянні. «Факт, що українські люди, організації і церкви вислали тисячі телеграм з протестами до Папи Павла VI» і мимо того кардиналові Сліпому не було дозволено відвідати свою паству на американському континенті, підтверджує здогад, що папі мусіла бути відома акція згаданих достойників проти нашої Церкви; хіба папа вияснить, щобуло інакше.

 

Мелхітський католицький архиєпископ Ілля Зоґбі недавно писав: «Папи завжди заявляли, що Католицькі Церкви Сходу мають заховувати всі свої права і привілеї. Та, одначе, римські декастерії, на які папи покладаються в забезпеченні цих прав, не є раді патріяршим урядам, що кладуть західний патріярхат, з його центральним престолом у Римі, на рівні з Церквами Константинополя, Олександрії, Антіохії і Єрусалиму, і послідовно не визнають права за місцевим римським клиром розтягати свій авторитет на оті патріярхальні Церкви Сходу. Покладаючись на універсальний примат свого єпархіяльного єпископа, що є водночас папою, духовенство Римської єпархії приписує собі силу рядити цілим західнім патріярхатом, а через т. зв. «уніятизм» думає взяти на себе відповідальність за всю Божу Церкву»/ Уніятизм та Екуменізм, ст. 13/.

 

Ці слова видатного орієнтального Отця на Ватиканському Соборі вияснюють нам конфлікт нашого Верховного Архиєпископа з Римською Курією, про який останніми часами часто пише західньоєвропейська й американська преса. Це також вияснює нам відсутність єдности між українськими владиками, як також намагання Курії відтягнути нашу Церкву вільного світу від її материка в Україні всупереч історичному аксіомові, що обидві Церкви втримаються тільки тоді, коли між ними буде найтісніша зв’язь.

 

Тут-і-там чуємо запити людей: Чому кардинал Сліпий не зрезиґнував з кардинальсва і не виїхав з Риму без дозволу Курії? Це, зовсім певно, він міг був вчинити, але це не помогло б нашій Церкві, а навпаки, зашкодило б нашій Церкві. Ми мусимо залишитись у єдності з Вселенською Церквою; але водночас мусимо скріпити свої ряди і своє внутрішнє положення, щоб так добитись повної помісности; щоб ревні й патріотичні владики, опершись на нашій вірності й тугості, могли вести свою отару до вічного й дочасного щастя; а особливо держати тісний зв’язок з Матірною Церквою в Україні.

 

Під кінець оцих міркувань наведемо слова митрополита Андрея, написані до Папи Пія XII під кінець серпня 1942 року, де він каже: «Три роки тому Ваша Святість не дав мені ласки Апостольського Благословення, щоб я (був призначений вмерти за добро моєї кошари. Я не натискав у переконанні, що ВашаСвятість краще бачить справи як я. Думаю, що я втратив найкращу і, мабуть, єдину нагоду цього під большевиками; але останні три роки навчили мене,що я не був достойний такої смерти. Тепер розумію, що жертва мойого життя мала б меншу вартість, як молитва дитини. Тому сьогодні прохаю про Благословення для моїх молитов і жертв. Більшу часть моїх жертв я присвячую Вселенській Церкві, а меншу за мою єпархію і мій рідний народ.»

 

 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>