Свіжий номер

6(500)2023

Час ставати сильнішими

Стати автором

Якість праці – якість життя

Компендіум Соціальної доктрини Церкви містить дуже цікаву думку «Праця – фундаментальний вимір людського існування як участь не тільки у справі сотворіння, а й у справі відкуплення» (§ 263). Застановляючись над питаннями бізнесу базованого на християнських засадах, не можемо обійти увагою питання підходу до праці з позиції християнина. У розмові з Володимиром Хіцяком, Керівником Центру етики і технологій LvBS, про якість праці підхід, можливо, є більш бізнесовий, ніж богословський, проте, саме ці думки варто «приміряти» до себе аби краще служити справі відкуплення через діла рук своїх. Зрештою, за тими самими правилами здійснюється і праця в структурі будь-якої церковної спільноти. Варто зуміти це побачити…

– Пане Володимире, задля того, щоби побачити точку, в якій перебуваємо, почну з питання про характеристику того чи українці сьогодні зважають, а чи не зважають на якість власної праці?

– Ми ще не маємо якихось кількісних чи якісних досліджень того, як українці ставляться до праці, принаймні я про них не знаю, і тому те, що будемо говорити, це більше рефлексії. Мені здається, що ми, як і у всьому іншому, на півдорозі. Часто можна побачити, що діють моделі поведінки, «успадковані» з Радянського Союзу. Наприклад, коли важливо отримувати «получку», але не заробляти, ходити на роботу, але не працювати. Оцей поведінковий злам ще триває. Ми на жаль, не відірвалися від цього пострадянського якоря, який подекуди досить сильно тягне нас донизу. Це ставлення до праці залишається постсовєтським.

Як я це бачу? Популярним є питання: «А скільки ти отримуєш?», але між отримувати і заробляти є суттєва різниця. Власне, це програмує людину на ставлення до праці. Заробляти означає, що я отримую щось взамін за мою працю.

З іншого боку, не можна сказати, що все так погано, бо попри цю тяглість, яка тяжітиме над нами якийсь час, українці багато їздять закордон і треба відзначити, що вони є одними з найзатребуваніших працівників у ближньому і дальньому зарубіжжі. Недарма Кабінети міністрів та Уряди цих країн змінюють правила під українських робітників – згадаймо Польщу, Чехію, Німеччину, Італію. Тому сказати, що в нас погано зі ставленням до праці, не можна. В нас є ментальний злам, який інколи змушує людину в Україні працювати гірше, ніж вона працює закордоном. І не завжди причина в заплаті. Людина може мати тут зарплату, близьку до тієї, яку б отримувала закордоном, але працює гірше, бо тяжить спадщина і ментальне сприйняття України, як держави нижчого сорту, де можна собі дозволити не особливо напружуватися, де можна застосовувати певні неформальні ходи, як то не купувати, а діставати; не ходити на роботу, а отримувати зарплату. Оця схильність по-іншому працювати закордоном і по-іншому – на батьківщині, це ментальна хвороба, тяглість психологічного надламу. Мені здається, що ми з цього вже виходимо і рухаємося в бік більш прагматичного ставлення до праці.

– Ви сказали про різницю між отримувати і заробляти. Власне, це такі зовнішні стимули до праці. Але мали б бути внутрішні стимули добре виконувати роботу?

– Почнімо з того, що людина за природою – творець. Ми створені на образ і подобу Божу, отже маємо те зерно творчості і в кожній людині закладене прагнення розкритися, самореалізуватися. І це – основний драйвер. Бо коли я хочу щось зробити – це, як в зерні є потенціал вирости до колосу, а в бутончика є потенціал розкритися у квітку, так і в людини є потенціал, який дуже гучно промовляє, щоби творити. Праця є, по суті, способом творення. Найбільший дисонанс, коли праця не дає людині змоги розкритися, а є простою необхідністю забезпечити виживання. Тоді починається те, що ми називаємо вигорянням. Але коли робота є способом розкриття потенціалу, то це дуже сильно мотивує людину.

– Перетин творчості і компетентності – це одні з необхідних характеристик для ефективного бізнесу. Але цього творчого підходу до праці пересічним українцям все ще бракує (за винятком ІТ-сфери чи у компаній, які мають виразну пов’язаність з західними партнерами). Як навчити людей більш творчо підходити до виконання своїх обов’язків, адже без цієї творчості ми постійно пастимемо задніх?

– Те, про що ви говорите, – частина так званої японської моделі «ікігай», згідно з якою, ми є успішними тоді, коли збігаються чотири елементи: те, що ви любите робити, те, що потрібне людям, те що приносить дохід і те, що ви добре вмієте робити. Іншими словами: пристрасть або хобі, місія, покликання і навички. Коли все це збігається однаковою мірою, то це баланс – ікігай. Є дохід, є самореалізація, мене це драйвить, подобається це робити, я бачу суспільну корисність, тобто місію, і вважаю це своїм покликанням. І питання, як зробити так, щоб людина розкривалася, реалізовувала свій творчий потенціал? Часто ми звужуємо розуміння слова «творчість» і ділимо професії на творчі і не творчі, такі як сантехнік, де треба просто добре знати технічну сторону процесу і добре її виконувати. Але творчість – це не техніка, це ставлення до того, що я роблю. Можна бути геніальним творчим сантехніком і можна бути тотально позбавленим творчості письменником. Це бачимо на прикладі літератури соціалістичного реалізму, коли нібито творчі люди, заробляли. Там не було ніякої творчості, вони просто заробляли гроші. Був шаблон, від якого не можна було вправо-вліво відійти і з’являлося щось, що було товаром, а не продуктом творчості. Я веду до того, що творчість є ставленням до того, що я роблю, те, що мене драйвить, де я можу побачити багато різних варіантів, де можу продумати наперед результат, зрозуміти, що відбудеться за певних умов, тобто відстежити якісь причинно-наслідкові зв’язки, знайти неординарне рішення проблеми.

Я автомобіліст і інколи мені доводиться бувати на станціях техобслуговування автомобілів. Там я часом бачу, наскільки автослюсарі, які там працюють, є творчими людьми. Здавалось би, така практична сфера, як ремонт автомобілів, але часто там включається ота творчість, бо треба знайти нешаблонний, нестандартний підхід до проблеми, а без творчості, залучення далеко не технічних способів мислення, не обійдешся. Так людина теж відкриває свою творчість. Чи ти ремонтуєш авто, чи сієш пшеницю, чи викладаєш у бізнес-школі, чи ти журналіст – якщо ти бачиш далі, ніж поточне завдання, яке тобі треба зробити, ти вже творчий.

– Значною мірою якість моєї праці теж залежить від того, чи я себе знайшов, чи знаю, що є моїм покликанням. Як писав Григорій Сковорода, – сродна праця. У мешканців пострадянського простору з цим проблема, порівняно з іншими країнами?

– І погоджуюся, і ні, бо ці проблеми є всюди. Людина дуже часто і дуже довго, а часом до кінця життя, розривається між тим, що їй подобається: до чого вона має схильність, і тим, що змушена робити, щоб отримувати якийсь дохід. Це трагедія глобального світу. Коли людина робить щось з примусу, то, зазвичай, ефективність і продуктивність дуже швидко падає. Складно довго вдавати. Я апелював би тут до людей, які тільки починають свій життєвий шлях, бо це нагода не наробити помилок. Не обов’язково, як Сковорода, мандрувати автостопом і півжиття шукати своє покликання, чи робити те, що мене не може прогодувати, але мені воно подобається. Я впевнений, що кожна людина здатна знайти баланс між тим, що їй подобається і тим, що потрібне на ринку праці. Але цей баланс треба шукати якомога раніше. Треба теж не боятися в певний момент сказати собі «стоп», і розвертатися в іншому напрямку. Слід позбутися постсовєтської звички все життя працювати у сфері, в якій отримав фах, незалежно від того, подобається мені ця робота чи ні.

Не обов’язково відмовлятися від того, чого ти навчився, адже цю навичку в певні моменти, кризові моменти, можна використати. Йдеться про те, щоби шукати баланс на перетині пристрасті і того, що потрібно на ринку праці: того, що я вважаю своїм покликанням і того, що вмію робити. Зробити собі таку матрицю і співставити, не боятися експериментувати. Можна поволонтерити і зрозуміти, чи такий напрямок роботи мені підходить, молода людина, яка ще не має обов’язку утримувати сім’ю, може експериментувати, щоб себе розкрити, але вона може навпаки – закритися, як мушля, вважаючи, що от я отримав раз на все життя освіту і подобається мені це чи ні, я буду займатися тільки тим, бо змінювати щось – страшно.

– Про протестантів кажуть, що вони найкращі, найретельніші працівники, і це так, бо вони живуть за формулою: успішний в праці чи бізнесі – значить благословенний. Чи ця формула є такою вже правильною?

– Я вважаю, що так, успіх – це дійсно благословення Боже, проте ми часто спотворюємо саме розуміння того, що таке успіх. Успіхом вважається обмежений набір показників: якщо ви заробили мільйон до тридцяти років, якщо стали генеральним директором до сорока, якщо об’їхали весь світ до сорока п’яти… Якщо нема цього всього, ви – лузер. Я вважаю, що нема універсального визначення слова успіх, не можна якісь шаблони накладати на всіх людей. Успіх – це дуже індивідуально. Чи був успішним Іван Павло ІІ? Очевидно, що був, попри те, що бути лідером цілої Церкви – це тягар. Чи була успішною бабуся в галицькому селі, яка виростила дітей, внуків, яка прожила з чоловіком у шлюбі 75 років і не розірвала його через якісь труднощі? Так, очевидно. Важливо те, що людина сама робить критеріями свого успіху. Небезпека полягає в тому, що ми починаємо копіювати і підлаштовуватися під чужі, накинені згори, лекала. Якщо я відчуваю себе реалізованим, вмиротвореним, але якась галочка у нав’язаному списку «критеріїв успішності» не виконана, то чи маю вважати себе неуспішним?

Християнство дає чітке розуміння успіху. Успіх – це коли я ходжу з Богом. Коли відповідаю на його заклик, коли розумію своє покликання і свою місію, як людина, і цю місію реалізовую. Все інше – дуже людське, маніпулятивні техніки, що схожі на накинений медіями ідеал краси – 90-60-90. Багато людей на це ведеться.

– Якість праці – якість життя. Формула проста, але рідко люди задумуються над її глобальністю і важливістю для всіх і кожного. Якби Вам дали завдання зробити цю формулу гаслом для українців, що Ви взяли б за основу, які інструменти використали б?

– Є багато складових елементів цього завдання. Одним з них, очевидно, є культура взаємовідносин між працедавцем і працівником. Тут теж не можна сказати, що хтось один робить все правильно, а інший – все погано. Маємо проблему як у підприємницькому середовищі: великому та малому, так і з боку працівників. В принципі, ми вже маємо таке гасло і часом його використовуємо. Знаєте, майстер чи виробник, який хоче підкреслити якість свого продукту, пише, що «Зроблено, як для себе» або, коли продають будинок, то пишуть: «Ремонт робили для себе». Апріорі тут зрозуміло, що для себе не можуть зробити погано, бо цим користуватися мені і моїй сім’ї.

Ви згадували про протестантську етику, яка насправді є просто євангельською етикою, коли я тлумачу іншу людину, як ціль, а не засіб, коли ставлюся до ближнього, як до себе самого і коли розумію, що навіть якщо не бачать люди, то Бог бачить все, що я роблю і як я роблю. Можливо, протестантам вдалося цю матрицю опустити на нижчий рівень, рівень конкретного індивідуума. Це було пов’язано не лише з богословськими концепціями, а й із середовищем, де протестантизм розвивався, зокрема середньовічною Німеччиною. Там теж була особлива політична ситуація, по-іншому, ніж деінде, розвивалися міста, цехи, наука тощо. Це наклало відбиток. Дещо по-іншому було в католицькій Європі.

Складно собі уявити, що, мовляв, запустимо якусь рекламну кампанію, після якої всі захочуть працювати на совість. Це нереально. «Халявщики» є всюди, ухилятися від роботи можуть і німці, і американці, і поляки. Зрештою, важко працювати – це не в природі людини, воно не є органічним. Творчість – так; вона у природі людини, а от рутинна праця – ні. Пояснення цього криється в первородному гріху, бо до первородного гріха єдиним заняттям людини було пізнавати і прославляти Бога. Праця додалася після гріхопадіння. Тобто, ми маємо й далі пізнавати і хвалити Господа, але вже існує необхідність праці. Інколи це вступає у протиріччя. Якщо ми маємо можливість не робити щось, ми не будемо робити. Вихід з цього – коли працю розглядаємо як творчість, самореалізацію. Коли я збудував будинок, то бачу результат власної праці, свою творчість, те, що я задумав. Тобто, в якомусь сенсі я стаю деміургом. Коли людина має цю можливість – стати деміургом, тоді вона по-іншому ставиться до праці. Чому у великих корпораціях часто виникає проблема з кадрами? Бо там все надто бюрократизовано і працівники почуваються гвинтиками. Так, їм платять хорошу зарплату, вони мають чудові умови праці, але не мають можливості творити. Вони приходять, виконують поставлені їм завдання і повертаються додому. Є люди яких влаштовує така рутина, але з плином років і цей механізм починає давати збій, бо людина може й хотіла б далі так працювати, проте, ментально не може – починається вигоряння.

– Ціле Святе Письмо пронизане темою праці, багато фрагментів стосуються робітників і роботи. Але ми звикли сприймати їх алегорично і не прив’язувати до щоденного життя і нашої конкретної праці. Також соціальна доктрина Католицької Церкви містить чимало фрагментів, присвячених праці. Як на мене, нам бракує популяризації соціальної доктрини, відкриття людям очей на те, що праця є складовою нашого вічного спасіння.

– Католицька Церква є одним з авторів ідеї соціальної гармонії, що прийшла в західне суспільство після ІІ Світової війн. Якщо ми пригадаємо другу половину ХІХ століття, то це був період страшних конфліктів і протиріч між найманою працею і великим капіталом. Тоді ж зародилися всі ліві рухи, революційні ідеї, ідеї насильства. У відповідь на це папа Лев ХІІІ видав енцикліку «Rerum Novarum», яка була дуже вчасною і містила прагматичні, прикладні рецепти того, як вийти з цього клінчу. Ситуація була паталогічною – великий капітал не збирався йти на поступки, була дика економіка, ціль – заробіток, люди – засіб заробітку. А наймані працівники хотіли все й одразу, по суті те, що ми маємо зараз. На жаль, тоді до Церкви не дослухалися і це вилилося у криваве ХХ століття, яке почалося з кривавих революцій і увійшло в свій пік у 1917 році. З іншого боку, якби тоді великий капітал дослухався до енцикліки «Rerum Novarum» і соціальний пакт відбувся швидше, ми не дійшли б до того кривавого досвіду, який отримали. Церква була одним з піонерів ідеї соціального балансу, ідеї економіки win-win, де всім добре, де всі переможці.

В українському варіанті церковного вчення не можемо забувати Митрополита Андрея Шептицького, зокрема про його лист «Як будувати рідну хату». Він дуже багато писав про відповідальність, про належне ставлення до праці, про пошану приватної власності. Мені здається, Церква зараз має продовжувати цю лінію Лева ХІІІ і Митрополита Шептицького, хоча сьогодні додаються ще інші виклики, на які Церква мусить реагувати. Аналогічну ситуацію до тієї, яка була з протистоянням капіталу і найманих працівників, маємо зараз з глобальними інтересами великого капіталу і проблемами довкілля. Це коли закривають очі на проблеми довкілля, бо «зараз нам треба заробляти», а все інше колись вирішиться. Йдеться про те, що Церква завжди була одним з тих перших голосів, які попереджали про небезпеку і давали рецепти. Пригадаймо навіть відозву єпископату УГКЦ щодо необхідності виплати заробітної плати працівникам у 1990-ті, коли місяцями люди не отримували своїх грошей.

– Якщо підходити чисто бізнесово, від чого залежить якість праці, як мотивувати людей не лише зовнішніми стимулами?

– Доведено, що якість праці залежить від двох простих складників: гігієнічний пакет і мотиваційний пакет. Викладач Гарвардської бізнес-школи Клейтон Крістенсен підійшов до розуміння двох фундаментальних основ якісної праці: мотиваційні стимули і гігієнічні стимули. Під останніми мають на увазі базові потреби людини в їжі, питті, одягу, помешканні, безпеці. Якщо ці потреби будуть задоволені, людина принаймні не відволікатиметься від роботи. Друге – мотиваційний чинник. Тут дещо складніше, бо до мотивації належить не лише зарплата і винагорода, а якщо винагорода, то не лише фінансова. Перше – розуміння цілісності, для чого я це роблю. Коли працівник бачить трохи більшу картину, ніж те, що він от зараз повинен робити, він працює краще. Бо інколи рутинні завдання втомлюють, і вони втомлюють до тих пір, поки людина не побачить сенс своєї роботи. Тут доречний армійський жарт «копати звідси, і до обіду». Так буває і в бізнесі, коли працівникам не ставлять перед очима сенс того, що вони роблять, а просто – маєш зробити, і все. Але праця буде ефективнішою, коли людина бачить її сенс. Вона має бачити трохи далі, ніж ту деталь, яку вона виготовляє, чи дзвінок, на який відповідає. Коли це є – ефективність праці збільшується.

Далі – це звичайно умови праці, в яких людина працює, а також бізнес-етика і корпоративна культура – розуміння компанією цінностей. Насправді, цінності є дуже важливою річчю. Багатьма дослідженнями доведено, що компанії, які мають цінності і їх дотримуються, з точки зору ефективності, з погляду продуктивності праці – кращі. Кращі, оскільки з’являється ціннісна мотивація.

Навіть зараз, в часі карантину, легко уявити критичну ситуацію, коли компанія тимчасово перестає виплачувати заробітну плату. В компанії, яка не базована на цінностях, коли закінчується єдина мотивація – гроші, працівник починає працювати погано чи навіть шкодити. Все базувалося на фінансах. Тож поки вони є, людина працює, а коли закінчуються фінанси – людина йде.

Зовсім по-іншому буває тоді, коли в бізнесі є корпоративна культура і цінності. Тоді працівник розуміє, що його праця не є товаром. А це дуже важливо. В такому випадку праця – це теж самореалізація, тобто я отримую щось більше, ніж заробітну плату, я отримую простір для творчості, для реалізації своїх ідей. Я отримую зворотній зв’язок, розумію, для чого я це роблю. Є компанії, які під час пандемії долучалися до соціальних проєктів, підтримували лікарні, закуповували обладнання. Впевнений, що їхні працівники відчувають свою причетність до чогось більшого, ніж тільки виробничий процес; що такий бізнес є відповідальним, і працівники тоді готові ділити цю відповідальність з бізнесом.

Сенс і пошук відповідей на питання «Для чого я працюю?» буде завжди і ми цього не уникнемо, тому працедавцям важливо мати ці відповіді, вміти пояснити, показати роль працівника в кінцевому продукті чи в місії компанії. Я думаю, працівникам компанії Ілона Маска приємно усвідомлювати, що вони долучаються до чогось такого, чого ще не було. І нехай вклад конкретно кожного не дуже великий, але цей вклад є. В інших бізнесах – те саме.

Є така відома притча про двох мулярів, які обтесували каміння. До них наблизився перехожий і запитав: «Що ви робите?» Один відповів втомлено і роздратовано: «Чи ти не бачиш?! Камінь тешу». А інший сказав гордо: «Собор будую». Це якраз відповідь про сенс і якість праці.

Розмовляла Ліда Мідик

Поділитися: