Нижче передруковуємо п’ятий розділ — «Явожно» з цінної праці — спогадів
о. мітрата Степана Дзюбини, під назвою: «І стверди діло рук наших»,
що з’явилась у видавництві Український Архів, Варшава, 1995 р.
До речі, в одному з наших попередніх чисел журнала була надрукована
рецензія на цю цінну працю. Нашим бажанням є, щоби наші читачі,
з цієї розповіді, безпосереднього учасника у таборі Явожно, о. Ст. Дзюбини запізнались з жорстокими, нелюдськими обставинами, та хоч відчули посмак наслідків сумної слави «Акції Вісла». Слід мати на увазі, що це діялось не у воєнний, чи революційний час, але вже у нормалізуючих, законно стабілізуючих обставинах комуністичної Польщі. Треба радіти, що сучасний польський уряд на чолі з президентом Александром Квасьнєвським спромігся на — вибачаємось і просимо прощення». Якщо за цими вагомими словами будуть слідувати потверджуючі діла, то можна буде сказати, що польський і український народи
є на правильному шляху, який треба піддержувати.
А тепер слово за о. С. Дзюбиною, щоб побачити чи є защо вибачатись.
Редакція
Наступного дня всіх в’язнів погнали чвірками на станцію в Горлицях. Ішло нас коло 50 осіб, жінки й чоловіки. Побіч зі мною ішов отець Іван Булат. По дорозі сильна ескорта нікому не давала до нас підійти, якось один з прохожих старався подати арештованим цигарки, однак ескорта його брутально відштовхнула, а відтак хотіла залучити в нашу лаву.
Загнали нас у товарний вагон. Поїзд рушив. Наступного дня, а це було 15 червня, приїхали ми до станції Щакова. По дорозі якісь люди обкидали наш вагон камінням, обзивали нас бандитами, яких треба повісити за вбивства поляків, — так польська комуністична пропаганда очорнювала нас в очах місцевого населення.
Із Щакової пішки погнали нас до табору Явожна. Треба було йти лісом, де потім хоронили померлих у таборі. Біля табірної брами побачили ми колючу огороду з дроту під струмом, криві стовпи, на брамі напис: «Centralny Oboz w Jaworznie»[1]. Це був колишній німецький табір, філія страшного табору в Освєнцімі. Вишикували нас на площі. Виступив якийсь капітан, сказав кілька слів, а потім звернувся до нас, священиків: «То wy, księza, temu wszystkiemu jestescie winni, bo wy namawialiscie ludzi, aby mordowali Polakow, wy przede wszystkim za to odpowiadacie»[2]. Тоді я відповів йому: «Раnіе kapitanie, to zaszlo wielkie nieporozumienie, bo ja jestem z wojewodzwta krakowskiego, nowosądeckiego powiatu, a my, Lemkowie, zylismy z Polakami w wielkiej zgodzie і przyjazni, na tym terenie nie zginąl zaden Polak»[3]. Почувши ці слова, капітан явно зніяковів і сказав: «То, pierona, kogo nam tu przywiezli?»*.
Можливо, моє пояснення дало те, що потім у лазні нікого з-поміж нас не бито, хоч відомо як страшно, до крові били там інших арештантів. Я сам бачив в’язнів, які мали покалічені голови, коли виходили з цієї «лазні».
Могла бути ще й інша причина, я «подарував» 1000 злотих офіцерові ескорти з Горлиць. Як прийшлося віддавати гроші віддані в депозит на УБ у Горлицях (щоб передати їх в табірний депозит), виявилося, що бракує моїх 1000 золотих, тобто значної суми. Офіцер з конвою дуже почервонів, а я додумався сказати, нібито в мене погана пам’ять, міг я недокладно запам’ятати суму віддану в депозит.
У той час тримали нас кілька годин перед бараком. Був гарячий день, нам хотілося дуже пити, бо вже другий день не мали краплі води в роті. Я майже млів, просив води, але ніхто не подав.
Лазня. Насамперед довелося залишити всі харчі в приміщенні перед лазнею, також білизну і одяг. Коли ми щасливо, бо без побоїв, вернулися, побачили, що харчів нема.
А далі — до бараків. Чоловічих було п’ять, числами від 10 до 14, мені попався барак число 10. Жіночих бараків було два, а також слідчий барак. Жіночі бараки були відділені від чоловічих колючим дротом. Як нас привезли, вони ще не були запхані до кінця, але потім в одній залі було до 200 осіб. У кожному бараці були три залі.
На терені табору була також табірна лікарня, чоловічі й жіночі бараки-робітні для кравців, шевців, барак-кухня та інші, призначення яких не знаю. За дротами в одній з частин табору перебували німецькі вояки, а також фольксдойчі. Кожен барак мав свого баракового, заля — зальового, над всіма бараками був надбараковий. Усі вони були в’язнями, проте деякі знущалися жорстоко зі співв’язнів. Найжорстокішим був зальовий Іванів з Сянока та надбараковий Венгжин, походив десь від Бірчі, а найлютішим бараковим був Ягніщак, що походив з Вільхівців біля Сянока. Були ще й убівці, звані блоковими, садисти, хоч не всі, був між ними один шляхетний сержант зі Шльонська, дуже нам співчував, потішав, кажучи: «Czу za Jaworzno będziecie jeszcze nosic krzyze»**.
Спочатку тримали мене на 10-ім бараку, а потім усіх священиків зігнали до 12-ого бараку, до залі, де зальовим був згаданий Іванів. Хтозна чи не сталося це з наказу адміністрації, яка довідалася про його особливу ненависть до священиків. І він дійсно люто нас усіх катував, завдаючи як фізичні, так і моральні тортури.
Узагалі в’язні були биті всюди, на кожному місці. Били нас під час роздавання їжі, у черзі до лятрини, за найменшу «провину». А що вже найбільше — під час слідства. Співв’язні розповідали мені, що слідчі казали признаватися до вчинків, яких ніколи не зробили, а коли в’язні відмовлялися, били до крові, до втрати притомності. В’язні розповідали також про випадки закатування на смерть, деякі верталися зі слідства з поламаними ребрами, ногами, вибитими зубами, мали вирвані нігті або пальці розторощені стисканнями між дверима й одвірком. Я сам бачив в’язня, що вернувся зі слідства з поломаною ногою. В’язні часто йшли на слідство на власних ногах, а верталися несені на коцах, такі були скатовані. Слідчі вживали під час тортур також електричного струму.
Ясна річ, посилали між нас також своїх шпигунів на підслух й вивідування. Однак ми дуже швидко зорієнтувалися щодо цього, бо нові в’язні приходили необстриженими, коли вся решта була обстрижена на «зерівку».
Одного разу наказали нам переходити один за одним перед будкою, у якій хтось сидів, але не було його видно. Зате він міг нас докладно бачити. Переходили ми, дотримуючись відстані по кілька метрів. Не знав я причини цієї «операції», аж потім хтось сказав, що в будці мусив бути хтось із зрадників нашого підпілля, який шукав між в’язнями колишніх друзів, щоб видати їх польській владі. Щойно набагато пізніше я довідався, що це був Ярослав Гамівка, псевдонім «Вишинський»[4].
Після перших переслухань, що тривали понад три місяці, була легка відлига, але незабаром приїхала у табір нова група слідчих, жорстокіша за попередню. Почалися нові слідства, знущання й тортури. Декого з-поміж в’язнів примушено підписати протокол зізнання і звинувачень проти самих себе, після підписання яких отримали високі вироки.
Дуже дошкулювали муштри, бігання навколо бараків. Хто не міг бігти, стомившись або старим будучи, чи хворим, того били. Як упав на землю, копали далі, не зважали. Садисти-наглядачі шукали кожного претексту, щоб загнати нас бігати або примусити робити докучливі «жабки». Спеціяльно посадили перед бараками тютюн, а відомо яка це кожному курцеві спокуса, особливо ж тоді, коли давно не курив, Курці старалися зірвати хоч листочок. Однак усі листки були пораховані, тож цілий барак знову мусив бігати й стрибати «жабками». Про те, як деяким курцям хотілося курити нехай свідчить факт, що дехто з-поміж них міняв свою пайку хліба, єдину табірну поживу, на цигарки. А наступного дня вмирав з голоду.
Найдошкульніший був саме голод. Ми були постійно голодні, ходили сухі, мов привиди. Жорстокою іронією було потім довідатися, що цілі вагони харчів, призначених для в’язнів, продавано «на ліво».
Кожен в’язень мав бляшану миску, яка постійно ржавіла, тож постійно треба було її чистити піском. Коли зальовий уважав, що миска недостатньо чиста – бив. Як уже перейшов я до лікарні, то говорили мені, що в’язням давали солоні оселедці без краплі води. Вони від цього хворіли, дехто й помер.
Основною поживою була пайка хліба, маленька пайка, а до неї темна смердюча рідина — «кава». Це був наш сніданок і вечеря, обідали, можна сказати, чистою водою. Усе це стало причиною того, що після 4-ох місяців в’язні пухли від голоду, під час ранкового апелю падали неживими. Бувало, що за один апель виносили кілька трупів.
Тіла померлих, загорнуті в паперові мішки, вивожено двоколовим візком поза терен табору, у поблизький лісок, де й закопувано. Візок тягли й закопували тіла в’язні-фолькедойчери.
Щодо голоду табір у Явожні був гірший від німецького Освєнціма, де дехто прожив і 5 років. Натомість у Явожні по 4-ох місяцях масово приходила смерть. Протягом кількох місяців померло 160 в’язнів, багато вмерло після звільнення з табору, такі були виснажені.
Вкрай знесиленими й голодними людьми адміністрація виконувала різні праці, наприклад, будували ми мур. Насамперед нівелювали терен, потім носили викопану землю, цеглу заправу поза огорожу. Навіть коли ми працювали, то нас били.
Щоб морально принизити священиків, видумували для них інші праці. Коли випав перший мокрий сніг, прийшов наказ замітати його з доріжок між бараками, посиланих жужлем. Зметене болото казали класти на віз, котромусь священикові запрягатися, іншого священика саджали на болотяну купу на возі, давали мітлу в руки й серед крику й глуму вивозили поза територію бараків.
Одного разу знайшли між бараками здохлого кота. Примусили священика Менцинського робити йому похорон. Накинули на нього якусь плахту, що мало бути за фелон, до рук дали мітлу, позганяли ще й інших в’язнів. Отак глумилися, нарешті занесли кота за барак і закопали.
Раз наших священиків загнали під сторожову вежу співати релігійних пісень для вартового на цій вежі, додатковою наругою було те, що зараз біля неї була лятрина.
Коли в табір почали приходити посилки з харчами, священики не могли їх отримувати.
Було нас у таборі 22 греко-католицьких священиків га 3 православних. Два православні священики не призналися до того, що вони душпастирі. Ось прізвища греко-католицьких священиків — в’язнів концтабору в Явожні: Адам Абрагамович, Володимир Бозюк, Іван Булат, Михайло Гащак. Ярослав Гребеняк, Кость Дацько, Степан Дзюбина, Михайло Дочило, Микола Заяць, Омелян Калинюк, Олекса Колянківський, Омелян Котис, Юліян Криницький, Сильвестер Крупа, Петро Мазяр, Юрій Менцинський, Іван Сенета, Григорій Федорищак, Євстахій Хархаліс, Євген Хиляк. Степан Шеремета, Іван Яремін.
У німецькому секторі нікого не били, не знущалися ні фізично, ні морально. Якби не те. шо німці були за дротами, то можна б їх життя назвати нормальним. їхні бараки були чисті, без вошей чи блощиць. їхню білизну й одяг прали в пральнях, вони ходили в лазню. Німецький харч був далеко кращий за наш. Фолькедойчі могли купувати харчі в канторі, працювали в кухні. Німецька частина мала також і культурне забезпечення: діяв аматорський художній гурток, могли грати на інструментах, відбувалися спортовні й гімнастичні змагання, навіть із плавання в табірному басейні. Мали забезпечене також і духовне життя: щоденно відслужував Богослужіння полонений католицький священик, щонеділі чути було з німецького сектора врочисто співану Службу Божу латинською мовою.
Після трьох місяців перебування в таборі я, на щастя, хоч це дивно звучить, тяжко захворів. Прийшов наказ перевезти мене до лікарні в німецький сектор табору. Працювали в ній чотири німецькі полонені лікарі та медична служба, що складалася з німців та фолькедойчерів.
Коли я сяк-так видужав, прийшов у табір якийсь священик з парафії міста Явожна, оголошено, що всі, хто хоче, можуть висповідатися. Не маючи тоді ніяких контактів з нашими священиками, я використав цю нагоду й висповідався, а після сповіді попросив священика повідомити мою родину про місце мого перебування. Проте він відмовився зробити цю християнську послугу. Я був здивований, що католицький священик не вважав своїм обов’язком помогти іншій людині в таких дуже тяжких умовах, тим більше, що це ні в чому йому не заважало, не потягало б також жодної відповідальності. Можливо, той священик забув Христові слова: «Що-небудь ви не зробили одному зі своїх братів, то ви мені також того не зробили», а може бути, що він не вважав мене за свого брата в Христі, повіривши комуністичній пропаганді. Напевно був я таким братом для одного фольксдойчера, який, виходячи на волю, погодився повідомити мою родину, що я перебуваю ув’язнений в польському концентраційному таборі в Явожні.
За табірними правилами, після кількох тижнів лікування я повинен вернутися на свій барак, але знову мені пощастило: познайомився я з секретарем лікарні, фольксдойчом Каролем Кауцьким, колишнім гімназійним професором з Нового Санча. Він відбував три роки за підписання німецького національного списка. Якраз у той час, коли я мав вертатися на барак, відійшов на волю його помічник, тож Кауцький, який ставився до мене дуже ввічливо, випросив у керівника лікарні залишити мене на його місце.
У лікарні познайомився я з головним урядовим лікарем табірної лікарні, що походив з Горлиць, я дуже добре знав його батька. Він також ставився до мене зичливо, що, гадаю, мало свій вплив на мою долю в лікарні. Перш ніж перейти на посаду працівника канцелярії, працював я як санітар в залі хворих. Ближче познайомився з німецькими лікарями й персоналом. У 1948 році на місце попереднього головного лікаря прийшов інший лікар, жид за національністю. Працювалося із ним трохи гірше, але стерпно.
Тимчасом придивлявся я до праці лікарні. Бачив, як лікарі давали смертельні уколи в’язням, шо вже вмирали, не маючи шансу пережити хвороби й взагалі вижити в таборі. Лікарі пояснювали мені, що вдаються до евтаназії з чисто гуманітарних причин.
Я був першим українцем, що працював у лікарні, тож старався це використати на поміч моїм знайомим, насамперед — перенести їх з бараків до праці в лікарні. Вдалося мені перетягти до праці в лікарській канцелярії отця Ярослава Гребеняка. На нього дуже завзялися баракові, що могло спричинити його смерть, тож хтозна чи не вдалося його таким чином від неї врятувати. Напевно вдалося мені врятувати від смерти декого з-поміж моїх парафіян з Нової Веси, які вже попухли. Попросив я керівника дати їм якусь фізичну працю на терені лікарні.
У той час став у ній працювати лікарем Стефан Шмігельський з Горлиць і аптекар Осідач, на ім’я, мабуть, Микола, походив з Балигорода, долучив до нас також якийсь студент медицини.
Будучи працівником канцелярії лікарні, мав я змогу відвідувати всі залі хворих. Мав можливість сповідати важко хворих. Міг також заходити на жіночий відділ, там одного разу вдалося мені охрестити дитину. Прізвища її матері довго я не знав, щойно після багатьох років довідався. Це була Катерина Дейнека. Вона та її народжений в табірній лікарні син живуть тепер у Торонто.
Великою зморою всіх в’язнів були блохи, воші й блощиці. Розмножувалися вони дуже швидко у нелюдських санітарних умовах табору. Ніде було випрати білизну, поміняти на іншу — годі й думати. В’язні ходили в одязі, в якому їх арештовано. Частими, отже, були випадки сверблячки, якій нічим було зарадити, крім цього був і тиф, від якого померло кілька осіб. Керівництво лікарні ці випадки скрило, подало іншу причину смерти. І я про смертельні жертви тифу спершу не знав, хоч відповідні документи переходили через мої руки як помічника секретаря лікарні, бо переписував я тільки те, що приходило до мене від головного урядового лікаря та секретаря Кауцького. Потім інформації про тиф у таборі появилися в західній пресі, викликаючи реакцію Варшави: у табір несподівано приїхала контрольна комісія. Це був якийсь чоловік, відбув гострі розмови з відповідальними особами за ситуацію в таборі, його тон був гострий також у той момент, коли питав про мене, чи це я писав звіти про смерть. Був зденервований. Щоб охоронити моїх зверхників, відповідальних за лікарню (в їх руках також була моя доля), я сказав, що так. Тоді контролер наказав забрати в мене опаску з рукава, шо дозволяла рухатися по всій лікарні, і відправити до бункера, карцера. Я цим не зажурився, радіючи, що інспекція не одного врятує від смерти. У бункері умови були і так кращі від моїх братів по долі: на бетоні не було води, мав я причу, віконце, у яке дивився на таборове життя.
Саме тоді бачив я двох наших хлопців з сотні «Бурлаки»[5]. Несли для своїх обід з кухні. Появи воїнів від «Бурлаки» сподівалися в таборі вже на кілька днів перед їх приїздом. У німецькому секторі підготовувано барак, обмотувано колючим дротом вікна. До речі, саме німці поширили вістку про їх приїзд, бо був між партизанами також один німець, лікар.
Потім хтось розповідав мені про один випадок, зв’язаний з «бурлаківцями». Загнано їх до бараку, а тоді всякі табірні посіпаки-садисти захотіли їх привітати по-своєму. З криком кинулися бити наших хлопців, але командир «Бурлака» крикнув: «Хлопці, ми ще живемо!». Вони зірвалися до оборони, тож блокові відразу втекли й вже не наважилися повторити свій плян. Спокійно перебули наші в таборі ще три дні, а потім повезли їх зі скованими руками й під сильним секретом до в’язниці у Кракові.
У бункері сидів я коротко, десь 2-3 дні. Як інспектор від’їхав, попросив я про візит у головного лікаря, який оглянув мене і заявив, що далі в бункері бути я не повинен з огляду на стан здоров’я. Отже, залишився я в лікарні, а після кількох днів став виконувати свої давні функції в канцелярії.
Після місяця праці щось у таборі змінилося, знущань було менше, дехто казав: «Powialo nowym wiatrem»[6].
Одного разу з’явився у канцелярії слідчий у цивільному. Керівник канцелярії поінформував його про голодівку одної з жінок, чим вона протестувала проти безпідставного ув’язнення. Слідчий відповів: «То niech zdycha, będzie jednej mniej»[7]. Однак ця жінка була вагітна, смерть грозила також дитині. Керівник тут зареагував шляхетно й гостро: «Nie, nie tak nie moze byс, to zbyt powazna sprawa, musi byс zgłoszona wyzszej wladzy»[8]. Відтак попросив мене піти з ним до цієї жінки, щоб я, будучи священиком, переконав її, що голодівка може знищити не тільки її, але й дитину, а це тяжкий гріх. Отак переконували ми її обидва, нарешті жінка послухала й перервала голодівку.
До канцелярії часто заходили на розмову блокові. Знали, що я греко-католицький священик. Я пояснював невинність в’язнів, їх неслушні страждання. Деякі блокові погоджувалися зі мною, але заразом казали: «Ale ksiądz nie wie, co tam o was mowią, jaka tam jest propaganda przeciwko wam?»[9].
А там була офіціяльна думка, що Явожно для українців — це відплата за смерть генерала Кароля Свєрчевського. Отже, я відповідав їм, що табір в Явожні був заплянований вже на два роки перед смертю Свєрчевського.
Багато чого говорилося також у таборі про вбивства на Волині, де нібито українці масово вбивали поляків. Я нічого про ці справи не знав і не чув, а тому раз запитав працівника канцелярії, Владислава (прізвища не пригадую), що, здається, був сином польського вислуженого полковника, заразом власника маєтку на Волині, даного Пілсудським за вірну службу.
Владислав був молодим хлопцем, у рік приходу німців на Волинь кінчав 8 гімназійну клясу. Підписався на фолькедойча, за що потім відсиджувал 3-літнє покарання в Явожні.
І от на моє питання про події на Волині, він мені відповів, що воно не зовсім так було, як тут кажуть. Це була робота німців. Перед окупацією, до 1941 року ніяких убивств не було. Проте, коли німці вдарили проти Совєтського Союзу й, коли українці проголосили самостійну Україну, тоді німці виарештували весь український уряд та його прихильників з Бандерою на чолі. Тоді українські партизани почали поборювати німців. Німці боялися українців, які становили на Волині переважну більшість. Поляки мешкали там тільки по містах і польських колоніях, села були майже повністю українські. Тому-то німці сприяли на Волині полякам, чимало поляків дали себе збаламутити і пішли на німецьку провокацію. Поляки разом з німцями боролися проти українців. Я також дався збаламутити й підписався на фолькедойчера. Німці дали нам зброю, разом з ними ми пацифікували українські села. Тоді українці били німців і били нас. Неправда, що відразу вбивали поляків. Насамперед дали ультіматум, що поляки мають забиратися з Волині, а коли цього не зроблять, то будуть убивати. І так почалося.
Страшна доля випала також двом іншим дівчинам, сестрам. Походили з інтелігентської краківської родини. У таборі молодша й одружена не витримала нервово, другу взяли на слідство до в’язниці Монтелюпіх у Кракові. Коли вернулася після одного місяця, важко було пізнати в ній колишню гарну молоду дівчину: була вкрай змальтретована й виснажена. Стала на деякий час бараковою.
Жінки на своїх бараках зазнавали такого ж самого режиму, як і чоловіки. Коли мене хворого переводили побіч жіночого бараку в лікарню, побачив карну муштру жінок, вони робили «жабки», тримали в піднесених руках цеглини. Відомо мені, що одна дівчина кинулася на дроти, а дроти ж були під струмом, то нещасна згинула на місці. Було багато інших відчайдушних вчинків. Одна блокова-садистка любила знущатися над жінками. Цього не витримала одна з ув’язнених: ухопила блокову за волосся, потім, узявши її голову собі між ноги, сильно побила мітлою в задницю. Як опам’яталася, почала дуже плакати й кричати: «Що я зробила?! Тепер мене вб’ють». Убити її не вбили, проте жорстоко побили, так що аж почорніла. Вкинули її також на довго до карцера. А блокову, за те що скомпрометувалася, звільнено з функції.
Одна старша жінка, яку оті знущання нервово вичерпали до краю, відважно лаяла блокових. За це її дуже били, часто саджали в карцер. Якось блоковий сказав до неї: «Аłе to k…»*. Жінка негайно відповіла: «То не я к…, але твоя мати, яка такого лотра сплодила». Ця ж сама жінка захворіла потім, перенесено її в лікарню. Одного разу кудись сховалася. Блокові шукали її по всьому таборі, нарешті знайшли за шафою. Тим разом хвороба охоронила її перед знущаннями.
Під час переслухань жінок били так само, як чоловіків. Мені розповідали, як одного разу слідчі схопили дівчину за довге гарне волосся й стали тягти по підлозі, бити головою об стіну. Іншій жінці, Анні Гіпшан з Маляви, вбивали голки в ноги. О 2-ій годині ночі всадили сім дівчат до карцеру. Тримали їх всю ніч, а потім ще день і ніч, не даючи їм їсти й пити. Випустили з цієї холодної камери щойно о 8-ій годині ранку.
Були у таборі й діти. На жіночому блоці було їх 17-ро. Троє найстарших мало по 13 років, 9 народилося в таборі. Будучи ще на бараку ч. 10, бачив я хлопця, який збожеволів. Його з табору кудись вивезли.
Після хвилі нових слідств та смертельної пошесті, що найбільший врожай зібрала восени, почалися в таборі праці над впорядкуванням евіденції в’язнів. Одних передано на суд у Краків, але таких небагато було, а других, що проти них нічого не могли видумати, почали підготувати до звільнення. Наближалася ж зима, можна було сподіватися якоїсь епідемії. Отже, усім пороблено знімки: на шиї в кожного була таблиця на шнурку з даними про в’язня. Підготовка документів до звільнення тривала майже місяць. Частину в’язнів звільнено восени, а частину протягом зими з 1947 на 1948 рік. До весни майже всі були на волі, крім священиків, учителів та інших національно більш свідомих в’язнів. Залишилося нас десь 100 осіб інтелігенції, яку запляновано відділити від решти української людності.
Під цю пору життя в таборі вже успокоїлося, не було слідств і знущань. Можна було отримувати посилки від родини, грати в зроблені з хліба шахи.
Весною мене несподівано покликали опівночі в слідчий барак. Це мене здивувало, бо в таку пору ще ніколи на слідстві я не був, зрештою, самі слідства закінчилися вже. У бараці побачив я мужчину в цивільному, який дуже ввічливо поінформував, що приїхав спеціяльно з Кракова, щоб мене звільнити. Я невинний, вони це знають. Відтак висловив жаль з приводу мого перебування в таборі, закінчив інші теми, а потім сказав відверто: «Widzi ksiądz, takie czasy, ze nam potrzebni wspotpracownicy, my chętnie ksiądza zwolnimy, jezeli ksiądz się zgodzi»*. (Бачите, отче, настав такий час, коли нам потрібні співпрацівники, ми охоче вас випустимо на волю, якщо ви погодитеся.)
Його пропозицію я з обуренням рішуче відкинув, кажучи, що співпрацю пропоновано мені ще в Горлицях на У Б, тож якби я погодився тоді, то не сидів би сьогодні в таких страшних умовах у таборі. Однак слідчий й далі переконував, посилаючись на добро моє й моєї родини, що не будуть в мене нічого надзвичайного вимагати. Коли я все-таки заново відкинув його пропозицію, він сердито сказав: «То zgnijesz tu w Jaworznie»[10]. Я відповів; «Nie ja pierwszy і nie ostani»[11]. Це й був кінець нашої розмови.
Десь у липні або серпні 1948 року перед одним з бараків сиділа група в’язнів, грали в шахи, був між ними й парох села Вербиця отець Юліян Криницький. Раптом почули ми, що він сильно захропів. Я навіть сказав: «Дивіться, отець заснув і хропить». Однак він поволі повалився на землю. Зразу ми підняли його, хотіли рятувати, але дарма. Був мертвий. Негайно повідомили ми його дочку, що також була в таборі (син пішов уже на суд у Краків) і в’язничну службу. Зі смертю отця Криницького пов’язаний той факт, що вперше померлому в таборі дали на похорон домовину й дозволили священикам відслужити над ним панахиду. Однак ми в похороні участі не брали: не було на це дозволу.
Невдовзі перед виходом на волю мене ще раз викликали на розмову, знову приїхав якийсь слідчий з Кракова. Питав про відносини українців з поляками під час окупації, скільки поляків згинуло в моїй парафії. На моє пояснення, що в цілій Західній Лемківщині не було українських партизанів, а лемки не вбили ні одного поляка, а навпаки — разом з поляками билися потім проти німців, деякі й загинули, переводячи польських офіцерів через чехословацьку границю, він дуже здивувався й сказав мені: «Reczę ksiądzu, ze сі, ktorzy są niewinni, zostaną zwolnieni»*.
Десь між 20 грудня й латинським Різдвом почалися звільнення решти в’язнів. Мусили ми підписати зобов’язання, що нікому ніколи не скажемо про те, що діялося в таборі, а коли не дотримаємо таємниці, будемо знову арештовані. Крім 5-ох священиків, усі інші виходили на волю. Між ними також і я. Зі спакованими речами нас перевезено вантажними автами на станцію до Щакової.
Звідси кожен мав сам добратися в свою сторону. У кожного була посвідка зі знімком про звільнення з табору. Це був наш єдиний документ та заразом безплатний квиток на подорож поїздом.
** Ви за Явожно ще отримаєте хрести.
[1] Центральний табір праці в Явожні.
[2] То ви, священики, всьому винуваті, тому що це ви намовляли вбивати поляків, насамперед ви за це відповідаєте.
[3] Пане капітане, тут сталося велике непорозуміння, отже я походжу з Краківського воєвідства Новосанчівгького повіту, а ми, лемки, жили з поляками у великій згоді й приязні, на цьому терені не впав ні один поляк.
- То, чорт бери, кого нам сюди привезли?
[4] Гамівка Ярослав — «Вишинський», «Метеор», «УНРРА»” господарчий референт І Округи ОУН у час українсько-польського конфлікту на Закерзонні в 1945-1947 роках. У травні 1947 р. здався добровільно Війську Польському й став співпрацівником польських органів безпеки.
[5] «Бурлака» — Володимир Щигельський — командир сотні «Ударники 4», яка пізніше увійшла в склад Перемиського куреня УПА. Влітку 1947 p., під час рейду з сотнею на Захід, потрапив у полон на території Чехословаччини і 22 травня 1948 р. був депортований до Польщі разом із 122 вояками УПА. Протягом кількох днів були вони в’язнені у відокремленій частині концетраційного табору в Явожні. 4 січня 1949 р. «Бурлаку» засуджено на смертну кару Військовим районним судом у Ряшеві і страчено 7 квітня 1949 р.
[6] Подув новий вітер.
** То хай здихає, буде одної менше.
*** Ні, ні. так бути не може, це заповажна справа, треба повідомити про неї вищу владу.
[9] Однак ви, отче, не знаєте, що там про вас говорять, яка там проти вас пропаганда?
[10] То зігниєш тут, у Явожні.
[11] Не я перший і не останній.
- Заневняю вас. отче, що той, хто невинний, буде звільнений.
